До вистави все-таки не дійшло. Повітове староство не дало дозволу. Це сталося в останній момент. Все було готове. Розліплені плакати — у Тилявці, на Угорську, в Жолобках, Башківцях і Людвищах. Готова сцена. Готові перуки. Готові ролі. У суботу вечором ще була надія, але приїхав Сергій і привіз відмову.
Під читальнею ще більше людей, ніж звичайно. У читальні також повно. Вісткою, що її привіз Сергій, всі були приголомшені, але найбільше пан Рона. Він був так переконаний, що дозвіл буде. Володько встав і сказав кілька слів.
— Товариші,— сказав він.— Не сумуйте й не падайте духом. Це тільки початки!
Можливо, що його й не всі зрозуміли. Потім він сказав кілька слів до людей під читальнею. Говорив через відчинене вікно.
— Прошу уваги! Вистави не буде. Повітове староство не дало нам дозволу!
Надворі зчинився гамір, але Володько його не слухав. До слова прийшов Рона.
— Так, панове! — казав він.— Тимчасом до побачення... У Другу неділю влаштуєм шаховий турнір. Будемо змагатись без дозволу. А тепер підем.
Відходячи він ще звернувся до Володька.
— Перекажіть вашому братові, що я продаю землю. Він був у мене, але я ще тоді не знав... Продаю. Передайте це. Хай прийде записатись...
Він подав руку й мовчки вийшов. За ним виходили інші — хлопці й дівчата. При цьому кпилися з себе самих. Настрій не був пригноблений. Навпаки. Кіндрат, мабуть, пригадав собі минулорічні вибори й затягнув хрипливим голосом "Ще не вмерла"... Йому дехто підтягнув. Впало кілька непристойних вигуків, але Володько втихомирив.
— Спокій! Без істерики!
Він залишився останнім. Мав намір відійти за Наталкою. Вона там напевне десь його зачекає. Але до нього прив’язався Йон. Був він, як звичайно, напханий сердитими словами і всі хотів одразу висипати перед Володьком.
— А що? Не казав тобі? Бачиш!.. Треба іншого...
— Ну, що? — сердито питав Володько. Це вже йому докучило.
— Організації... Опертися на силу. Кажу тобі: не сиди тут. Йди туди. Займай там місце. Ми тут будемо готовити. Що до чого, і ми матимем опору. Не розумію, чого ти ждеш...
Володько мовчав. Дивився перед себе в темноту. Йон говорив далі.
— Тут вже є велика організація. Ми мусимо включитися до неї... Невідмовно мусимо. Ти все: "Просвіта", "Просвіта"...
"Просвіта" не поможе. "Просвіту" можна придушити за один день, а тут треба...
Він все говорив і говорив. Говорив пристрасно й сердито. В його словах безліч ненависті. Володько мовчав, слухав нічого не перечив. Здебільша він годився з Йоном. В його вухах тільки звучали слова, сказані колись Глібом. Не міг переказати їх Йонові. Той ще не розумів Москви і не-Москви. Його чуття було ще чисто земляне. Його брат був десь там бригадиром, писав гарні листи, багато обіцяв, прислав навіть світлину. Це Йон розумів. Все решта в нього — "петлюрівство" й "сентименти" — слова, заучені на партійних сходинах у Крем’янці.
— Все це сам знаю, Йоне! — накінець казав Володько.— Тільки воно не таке просте, як ти думаєш...
Йон на це сердито сплюнув. Він покинув Володька й пішов. Обіцяв, що буде сам організувати хлопців. Тоді побачить, хто переможе.
Події останніх тижнів поважно вплинули на Володька. Мусив думати. Враження від книжки. Наталка. Ранка. Йон із своєю сердитою мовою. Заборонена вистава. Стільки вложено праці, напруження, надій. Це змушує думати про будучність. Що буде далі? Дні летять, роки йдуть. Він сам, ніби в повітрі. Так. Він жив своїм великим коханням, але життя робить удар за ударом і змушує дивитись на світ тверезими очима. Необхідно відважитись і зробити якийсь рішучий крок.
Переказав батькові слова пана Рони. Старого це поважно затурбувало.
— Як то? Коли продаватиме? Вже тепер?
— Казав записуватись...
— Ну, добре... Але ж... Якраз такий час. Як ми йому скажемо? Може, ти підеш до Дерманя? Я не можу. Хто буде коло мулярки?
Матвій хвилинку подумав і сказав ще рішучіше.
— Піди. Це треба. Я тимчасом сам зайду до Рони. Василеві земля потрібна.
Потім Володько сказав батькові про заборонену виставу. Це його менше торкнуло.
— Ти-но пильнуй більше землі. Це главне,— сказав він.
— А-а! Главне. Я вам вже не раз казав, що главне. Як впильнуємо, коли нам її вирвуть. З рук рвуть.
— Думаєш, поможе вистава!
— Поможе собі свідомий народ.
— Йди, йди, йди! Не говори! Зараз йди! Сьогодні збирайся та йди! Якраз неділя... І скоро вертайся, бо всюди повно праці.
Одночасно сказав Насті:
— Зготуй йому що на дорогу. Скоро!
При цьому він, видно, хвилювався. Йому здавалось, що земля може втікти й Василь не піймає її. Треба робити скоро. Не можна гаяти ні одної хвилини. Володько знає, що в такі моменти перечити старому небезпечно. Одразу почав збиратися в дорогу.
