— Я знав, я чекав... Я тобою жив. І нараз що ? Вороги?
— Два смертельні антиподи. Які борються далі. Ти не тільки мене чекав. Ти також боявся. Ти панічно боявся. І тоді на Сімко.
— Не точне визначення... Не боявся, а бентежився.
— Чого? — питала вона і мускули її щік нервово грали.
Чи не досить було причин ? Один той Трухлий... Я не докінчив речення, Лена несподівано встала, швидко підійшла до мене і вдарила мене в лице. І несподівано відійшла до будинку. Для мене це був справж ній шок, нічого подібного не міг сподіватися Я був остаточно розгублений. Спочатку хотів було також зірватися і бігти за нею, але чомусь стримався і це було добре. Не легко було збагнути, що вона зробить далі. Най правдоподібніше, вона так само відійде, як і прийшла, а цього мені ніяк не хотілося. Таке фатальне обірвання на пів слові... Ні-ні-ні! Я мусів щось зробити. Я нашвидку випив ще чарку вина, зійшов униз і мав намір увійти до будинку заднім входом. І коли я вийшов з-за рогу на другому боці, я побачив Лену за будинком під яблунями. Її вигляд був дуже розгублений. А помітивши мене, відрухово і швидко побігла мені назустріч, кинулась мені на шию і схвильовано казала: — О, Павле; Вибач! Як можеш — вибач! Я сама не знаю, що зі мною діється.
— Передовсім вибач мені, — тим самим тоном казав я. Це моя вина, абсолютно моя і я не можу собі цього дарувати. Може зайдемо до мене.
Я завів її до свого кабінету і вказав на софу. — Ти втомлена. Приляж. І як можеш, засни. Нічого не думай. Все буде добре. Я відійду.
— Я ж хотіла побути з тобою. Чи ти знаєш, що у мене немає цигарок?
— Я там, здається, маю. Зачекай.
Звичайно я мав цей продукт для гостей у вітальні, але на цей раз не було. Я знав, що вона не зможе витримати довше без курення і нічого не залишалося, як поїхати до міста й купити. — Леночко, — казав я, вибач, цигарок нема, але негайно будуть, їду до міста. За чверті. години буду назад. Чи зможеш витримати?
— Я ще маю одну.
— Ну, от. Закури, відітхни... Тут ось маєш прекрасну лектуру... — Я подав їй першу ліпшу книжку з тих. які я мав для засипання — ’’Чужинець з Арізони", чи щось подібне.
Лена погодилася, я негайно від’їхав, крім цигарок, мав інші справи, чверть години витягнулась тричі і коли я вернувся — Лена спокійно спала на тій самій софі, як була одягнена, повернута на бік, ноги підігнуті, голова на краєчку вишитої Катрусею подушки, ліва долоня під щокою, права між колінами, "Чужинець з Арізони" на килимі помосту, з невинним, дитячим виразом свого замурзаного обличчя.
Я відітхнув з полегшею. Признатися, Лена мала рацію, закидаючи мені боягузство. Я і на цей раз боявся. Здавалося, що коли повернуся, вона може зникнути. її поведінка могла бути дуже непередбачена.
Але вона ось не зникла, вона ось тут, на моїй софі, невинно-дитяча і не хотілося вірити, що це та сама моя довголітня, довгождана, виплекана й вимріяна химера, яка спричинила мені стільки глибоких, вражаючих потрясень і яка лишила в моїй істоті на все життя свій чіткий відбиток.
Така мила, рідна, близька, а разом така невловима істота, що її я так діткливе й інтимно пізнав, так вражаюче відчув, так наскрізне пережив. Деякий час я стояв і дивився. Може б взяти її і кудись віднести. Може б покинути все і піти за нею байдуже куди. Я був переконаний, що вона саме цього вимагала. Я шукав і знайшов місце, будував гніздо, а вона шукала простору, співгри елементів хаосу і космосу. Вона прибула, щоб вдарити мене. Це був вияв розпачу і безсилля супроти мене. Ми будемо завжди це пам’ятати.
