Крім цього, наспіли інші листи протестів просто до мене в тоні, ніби напад на "Наше життя" робив я. Вимагали протестів від мене. Але як його і куди його ті протести скеровувати, знаючи, що в цій "нашій боротьбі", всі за свободою слова, але тільки такою, яку потребуємо Ми, але не Вони. Це демократія, розумію… Але чи розуміє це й вона сама?
І що його робити, наприклад, з Авґсбургом? Це табір, де головствує і царствує з ласки ОУНб, сам наш славний корифей театрального мистецтва Володимир Блавацький, а його комендантом є не менше славний полковник УНР Олександер Черкасенко. Ми мали нагоду не раз переконатися, що ані корифей, ані полковник в тому таборі остаточного слова не мають і що вони лиш слухняно виконують волю "пославшого мя", в даному випадку, якогось члена, якогось "політбюра", який може жити тут непомітно, не займати ніякого становища, але який все має бачити, все чути, все знати, все рішати і якому годі перечити – інакше, це буде "Наше життя".
Такі порядки не імпонують мені ніде, а в таборах поготів. Це дрібне видання системи управління "батька народів", що сидить в Кремлі, але воно таке є і з ним треба нам так само рахуватися, як і з "демократією" "Нашої боротьби" Багряного, або з катаром мого шлунка. Найкраще б "відійти вон і сотворити благо" та стати "блаженним мужом, що не йде на совіт нечестивих", але з другого боку "людина творення соціяльне" і мусить, як каже Гоголь, лізти в кожну калюжу, аби тільки "зберегти своє достоїнство…"
Від мого достоїнства вимагають акції… Протестувати проти поведінки шановного корифея нашої сцени Блавацького. Добре. Пишу йому ось таке посланіє до авґсбурців:
"18.9.46. ВПан Голова Таборової Ради – Авґсбург. В. Блавацький, в Авґсбурзі. ВШановний Пане голово!
До Правління нашої організації письменників, як також до мене особисто, вплинули листи з насвітленням подій, що відбулися у Вашому таборі, у зв’язку з газетою "Наше життя".
Маючи до Вас особисто повне довір’я, як мистця, громадянина і члена нашої організації і шануючи Ваші заслуги в розбудові національної культури, ми дозволяємо собі просити Вас подати нам вияснення в тій справі так, як це розумієте її Ви, бо ми маємо насвітлення її з іншого боку. Ми переконані, що у всіх справах Ви будете триматися так, як цього вимагає цілість нашої справи… Ми зі свого становища хотіли б, щоб між нашим громадянством домінуючими моментами були справедливість, толеранція та взаємне порозуміння без огляду на те, до кого це має відноситися. Прийміть, Пане Голово, вислів глибокої до Вас пошани, за правління МУРу, – Улас Самчук – голова…"
На це дістаю таку ось, мость пане, резолюцію:
"Високоповажаний Пане Голово! Сердечно дякую Вам за Вашого ласкавого листа і висловлене в ньому довір’я до мої особи.
Мушу заявити Вам, що в справі "Нашого життя" я діяв – як голова Таборової Ради – зовсім легально і законно. На протязі трьох місяців неоднократно на засіданнях Таборової Ради поодинокі її члени звертали увагу Редакції (Пп Которович і Орел), що газета є вузькопартійна і поміщує статті, які викликують хвилювання і розєднують а не консолідують громадську думку. В умовах нашого Табору, коли існує одинока Таборова газета, не слід їй займати вузькопартійного, тільки загальноукраїнське становище. Ті заклики одначе не мали впливу на Редакцію. До цього долучився ще спір між Президією Таборової Ради і секцією журналістів Супіжу, хто є власником газети? Чи газета є таборовою, чи ні?
Цей спір вирішив той чинник, який дав ліцензію на газету, а саме УНРРА. Компетентний представник цієї установи заявив, що ліцензія видана Таборові, а не секції журналістів і що Таборова Рада має повне право змінити редакцію, коли вважає, що теперішня не відповідає свойому завданню. Таборова Рада подавляючою більшістю ухвалила зміну редакції і доручила Президії перевести це в життя.
Ніякого ломання замків і поліції в редакції не було, я старався перевести справу як можна найбільш тактовно і спокійно.
Заявляю рівно ж, що я не видавав ніякої заборони продавати в таборі "Українські Вісті". Це доказано свідками і панове, підписані під "Відкритим листом" знають про це.
На всі наклепи і очевидні брехні, помішувані відносно моєї особи секцією журналістів у Авґсбурзі, п. Бараном і в "Українських Вістях", і "Неділі", не думаю реагувати і залишаю ведення такої шкідливої для нашої спільноти акції одній стороні.
Загальні збори мешканців табору, на яких було 1200 осіб, схвалили рівнож дії Таборової Ради. (Тільки 12 осіб демонстративно вийшло, 3 голосувало проти, 1 стримався).
Після зміни редакції з ініціятиви п. В. Мудрого, голови ЦПУЕ, дійшло до компромісу в тій формі: начальним редактором мав бути ставленик секції журналістів п. Липовецький, ще один член редколегії теж з рамени секції, два дальші члени редколегії з рамени Таборової Ради. Таборова Рада прийняла цей компроміс (застерігаючися тільки відносно особи п. Котовича, як члена редколегії), але секція журналістів відкинула компроміс.
