З бігом часу "Арка" робила деякі зміни. З першим числом 48-го року, окладинка Гніздовського дещо змінилася зі знаком брами Заборовського на передній окладинці і зі знаком МУРу на задній. Зі зникненням редколегії, щоб на її місці оселився Юрій Шерех – головний редактор і Яр Славутич – секретар. Бо в суті речі ніяка тут ред-колегія, а лишень Шерех був і є редактором, селектором, оформлювачем всього того матеріялу, що ним заповнено всі ті одинадцять чисел журналу, який збільшився з 32 сторінок на 72 сторінки. Що в нормальних умовах вимагало б цілого штату фахових працівників, а в цьому випадку виконувалось дослівно одною людиною з додатком секретаря для біжучих справ. На першій сторінці задньої окладинки подано 59 імен авторів, що друкувалися в чергових числах, а взагалі там знайдете сотні імен знаменного звучання, наших і не наших, що ними заповнено зміст цього видання.
Досліднику літератури української в майбутньому! Коли ти не заглянеш до сторінок цього наснажливого ентузіяста, яким був цей діпівсько-таборовий збірник "Арка", ти не зрозумієш місійної сили нашого гнаного слова в його акції. Прийде час, коли кожне число цього феномену в його оригіналі, буде важитись на вагу золота.
Будучи в Ульмі, ми отаборились у Білецьких. У них дві кімнати й кухонька і їх там четверо, але примістити нанніч ще двоє людей не робить їм особливих труднощів. Зрештою, на нашій славній "родінє", така "жіл-площа" доступна лишень вибраним, а це ж всього-навсього табір ДіПі. Мене особливо зворушує господиня цього дому пані Надія. Полтавка, малярка, русявка з бурхливим волоссям, їй не легко переносити табір, вона любить інтимність, вимагає самоти. Оповідає, як то вона, було, вдома ховалася від людей у коноплях. Тут їй, замість конопель, служить схованкою шафа на одяги. Інколи її "нема вдома", а це значить шукай її в шафі… Непорушно, зі запертим диханням, вона вичікує поки знов "очиститься повітря" і вона може появитися "на світ Божий". Стіни її мешкання завішені картинами її творчости, між якими, якось особливо виділяється портрет Ольжича напружено-динамічного вияву.
Розуміється, зустрічався з Багряним, який є тут майже символом громадської активности з його чисельними прихильниками. Тут редакція "Українських вістей", тут централя його УРДП, тут найближчі його друзі і тут, сливе постійно, повно його партійних товаришів, які з’їжджалися сюди зо всіх таборів ДіПі. І жив він з своєю Галею не дуже по "вождівськи". Невелика кімната на першому поверсі заднього бльоку не дуже впорядкованого, виразно богемського, вигляду. Книжки, та газети, та папери, та двоє залізних ліжок, та кілька випадкових меблів. І на стінах деякі, його власного креслення рисунки, бо треба сказати, що він не лишень складав вірші, писав повісті, організував партію, але й малював. Людина динамічного, вибухового темпераменту з обличчям, на якому домінантною його частиною було чоло з величезною купою каштанового волосся. У своєму шкіряному пальті, він виглядав міцно, масивно, вольово.
І що ми враз чуємо? Що Багряний захворів… І то на туберкульозу. Годі повірити… Він багато курить… За старою звичкою – махорку і газетний папір. Від такого може й кінь захворіти. І страшенно любить оселедці, що є також алярмуючою ознакою. Тепер йому приходиться негайно взятися за лікування. Менше "горіти", менше переживати, менше партії… А більше рівноваги і нормального життя.
Бачився і довго говорив з Дивничем. Справа з ЛНВ не вигоріла. Тепер він весь у "Вістях", які він редагує. І просить статтей. То ж то я тепер на статті ані руш. Чекаю "Ост"-а.
А ось передучора дістали ми з Танею покликання до канадійського емігрантського представництва в Людвігсбургу. І, здається, це вже не жарт. Ой, тай же не хочеться лишати Европи. Вона в моїй крові і кості з предковіку. Америка? Країна втікацтва… І opportunity… Але чи для письменника української мови? "Думи мої, думи мої… Лихо мені з вами".
16 червня. Поїхали з Танею до Людвігсбургу… Настрій піднесений. Відчуття вирішальності… Виповнили купу формулярів, а завтра маємо появитися там знов для допиту і лікарської комісії. З тим допитом ще не відомо… За мною водиться гріх українського письменника, а той світ потребує від нас лиш чорних, робочих рук. Тим часом нас, аж два рази, на обидві руки щіпили від тифу. Там потребують здорових рук.
Учора, на всі боки світу, писав листи, а в тому до ЦПУЕ і Українсько-Американського Комітету в справі Багряного. Він мусить негайно виїхати до санаторії. І це значить, що з Америкою для нього кінець, хоча існують всі шанси йому вилікуватись. Туберкульоза, при певному режимі життя, тепер не значить стан безнадійности. Мій прекрасний друзяка Іван Павлович… З його чудовою дружиною Галиною. Я полюбив їх з першого нашого знайомства, дарма що ми стільки сперечалися за всілякі ізми, хай їм грець.