Тепер ми не маємо іншої розв’язки, як та "антиподність", між нами тепер не океан і не пів глобуса, між нами тепер сумління і закон. Між нами Катруся.
Було тепло, я залишив її не прикритою, підставив стілець, положив цигарки, сірники, попельничку... І вийшов.
Спочатку до вітальні. Ця кубатура простору не давала можливости вияву, зробив кілька, сюди і туди, кроків по м’якому килимі, неспокій зростав і вигнав мене на веранду. Довкруги багато тріпотливого, теплого, діючого руху. Як знайти опертя? Здавалось, я потрапив у порожнечу безповітряного і безгравітаційного се редовища, я шукав зосередження, щоб вирватись з цьо го крутіжу. Як і кожної п’ятниці, було багато всіляких справ до полагодження, я пішов униз до нижнього телефону і почав на всі боки дзвонити, а в тому також до Катрусі. Просив вибачення, що не можемо зараз бачитись. — Нічого, нічого. Роби своє діло, — відповіла вона, хоча з голосу було чути, що це її тривожило.
Це був такий незвичний вечір, між двома силами. Я був дуже одинокий, я мусів вибирати, мене мусіли ненавидіти, я боявся спричинити кривду, хотів бути справедливим, вимагалось мудрости — найгірше навантаження для м’яких і не мудрих.
Признаюся, мені хотілося мати біля себе частину простору, з якого я вийшов фізично, Лена була б не лишень жінка, вона доповняла б мою одірваність і визволяла б із самоти. Ніяка інша жінка на плянеті не може її заступити. Коли я зливався з нею — зливався весь — тілом і духом, наші корчі насолоди опікали, як вогонь, того самого протуберанця, вирваного з того самого джерела.
Як міг її зректися? За яким правом? Що вона "антипод", що вона в просторі, що її набридають ті самі обрії, банальніють ті самі обличчя. Але чи це для мене виправдання? Яке моє діло до того, що їй подобається Париж, мумії Рамзесів, чародійні маски Африки — яке моє діло. Не маю претенсій до її вподобань, а маю претенсії до неї самої — очей, уст, грудей, стегон, поглядів. І єдине справжнє питання: чи хоче вона мене?
Чи вона хоче мене? Чи вона "мене любить", а чи справді прилетіла побачити, як цвітуть яблуні? Господи Боже! Навіщо ти сотворив лукавство? Чому обов’язково неправда мала б первородне право визначати правду? Я абсолютно переконаний, що вона прилетіла з Парижа, щоб вдарити мене в лице, а не бачити яблуні. Всі ті минулі роки зосередились в тому ударі за те, що я не був вистачально сильний загнуздати і оговкати її космогонічні вибухи. Нас призначено на злиття, рука Божа гнала нас довкруги плянети, щоб звести лице в лице.
Передомною та сама дилема, чи повернути назад цілу ескадрилю призначення, а чи віддатись на волю вітрів? Біля мене невідступне стояла мармурова Катруся з її біленьким фартушком, яка тримала мене при землі. Яка широка твоя земля! Які гранітні простори! Не бійся обріїв. За ними твоє королівство.
Це був той мій другий простір — простір цвітучих яблунь, протуберанцевих вибухів, який творить богинь і богів, міти і заповіді, живий мармур, океани і музику. Всі ці дерзання я пережив під час тієї вічности, коли у моєму кабінеті на шорсткій, новій канапі, спала Лена, а я ходив замкнений у клітку веранди і не помітив, як заходило і зайшло сонце, як погасли вершки тополь, як погрузли в темноту будови, як затихли мотори, як з побільшеним грюкотом пролетів на Ню Иорк вечірній експрес...
Звичайно, такими вечорами пахніли бози і навіть петунії... О десятій було вже темно зовсім і моя стара хатина з її шопою, творили незграбні тіні, над якими почали писати свої зиґзаґи чорні сполохи кажанів.