Збори невеликі. Документ, вузлик харчів і готово. Перед ним п’ятдесят кілометрів дороги, але знає її дуже добре. Навіть приємно ще раз пройти тими лісами, пісками... Пригадати старі стежки. Вийшов з дому бадьорий і пішов навпростець через Угорщину. Шкодував тільки, що не міг ще побачити Наталки. Хлопці будуть також без нього. Там ще стільки роботи. Все треба розбирати й приводити до порядку. "От будуть лаятись,— думав він.— От наберуться огню..."
Матвій одразу пішов до пана Рони. Той ще спав. Не хотів чекати даремно. Пішов оглянути поле. Вже не раз бачив його, але його очі хотіли бачити ще. Вийшов алеєю з саду й зупинився. Перед ним не поле, а ласкава долоня. Сонце освічує її, і Божі дари хвилюють сюди й туди, як морська вода. Старий зняв шапку. Вітер поворушив його сивим, рідким волоссям. Очі його прояснилися. Він вже бачив свого улюбленого Василя, що йде тим широким полем, оре його і сіє. Отам може поставити хату. То добре місце. На город там також добре. Трохи до води далеко, але потім, з часом можна отам нижче дістати воду... Глибоко тут вода, але дістати можна... Тимчасом буде возити воду з долини.
Любить він того Василя. Бачить у ньому самого себе. Стратив свого, але зостався братів. Його діти не такі. Розходяться, куди можуть. Не чують так землю, як він сам. Він би міг її цілувати. Обняти старими руками й цілувати. Оцю саму, що топче ногами, що наступає кожний день. Шкода, шкода! Ах! Так роки втікли. Ще хотів би змагатись. Ті діти... Що вони? Не зовсім довіряє їх силі. Якісь такі все перечулені, панькуваті... А з панськими руками до діла не підступай. Діло робить мозоль, твердість...
Пішов у напрямку долини. Там, здається, суглинок. Коли б отак викроїти його... Ну, але не біда. Погноїти — родитиме. Тут земля — земля. Пригадав старий Володькові слова: "З рук вирвуть". Які дикі слова. Людині вирвуть з рук власний шматок хліба, а її випхнуть... Куди? І не спитають, куди. Йди, куди хоч — у воду, у далекий світ, вішайся на банти...
Але... Тут старий зупинився і випростався. Подивіться! Він ще все-таки великий. Він ще має силу. Він вже постарів, так... Одначе навкруги нього ростуть пасинки — сини й дочки з його крові й кості, що вийшли з цієї землі, на якій стоїть він, його дід і прадід. Це, мабуть, і є закон! Той найбільший, найсильніший, що його сам Бог десницею благословив. Але треба, думає старий, сили... О, треба, треба! Бо, хоч сила без закону мала річ, то сам закон без сили — нічого... Так воно є...
Потім старий пішов до пана Рони. Той вже встав.
— Здєсь какой-то мужік прішол,— доложив Марко.
— Кто там? — гукнув з кімнати пан Рона, але Матвій вже протискався незграбно у вузькі двері.
— Це я,— сказав він.— Добре утро!..
— А-а-а! Дядько Матвій! Здрастуйте! — казав пан Рона, зав’язуючи краватку.— Що скажете?
— Чув, знаєте,— казав повільно Матвій,— що продаєте землю.
— Продаю.
— От я й прийшов... У мене, знаєте, племінник Василь, син мого брата. Так він ото хоче...
Пан Рона зав’язав краватку й обернувся до Матвія.
— Я вчора казав Володькові про це. Добре, що ви прийшли. Зробимо діло. Землю продам. Не вмію на ній робити... Матвій затупцяв.
— То знаєте... Що кому... Воно так. Хочу, значить, довідатись ціну.
— Триста рублів. Золотом,— коротко сказав пан Рона.— Ні, ні, ні! — казав далі пан Рона, хоч Матвій йому нічого не перечив.— Ніяких інших грошей не прийму. Тільки золото.
Матвій згоджувавсь:
— Золото так золото. Землі за марки не купиш. А от що триста рублів... Воно...
— Дорого? — перебив пан Рона.— Не дорого. Остання земля. Дякуйте, що продаю. Не продав би вам — прийшли б інші й забрали б...
Матвій це сам знає. Перечити тут зайве, а до того ціна можлива. Сам колись дорожче платив.
— Ну,— проговорив він.— Я нічого. Будем брати. А за гроші не бійтесь...
Згодились. Хай тільки приходить Василь і відкроює, скільки потрібно. Матвій вдоволений. Вийшов від пана Рони осяйний і щасливий. Все-таки ще вирвав шматок землі з нероботящих рук і передав у роботящі. Це йому не первина. Вирвав її на своєму життю досить, але не за дурно. Своїм потом, працею й золотом... Не хотів би інакше. Хотів, щоб було то його за всіма правилами...
А Володько все йшов і йшов. Цілий день. Через ліс — просто так, як бачать очі. Часом тільки виходив на дорогу. Дорога піщана, копка. Пісок розігрівся сонцем і пече в ноги.
Самота викликає безліч думок. Пригадуються минулі роки. От тут не раз ішов, отам спочивав. Знає, коли і як то було. Пригадує виразно той настрій приємно-меланхолійний, бо йшов переважно восени, коли спадало листя та шелестіло під ногами. Завжди з радістю йшов туди, на північ. Там все-таки якось інакше... Завжди це виразно відчував.
(Продовження на наступній сторінці)