З нетерпінням чекаю на коректу "Ост"-а… І боюсь, щоб Канада не забрала мене до його закінчення. Це ж була основа мого діяння протягом всіх тих років діпівського благоденствія.
17 червня. Бух-тарах, на ґвалт, коміть головою кваплюся на пів дев’яту годину до Людвіґсбургу, щоб зайняти чергу в комісії перевірки, що відбуваються у приміщенню "Фляк-казармів". Таня не могла встигнути і приїде пізніше. Але я встиг, зайняв чергу, приготовив формуляри… Багато всілякого люду, між ними знайомі, всі насторожені, обличчя заклопотані, час тягнеться довго, процедура перевірки повільна.
Прибула також Таня. Віддали наші формуляри і до обіда протовклися в почекальнях лікарів, але перейти перевірку не встигли. Прийдеться вернутися по обіді. На обід подалися до моїх старих, ще з Праги, знайомих Коваленків, які живуть в цих казармах. Всі розмови тепер лишень про виїзд. І куди, і як, і що там чекає. В цьому масовому русі людей відчувається судьбоносне приречення, щось справді, як невидима рука Божа, яка направляє і керує цим рухом.
По обіді мали більше щастя. Нам пощастило перейти рентгенівське просвітлення, віддати для аналізу кров і навіть поліційний "скрінінґ" (перевірка). Нас перевіряв канадійський урядовець на прізвище Бровн, уродженець України, послідовник німецької секти менонітів, який говорив з нами українською мовою, завдав лиш кілька питань, хто ми, звідки ми і куди хочемо їхати. Ніяких політичних, ніяких особистих колопотів не порушувалось… Дуже приязним і дуже чемним тоном. Канада – країна свободи й толеранції… Цікаво, як це виглядає на практиці.
Втомлені, під вечір, біля години п’ятої, повернулись ми до себе. Вечеряли, а опісля я вийшов за казарми пройтися. Городи, трохи далі сади, до ліва поле військових вправ. Казарми обнесені не лишень звичайною огорожею, але й високим валом колючого дроту, – свідчення, що тут господарили представники "родіни", а тому їм потрібні були ті дроти. Вони збирали за ними своїх громадян і висилали їх "добровільно" додому. Багато з тих "добровольців" воліли смерть, ніж повернення, а тому їх могили все ще видніються попід мурами, призначені на загладу й забуття.
Коли цей табір перейшов під управу американців, всі ті дроти стали зайвими, але їх залишено, як свідчення про тих, що "визволяють" людину з лабет капіталістичного поневолення. Жертви, що їх вимагає від людства таке визволення, сягають такого розміру, що одного разу вони порушать рівнавагу міри добра і зла і заохочуть вирівняти свої конта заборговання перед справедливістю, "що таїтся у веках", як казав один поет.
Мені не віриться, я здивований… Хто я і де я? Це сон, це містика, це надреальність. Тут ще недавно перебувало військо Гітлера… Що сталося? Де ділось те військо? Чому з’явились тут ми? У тих он будовах тисячі моїх земляків. Чоловіки, жінки, діти… З різних країн моєї батьківщини. Чужі і свої, далекі і близькі… рідні і друзі. Чого вони тут? Які причини змусили їх до цього? Питання виринають і виринають і заносять відповідь все глибше і глибше в глибину минулого і зупиняються в таємничих закутинах душі людської. Там вона та відповідь… Забльокована безліччю незбагнутих причин, недоступна для розуму і логіки.
І, здається, основна відповідь на це – Свідомість. Дійти до свідомости – дійти до рішення. Тисячеліттями діяла людина на подобу мурашника, чуттям і відрухом. До часу Конфуція і древньо-грецьких філософів, людина прислухалася до голосу неба – оракулів, пророків і самого Єгови, які зумовлювали її діяння. Добрих 100,000 років існує мова, але в свідомості буття вона з’являється не скорше, як 10,000 років тому. До того часу не було інтроспекції, незалежної волі, сили уяви, потреби обмірковування минулого й майбутнього.
Наша доба проходить смугу світання свідомости. З болями, корчами, боротьбою народжується почуття міри. Темне середньовіччя породжує Ренесанс, Французька революція – Освітлення, Енциклопедисти – Розум, але й до цього часу ще не легко сказати чи це Свідомість. Чи переважає тут Біблія, чи конституція ЗСА, Ватикан чи Вашінгтон. Поява Маркса й марксизму приносить нове затемнення свідомости, бо хоча він каже "буття визначає свідомість", але ту свідомість зводиться до свідомости лишень одної кляси людства і вживається не як засіб рішення основних проблем життя, а як знаряддя поневолення одної кляси другою ("диктатура пролетаріяту"), що в суті визначає не свідомість, а жадобу наживи… Засобами не гідними свідомої людини.
В наслідку цього появилися ці маси українських людей у цих казармах, а в тому також і я. Дарунок варварства й несвідомости віків минулого, гугеноти й пільгріми нашого сторіччя. Причини, що зумовили наше вигнання не були, не є і не можуть бути невирішальними свідомого суспільства, але вони є такими там, де панує сила варварства й дух темноти.
Такі ось "думи мої, думи мої"…
(Продовження на наступній сторінці)