Наскільки все таки жінка відважніше від нас, чоловіків, єство, вона стояла переді мною у модній, сірій, мішкуватій, а ля Париж, сукенці, зі сартрівською екзестенціялістичною усмішкою, зовсім незалежно і виразно дивувалася виглядом моєї спантеличеної подоби. І єдине, що мене рятувало від загибелі, це алькоголь з його чудодійними властивостями позбавляти людину людського вигляду. Лена невмолимо стояла передо мною, ніби кат зі сокирою, її широкі уста розтягалися у зніяковілу посмішку і я почув, ніби з-за стіни, її гаркавий голос: — Не пізнаєте мене, Павле? — і простягнула мені руку, яка видалась мені неймовірно довгою.
— Чи я пізнаю? О! Це їй-богу вона! Звідки? Як? Коли? Лено! — я захлинався, ніби потопельник.
— Шукаю вас цілий вечір, — далі чую її намацально — реальний голос, ніби я чув його учора. — Де ви пропадаєте?
— Де пропадаю? П’ю. Ось з тими капіталістичними акулами .А де ви тут взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена! — театрально казав я, що її бавило і вона-поблажливо підсміхалася.
— Приїхала навідати друзів, — казала вона.
— А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловік? Як приємно звучить: чоловік, газбенд, ман, муж!
— Чоловік, газбенд, ман — дома, — казала вона. — А ви, бачу, виключаєте себе з числа моїх друзів.
— Це хочете сказати — я? Провокація.
— Ви так поставили питання... Не я.
— Горда невинність. Вибачте. А газбенд дома. І як ви могли? Забуваєте куди ви попали. Чи ви знаєте, що ви між піратами? Професійними контрабандистами? Насильниками й людожерами?
— Не забуваю. Мені саме такс товариство імпонує.
— Що вас тут розірвуть?
— Готова на розтерзання.
— А коли ви з’явилися ? Маю на увазі Торонто.
— Учора.
— Грішниця! Мій телефон Джі-Ю 3252.
— Звідки могла знати? В телефонній книзі вас ще не має.
Ціле Торонто знає. Спитайте на вулиці першого газетяра. А де ви зупинилися?
— У Мані.
— Зарубовської ? Та що вперто мене бойкотує? І не каже, за що.
— А може ви знаєте, за що.
— Я ще не є аж такий ясновидець.
— Ціле Торонто знає.
— То кажіть! То кажіть! Щаслива і радісна, мадам...
— Соренсен.
— Ясно — Соренсен. Нарешті. І щаслива.
— Ясно, щаслива. Може запропонуєте якийсь коктейль... Для більшого щастя, — казала Лена.
— Вибачте! Розуміється. Що ви п’єте? Чи по старому?
— На цей раз звичайна віски. Без нічого.
— Пам’ятайте, що ви між піратами. Розірвуть.
Я кинувся в атаку на віски, проломив буфетну чергу, роздобув дві склянки "рай" зі содою і льодом (дабл і ще раз дабл!) і вирвався назад — переможний і радісний, по дорозі натрапив на Михайла, який прибув сюди, мабуть, з тією самою місією, нагадав мені Марту, побачив Лену, все зрозумів, вдоволено посміхнувся і зайняв місце у лавах буфету.
— Павле. Але я просила... — кинулась до мене Лена.
— Чистої. Розумію. Зараз дістанемо ще. Вибачте.
— Добре й так.
— Зараз! Зараз! — метушився я невідомо чому, зі склянками в обох руках, оглядався за місцем і на диво нам пощастило — столик залитий кольоровою рідиною і заставлений порожніми пляшками з дуже бурхливим краєвидом у куті під чорною стіною. Я згорнув набік пляшки, паперовою серветкою витер калюжі "севен-ап"-у... — Чи ж не чарівне гніздечко, — захоплено казав я.
— Ідеальне, — сміялась Лена.
— Лиш погляньте, що отам діється, — вказав я на публіку.
— Веселяться.
— Чи ж не бурхлива радість? Бачите, що діється з нашим Торонтом? Чуєте ? Розтяжна, степова... Чудово! Отже за радість! — і ми підняли склянки.
— За радість, — казала Лена.
— Ох, та безбожна флейта. І як вона баламутить "Розпрягайте, хлопці, коні". Тож ви також з Харкова!
— З Харкова — казала Лена.
— І скажіть... Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумління? Отже за зустріч! — і я підняв склянку. Лена пила також.
— Павле, — казала вона по хвилині надуми. — Я ніколи вас не залишила.
— Мовчіть! — стукнув я по столі кулаком.
— Я вас не залишила, — спокійно повторила вона своє і зосереджено дивилась на мене. І я раптом замовк. Мені видалось, що вона говорить якусь правду. Я відчув знайомі нотки її мови... Наші очі визивно зустрілися, було замало світла, щоб бачити їх вираз, але я відчував. Наступило раптове відпруження.
— Мені хочеться когось вдарити, — вирвалось у мене.
— Перед вами стіл, — відповіла Лена.
— Чортова справа! І кому це потрібно? — лютував я.
— Ви ж тоді обіцяли, — казала далі Лена.
— До чорта ясного... Коли і що обіцяв ?
— Телефонувати.