У вітальні за широким вікном світилася одна лямпа під червоним абажуром, її світло освітлювало лишень широку спину бронзово-жовтого фотелю, залишаючи темноту саму для себе. Я зайшов до середини нечутно, знайшов у кухні вино, вернувся до вітальні, присів під лямпою, налив вина і так сидів. Я мав намір читати останнє число "Юнайтед Стейтс енд Ворльд Ріпорт", але думка була далі завантажена іншим і журнал лишався недоторкнутим на столику.
У такій позі застала мене Лена.
— О, як я спала! — казала вона все ще заспана. Я забулася. Здавалося, що я все ще на літаку. Так спала, так спала.
— Чи вип’єш чарку вина? Чи щось їсти? — спитав спокійно я.
— О, не знаю, — сідаючи насупроти, казала вона. Може краще їсти.
Вона закурила цигарку, я вийшов до кухні, віднайшов їжу, помаранчевий сок і приніс до вітальні. — Ууу! Я голодна! — казала вона. Налий вина. Я звичайно не п’ю в цей час, але зараз хочеться. І ти також. Мені снилося... Якісь будови. Ніби в Харкові... Ніби з пап’є маше... Ясно-зеленого кольору. Мені часто сняться фантастичні будови. Чи вмієш відгадувати сни?
— Ти будеш дома, — казав я. Матимеш своє місце.
— Я? Ніколи! Це смішно. Дякую за цигарки. Я вже відвикла від цих... Мені так солодко спалося... Таке чисте повітря. Ти маєш справді гарну хату. А що та хатина з музеєм?
— Стоїть.
— Зо всіма скарбами?
— Ні. Скарби зоховано де інде, а хатина творить мороку. Стоїть не на властивому місці і творить дисонанс... А разом шкода руйнувати.
— Залиши її. Вона така живуча. Я часто її згадувала. Хотіла б мати таку десь на безлюдді на краю пралісу з ведмедями. Не думай, що я лиш Париж. Але досить про мене. Скажи щось про себе. Ти ж маєш повно плянів. Чи думаєш тут лишатися? На віки вічні?
— Так, — відповів я спокійно.
— Цікаво чому?
— Бо це для мене вихід. Канада незнана земля, проблема США й Британії, а для мене незамінимість. Містерійна, загадкова, інтриґуюча. Я починаю лиш жити. Безпосередність, ясність, свіжість. Країна, в якій родиться нова раса. Чи не думаєш, що одного разу сюди пересунуться центри епох, на її граніті постануть підземні й надземні арсенали енергії, зникне північ, засяє ще одне сонце. Мені здається, що майбутнє людство пересунеться на полюси.
— Чому на полюси? — питала здивовано Лена, яка цим цікавилась.
— Бо там багато порожнього місця. Як тільки рішать проблему тепла і світла... Канада, ідеальний для цього плацдарм. Атомові тепло-генератори, штучне сонце, необмежені космодроми, станції стратосфер, міжплянетні вузли доріг. Де інде для цього не хватить простору.
— Це, як рамон Жюль Верна, — казала Лена. Але погоджуюсь. Це може статися.
— І незадовго.
— Ти завжди був мрійником.
— Лишень замалим... відповів я. Сюди приходили великі мрійники. Ню-Йорк, Голівуд. Приходила людина п’ять футів — п’ять інчів росту з малою, обдертою валізкою і здвигала "Парамонт", "Метро Голдвін — Маєр". Ріки доларів з усього світу 3 нафтової ропи, урану, заліза, а то навіть із звичайної карикатури, добрий мрійник творить Волт Діснея, Гаррі Купера, Генрі Кайзера. А це лиш скромні початки. З кожним роком населення цього простору зростає на шість мільйонів, тоді, як площа скорочується два-три рази. Куди діватимуть енергію? В глибину і висоту. Трансконтинентальні дороги підуть під землею, транслетунські у стратосферу. Наша Канада — дуже коштовний граніт. Кожний її фут, одного разу, буде дорожчий, ніж один фут Ню Йорку.
Чи ти віриш в загробне життя? — запитала несподівано Лена.
— Ні, — відповів я без надуми.
— А Шекспір вірив.
— По перше я не Шекстпір, а друге, я не переконаний, що він вірив.
— Це також простір поза нами.