Я думав і думаю далі, що вузько-партійна політика в газеті не повинна мати місця і що газета, яка стояла б на загальнонаціональних позиціях – не перечить розумінню справжнього демократизму і свободи слова. Не слід тільки, щоб цю свободу слова мала виключно маленька група людей, заперечуючи її іншим.
Тепер про МУР і "відкритий лист". Я ніколи не думав, що почесне членство МУРу, яким я так тішився і гордився, принесе мені такі неприємності. Не вважаю можливим і, здається, не личить "воювати" за вдержання його, коли хтонебудь із членів МУРу протестує проти нього. Особливо вразило мене, що під відкритим листом підписаний професор Білецький, якого я дуже шаную. Хоч я глибоко і щиро пересвідчений в правоті моєї поведінки, не бажаючи своєю особою викликати в МУРі роз’єднання – прошу прийняти мою резиґнацію з почесного членства МУРу.
Прошу прийняти вислови моєї глибокої пошани, В. Блавацький. Авґсбург, 28.ІХ.946…"
Отже, що його тепер? Признатися, логіка Блавацького до мене більше промовляє, ніж тих під "відкритим листом", бо справді годі зрозуміти таких "демократів" з такою "свободою слова", які резервують її лиш для себе, провокуючи велику більшість свого ж таки громадянства непотрібними фразами для нікого непотрібної і в таборах, невиправданої "нашої боротьби", про що я, свого часу, говорив при різних нагодах. Можливо, тактика тієї більшости не відповідала для кожного з нас, але демократія це більшість і боротьба з нею можлива тільки правом більшости, а не тактикою Леніна в боротьбі з "Учредітєльним собранієм".
Тому остаточне рішення відкладаю до першого засідання правління МУРу, де цю справу треба обговорити зо всіх боків і щойно тоді виносити якийсь присуд.
До речі, двоє наших членів, підписаних під "відкритим листом" – Білецький і Перський (Міяковський), прислали заяву, що їх підписи там є вислідом непорозуміння і вони їх знімають. Це справу трохи облегчує.
Гірше, одначе, справитись мені з моїм "любим другом" Маланюком також по лінії МУРу, лишень з інших мотивів:
"27.9.46. Любий Друже! Спасибі за листа, що впав краплею роси в степу моєї самотности (прошу вибачити стиль, але: або я перейду до стилю ще виспрійнішого, або удавлюсь мовчанням). Чекаю на сина й дружину. Чекаю й молюсь, день і ніч, годину й хвилину й терцію. Кожну. І тому – сили мої вже на дні. Решта – дрібниці, їх метушня, керована ниточками ззаду (ляльковий театр ), їх глибокодумні реферати, до п’яну дурні і глупі, як ніч, їх партрозбрунькованість, навіть їх науковість, навіть МУР, що зробився, що робиться мур’Ом і стане ще одним огнищем мікробів (до речі: випечіть геть звідтіль моє імя).
Спасибі за застрик певности, що віє від Вашого листа. Так, я теж "оптиміст", лише – "в кінці кінців".
Ви там, м.ін., також не забувайте в своїх афідевітних справах і на мене грішного. І то – чим скорше, тим ліпше.
Маю надію (коли ніщо не перешкодить) побачити Вас на МУРі. Міцно тисну руку – Є. Маланюк"… Дописка збоку: "Яка, все таки, гнила креатура – племінник нашої великої поетеси!" І ще дописка на звороті: "Я чую, що у Ваших околицях багато овочів – привезіть мені побільше!…"
Дуже й дуже поет, дуже й дуже Маланюк. До того наша загальна, на грані гістерії, депресія. Тисячі вирваних з корінем дерев, що їх штучно підтримують для пересадки на інший грунт. Вони боліють, їх соки вичерпуються, їх листя в’яне, вони задихаються. Мене це також, як день так ніч, тортурує, лишень нема кому скаржитись. Всі наші люди цим перейняті, а в тому і моя Таня, лишень у неї це виливається в іншому напрямку. Не війна Донцов-Косач, східняки-західняки, бандерівці-багрянівці (листів моїх вона не читає), а легіони інших Тань, які десь тільки й чигають на наше щасливе подружжя, щоб його розвалити.
Сумма-суммарум, це загальний тонус нашого пів життя, найкращий "вихід з положення" політичної України, розгромленої арміями Московії під керівництвом грузинського ренегата з наміром зберегти цілість імперії міжнароднього комунізму. І в цій ситуації, ці наші табори, під УНРРа-ю, це ще ласкавість долі в порівнанню з тими мільйонами, що "вернулись на родіну", або лишились в запіллю ворога на його ласку і неласку. З цієї точки бачення дуже цікаво було б знати, які наслідки в майбутньому спричинить для імперії ця така грізна розправа з її національними складниками. Росія, інакше Московія, бере на себе завелику моральну відповідальність перед історією і своїм сумлінням. Лишень в таких випадках, як цей тепер, ніхто про наслідки не думає.
(Продовження на наступній сторінці)