— Куди і кому?
— Ви! Мені! Після балю в Каса — Ломі. Я ж просила. І дала вам телефон. І чекала цілий день. І чому ви не телефонували?
Я був п’яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз задубів. Що справді сталося? Чому я задубів? Чому мені занімів язик? І я враз пригадав.
— Я ж телефонував! — вирвалось у мене сливе розпачливо. Цілий день.
— Але куди і кому?
— На Шша!
— На Шша! Я ж вам... — і вона замовкла. Я мовчав також. Я зрозумів. Вона дала мені телефон Зарубовської, а я переплутав.
— Леночко! Знаєте! Мене мало повісити! Мене треба розірвати на шматки! — викрикнув я, схопив свою склянку і випив до дна. Але моє оп’яніння швидко проходило, я був приголомшений, не мав ніяких слів пояснення. Ані виправдання. Я вперше зрозумів цілу цю винятково безглузду, безмірно судьбоносну ситуацію.
— Фу! — вирвалось у мене. Чи ви будете тут ще завтра?
Вона подумала і відповіла: — Ні.
— Прокляття! — відповів я. Чому б вам не зістатися? Один тільки день.
— Який сенс?
— Сенс? — вирвалось у мене.
— Як би ви це назвали?
— Маєте рацію, маєте рацію. Вибачте.
— Ви ж мене так добре знали.
— Як і ви мене. Що власне сталося?
— Мабуть помилка, — казала вона.
— І ви не могли... перевірити ?
— Як було перевірити? — казала вона. Не було часу. Не було сили. Я боролася... До останнього. Ви знаєте, що все це... Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподіватися.
— Не треба. Я зрозумів. Вина за мною і тільки за мною. Я був ганчірка. Сам не знаю... Я... Я... не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологічна хиба. Ви знаєте, що я був... Зрештою, ви це добре знаєте. Я був ненормальний і я є тепер ненормальний, я був вирваний... Я вас люблю! Я вас... вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено! — Я мав руки сперті ліктями на стіл, голову обняту долонями, дивився невідомо куди. Лена мовчала.
— Можливо нічого не сталося, — проговорила вона по часі.
— Як ви це розумієте? — глянув я на неї.
— Бо я ще та сама, — відповіла вона.
— Як це справді розуміти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Йорку.
— Бо це правда, — казала вона. Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама... Мене виповняє мистецтво, інакше я б... здохла.
Я глянув на неї і хотів вгадати її справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рівним поглядом. — Так. Я та сама. Ви для мене той самий, — казала вона.
— Можете працювати? — запитав я спокійнішим тоном.
— Дуже добре.
— Він розуміє?
— Дуже.
— А як мама? Вдоволена? Напевно.
— Не знаю, Можливо. Вона в нас німа. Говоримо на митах.
У цей час хотілося сказати дуже і дуже багато, сказати все повною, ясною, чистою мовою, висказати невисказане, пояснити непояснене. Але не було ніякої для цього сили. Я бачив перед собою Лену, вона на досяг моєї долоні, але вона була поза межами досягнення і я не міг їй нічого, абсолютно нічого сказати. Як знайти доступ, або вихід, або вхід, або відхід, щоб вона зрозуміла. І я знав, що вона розуміла, і напевно так само, як я, і так само нічого, крім коротких, холодних, сухих слів не могла сказати. Ми замовкли. За нами і біля нас бушувало те чорне море музики, танцю, співу, розкриті і закриті пристрасті гойдалися, як хвилі великого океану, набридлі та одноманітні. Ми сиділи в куті, під стіною, завалені і заставлені масою ніг, спин, животів, голів, рук, нами на щастя ніхто не цікавився і ми на щастя ніким не цікавились. Я вигнав з пам’яті все, що було до цього, я заставив всі входи сторожею своїх най інтимніших проблем, я мав на досяг долоні Лену... І завтра її не буде.
— На якій мові говорите? Дома. — запитав я її.
— Англійська. Трохи німецька.
— Лена Соренсон, — відповів я.
— Вам це подобається?
— Це так є. Інтернаціональне. Ми проти Інтернаціоналу.
— Можливо проти. Але ми Інтернаціонал.
— А як там мій портрет?
— Висить на стіні.
— Поруч з вашим?
— Ні.
— І не скаржиться?
— Іноді.
— Як саме?
— По різному. Я з ним воюю. Дуже настирливий.
— І маєте успіх.
— Не дуже.
— А чому?
— Ах, Павле!
— То може затанцюємо? Така грізна Ча —Ча.
— Знаєте, що я її не зношу. А ви без музики?
— О, ні. Маю "Філіпса".
— О... Зачекайте. То ж ви власник нової хати! Ґратулюю.
— Дякую. Хто вас інформував?
— Маю розвідку. Тепер лиш женитися. Чи запросите на весілля?
— Не маю нареченої.
— Наречених безліч. Он у тій гущі...
— А як по вашому з любов’ю?
— Виберіть християнську. До ближнього.
— Може подумати.
— А до речі... Ви писали чудові листи. Чому перестали ?
— Бо я не письменник, а механік. І стратег.
— Стратег чого?
— Боїв за одну... мрію.
(Продовження на наступній сторінці)