— Це не моя домена. І я не берусь її визначати.
— Ніколи не думаєш поза той бік?
— Думаю. Лишень не роблю з цього конкретної проблеми. Це не мій вимір. Для мене важливіша віддаль до центру планети, ніж до центру пекла. Об’єктивно, і це простір, але в час стратосферних летів, це звучить казково.
— А питання Бога?
— Це окреме питання. Воно було однаково актуальне в часи людини — молюски, як і в часи папи Пія Дванадцятого. До нього не можна нічого ні додати, ні відняти. Я вичитав з "Рідер Дайджест", що сонце горить над нами п’ять, чи скільки там, мільярдів років і буде горіти ще сімдесят мільярдів. Бог сотворив сонце. І чи тільки одно... Всі сонця, всіх сузір. Яке я маю право робити з цього питання?
— Але простір поза нами існує ?! Там далі... Коли стратимо свідомість?
— Ми бачили багато трупів, але чи бачили кінець свідомости? Це закон нашої плянети, який існує на Юпітері.
— Маю на увазі особисту свідомість.
— Чи моя особиста свідомість аж така важлива, щоб із-за неї міняти закони цілості? Коли гасне моя особиста свідомість — гасне все... Але не гасне свідомість цілости — минулого, теперішнього, майбутнього. Мій простір в цілості непомітна мить. Тканина цілости не обривається через мою смерть, а існує без обмеження завжди. Отже мій "особистий" поза-простір зникаюче неістотний, як не істотний простір електрона у моїй уяві. А якщо він і має сутєве значення, то хіба у суб станції генетичного розуміння, що його офіційно звуть дсоксирібонюклейк есід ДНА. І це покищо все.
— Але чи існує простір трансцендентний? Позагробовий? — домагалася вперто Лена.
— Я не знаю, — відповів я коротко. Вона чомусь хотіла чути від мене щось остаточне. — 3 тамтого боку ще ніхто не вернувся, — додав я по хвилині мовчання.
— Але туди відходять, — не здавалась Лена.
— Відходять. Рослини, тварини, люди... Це велике незнане.
— Скажи, Павле, що ти робиш на заводі Форда? — раптом змінила вона тему.
— Витискаю каросерії. Покриття авто-машин. Є такі преси і одним з них я командую. Натискаю ґудзика.
— Це вражаюче.
— І морально виправдане.
— Я не перечу. Я лиш дивуюся.
— Що в цьому дивного ?
— Хіба те, що ти міг би витискати, скажемо, печатки свого духа на граніті часу.
— Це банальність. Мене більше дивує, що ось ти прилетіла з Парижу, ми дискутуємо і не торкаємось суті. Я на це ждав. І чекав відповіді.
— Ти добре знаєш мою відповідь. І знаєш, чому вона така.
У мене обірвалася мова і я замовк. Запала напружена, вагальна мовчанка. У моїй голові швидко снувалися протидіючі уривки думок, ціла істота була паралізована гіпнозом абсолютної неспроможности знайти бажаний вихід. Лена це бачила, її це також обеззброювало, з неї помітно спадала її нерозлучна маска цинізму, вона виразно намагалася знайти бодай відповідніші слова, щоб висловити "те остаточне".
— Ти погодився б на мене ще й тепер ? — питала вона, щоб виграти час. Я глянув на неї здивовано. — Ну, добре. Я розумію, — продовжувала вона. — Ти розуміється ждав. Ти не вірив, що ми розійшлися. Ти все вірив, що я вернуся. І я це знала також... І також вірила. І навіть ось "вернулася". Але протягом цього часу життя завзято працювало, щоб наші дороги назад затерти. Ми не можемо вернутись. Ти мене розумієш. Я боюсь сказати Ні, але й не можу сказати Так. Бачиш, яка границя. Я заскорузла, обмазана фарбами відьма, ти новенький, сяючий бізнесмен. Я не та гола жіноча матерія для постелі, для кухні, для пологів, для мадонности. Я не Гомо, а Гомо-Монстр. Це був би шантаж, коли б ти на це погодився. Не чекай чуда. Без мене ти творець, зі мною пустоцвіт.
Але все, що писала тобі в листах — чистої води правда. На мене часто находить туга, що я не можу дати ради. Ми Гордіїв вузол, така... О, Павле! Вибач таку мову. Я говорю не так. Ми такі близькі. Але яка це година? Одинадцята? За годину відлітає мій літак. Чи можу викликати таксі?
Я не протестував, не робив розпачливих рухів, не вимагав більше вияснень, її літак до Монтреалу відлітав о годині дванадцятій і тридцять п’ять хвилин з летовища Малтон, яких двадцять п’ять хвилин їзди, я, розуміється, визвався її відвезти і ми почали старанно, по-родинному, з почуттям смутку збиратися в дорогу. Ми сперечалися за сендвічі, яких вона не хотіла брати, чи має надягнути плащика, чи не буде їй холодно, чому не причеше волосся, чи будемо й далі зустрічатися.
Потім ми ділово виходили з будинку, я гасив усі світла, закривав двері, обережно всідали до авта, обережно, стримано, серед нічної, сторожкої тиші починав своє ча-ча-ча мотор, обережно натискалось на ґаз, машина поволі висувалася на вузьку, легко освітлену алею, повертала вліво і, майже, беззвучно набирала розгону з легкими на вибоях гойданнями. Лена сиділа біля мене рівно, випростано, застигло, руки зчеплені між ногами. Ніч гарна, тиха, свіжа, дорога спорожніла.
Коли ми виїхали на автошлях королеви Єлисавети, я почав питати Лену, що вона робила в Стокгольмі. Малювала. Робила виставку. Мала успіх. В Парижі? Також малювала. Не мала успіху. Як жила? Все, що нажила в Стокгольмі, прожила в Парижі. Дуже цікаво. Наша розмова спокійна, незучаснена, дружня.
На летовищі небагато руху, ми мали хвилин двадцять заявих, присіли у кав’ярні з виглядом на аеродром, випили каву, за чверть години до відлету, попрощалися.
Прощалися просто за руку. — Добраніч, Павле, — казала вона, зніяковіло посміхаючись. — Добраніч, Лено, — казав я. — Дякую за гостину, — казала вона. — Щасливої дороги, — казав я.
Я провів її до виходу на аеродром, вона сховалася вниз на сходах, ще раз показалася внизу з іншими пасажирами у смішному, незграбному, куценькому плащику з маленькою, на подобу малярської скриньки, валізкою. Я міг бачити, як вона входила по східцях до великого, чотиромоторового літака Транс-Канадської лінії. З мого місця вона видалась маленькою, залишеною, освітленою світлом летовища плямкою, яка поволі, без оглядання, дійшла до входу літака, тут нашвидку оглянулась, навмання махнула рукою і зникла у темному отворі.
Я зачекав поки те могутнє, червоно-біле, крилате сотворіння, яке так спокійно забрало у своєму нутрі мою Лену, не почало поволі рухатись, обережно, незграбно повернулося, виповзло на свою довгу, сіру, бетонову трасу, прибрало розгону, відорвалося від поверхні землі і швидко розчинилося у засіяному дрібними світлами, темному просторі.
Як тяжко помиритися з дійсністю, що фактично все на нашій землі підпорядковане цьому самому невмолимому законові зустрічі й розставання. Все так проходить і так відходить — безмежна, безбережна, бездонна і вічна течія не визначеного і не збагнутого ніким і ніколи буття.
VIII
Цей повітряний напад Лени тривав усього сім годин, але всі мої дотеперішні пляни й надії були розгромлені. Прилетіла, зчинила бурю і відлетіла.
Вертаючись тієї ночі з летовища, я одночасно вертався з далекої, кількарічної мандрівки під знаком Лени. Я був голодний, втомлений, розбитий, зневірений. Їхав зрезигновано бічними, порожніми дорогами без поспіху і без мети, пересік кілька поперечних ліній, виїхав на шлях двійку і механічно звернув над озеро звідки розгортався широкий, чугунно-темної барви краєвид води і неба, обрамований зліва далекими вогнями великого міста. Я знав це місце, я любив ті обрії, я інколи вдавався сюди віддихнути, тут стояла пара бетонових лавиць і звичайно тут бували переважно молоді люди... Але ця нічна година була мовчазна і спокійна, ніби чорна гранітна плита в глибині підземелля, на якій були вирізьблені недосяжні істини надії. Далекі, невидимі береги, жовтий диск далекого місяця і довга, мідяна смуга далекого сяйва по безмежно рівній, легко розгойданій поверхні води.
Звичайно, це не була несподіванка, я знав і я чекав, і я був вдоволений рішенням, інакше не могло бути... І цинізм, і святість і всі ті інші чесноти — все це входило у гру моєї ненаситної наснаги, хотілося поєднати поземи і простопади і дати ще один вимір земного покликання.
Але тепер усе змінилося. Я намагався про те не думати. Мене, як і завжди, незвично вражала сила й динаміка руху земного, я готов признати це божеством поганського стилю, як частину найвищої щедрости творця всесвіту. Це загнуте луком побережжя всипане вогнями доріг і будівель на тлі нічної безодні з плямою місяця, в глибині якої в різних напрямках проходили тіні продіравлених світлом кораблів, літаків, потягів і тисячі автовозів. Хіба не щастя бути частиною такого космосу?
А Лена не вернеться. Ці блискучі дороги неволять її. Вона любить бездоріжжя. Космічний лад не її лад. Я любив її тіло, її лінію, її несподіваність, її протоплазму і твердість безформної форми. Але цього їй мало. І ми мусіли зректися боротьби між нами і підписати мир.
Я довго, довго над цим думав, дарма що намагався не думати.
Я приїхав до дому біля другої години ночі, від’їжджаючи, здавалося, я згасив було всі світла будинку, але одно з них у вітальні все таки не було згашене і воно слабо світилося рівним, спокійним тоном на тлі ночі, і це надавало будові живої сили. Я залишив авто на своєму подвір’ї і, як звичайно, зійшов униз до квітів. На траві була роса, квіти дрімали в темноті пригашеними кольорами, всі довкруги будинки були згашені, лишень світилося одно вікно у тітки Ен і ясно блищали окремі світла ліхтарів вулиці. Деякий час я стояв і вслухався у довкілля, хотів вловити мову ночі, не багато того зрозумів лишень поглибив тугу і пішов поволі вверх сходами на веранду. За кілька хвилин після цього у вітальні згасло світло, але загорілося і довго горіло одно з вікон на другому боці будинку, яке належало до моєї спальні.
Цей драматичний епізод мав ті добрі наслідки, що вияснив остаточно становище Катерини. Вона терпеливо чекала дня й години, коли це станеться, була переконана, що це станеться, не хотіла знати, що діялось з її загадковим вибранцем, ані його містерійною кузинкою, якої фотографії до останнього дня здобили його робочий стіл. Вона бачила, мовчала, терпіла, чекала. Вона навчилась чекати, була загартована чеканням, це була її основна зброя, вона перемогла нею Ен Сомерсет, вона здобула мене. Мила, дорога чекальниця.
Весь наступний тиждень я послідовно зникав вечорами, просто з роботи їхав до Торонта і проводив час в нарадах з моїми партизанами нашої будівельної спілки. Наші справи набирали форми, мені особисто вдалося набути нову ділянку ґрунту, я обвантажився новими боргами. Час наглив, машинерія діяла , а життя видавалось коротким.
Найближчої суботи ми з Катериною танцювали на принятті у Степана Снилика, який несподівано набув і відкрив сезон свого нового котеджа на озері Сімко, що його назвав "Ялтою" і який знаходився на протилежному березі Кесвіка насупроти відомої "Коломиї". Озброєний далековидом, я міг на другому березі бачити на сонці білий під синім дахом будинок і навіть, здавалось, уявляти себе з Леною на його пологій веранді. Деякий час я зосереджено вдивлявся у ту визначену точку моєї долі, яка стала зворотною силою мого приречення на цьому континенті. Від неї почалося нове речення нової дїі, якої перший розділ драматично закінчився на летовищі Малтону Я лиш надхненно і зобов’язано вдячний долі за цей солодкий удар і можу тепер з непомильною певністю твердити, що без таких шоків наше життя не було б багато варте
Цього гарячого червневого дня там на "Ялті" було пара десятків гостей, був буфет, звучала музика, крутився танець, гомонів сміх; по озері навіжено шугали моторові човни і рожеві, молоді людські силуети. Життя не знало й не любило перебоїв і я не мав сили і не міг йому протиставитись.
А внедовзі я дістав запрошення на п’ятнадцяте червня з’явитися у одному уряді міста Торонта, де у не великому будинку на другому поверсі при вулиці Бей поблизу Блуру дуже солідний суддя канадське — королівської юриспруденції у своїй урочистій чорній робі у присутності двох виструнченнх велетнів у червоних мундирах і широких капелюхах охоронників правопорядку, казав мені положити руку на Біблію і повторити слова присяги на вірність і послух кореневій та її домінії Канаді, після чого вручив мені документ, який стверджував, що "Павло Данилів є канадським громадянином, на підставі акту про канадське громадянство і що він є управлений користатися всіма правами і привілегіями, як також підпорядковується відповідальності, зобов’язанням та обов’язкам канадського громадянина".
Роджений у царстві всіх Росів, імператора Миколи II Романова, пройшовши крізь роки Ульянова — Леніна, Бронштайна — Троцького. Джуґашвілі Сталіна, я вибрав нарешті Деї Грація Реґіну Елізабет ІІ — володарку Великої Британії й усього Комонвелту. Довга, нерівна, складна дорога, яка закінчилася щасливо.
Говорячи про право, обов’язки, про демократію і свободу, приходиться часто дивуватися, що ці привабливі, дорогоцінні, самозрозумілі і конечні привілеї людини, даються так не всім і так не легко і мені приємно ствердити, що доля призначила мене до вибраних. Тим вражаюче, що я походжу з простору плянети, у якому ці поняття не мають діючої сили. І мені дуже підкреслено здавалося, що цього дня, я переступив універсальну межу певних поиродніх володінь і тим самим зайняв місце у просторі тих поколінь, віків, тисячеліть, що прокладали через Ніль і Евфрат, через Атени і Рим епоху Рейну, Сени і Темзи... У простори Атлянтику і Тихого океану. Ця течія мене зобов’язує і коли я в її засягу фактично й юридичне, я важу її вартості унціями найвражливішої ваги, бо мені здається, що наша плянета не була б багато варта без цього плодоносного діяння.
А після цього відбулося наше з Катрсю жорстоко — педантичне заручення, яке кілька місяців пізніше, завершилось не менш педантичним, суворо — формальним, за всіма приписами й вимогами світських і не світських урядів і законів... весіллям. З великим, бурхливим приняттям, урочистими тостами, численними подарунками, голосною музикою і танцем до ранку. Це була щедра і заслужена данина Катерині і тітці Ен, які не уявляли інакше цієї процедури і було зворушливо дивитися, як виряджалося Катрусю в цю дорогу, нарядивши її у надмірно розкішну робу тяжкого срібно — білого брокату з черевичками під цей кольор і білий, летючий вельон зі сяючим брильянтами вінчиком. Мій, кремової барви сако, з білою весільною квіткою, пишні чорні штани з ляковими черевиками і білі, елястичні рукавички творили з мене елеґанцію гідну голівудських фільмів, або журналів моди. Наш вінчальний кортеж блискучих машин тягнувся сливе на милю, а старенький, добрячий пан-отець Філімон з церкви св. Володимира, що при вулиці Батерст в Торонті, від щирого серця "вінчав нас духом святим", урочисто "возлагав на главу вінці" під надхненне "Ісаіє ликуй" розкотистого хору диригента Головенка.
Моя хата цієї ночі, назовні і внутрі, пишалася, ніби циганка, кольорами й огнями, обложена армадою барвистих авт з гомоном музики і зі зривами сміху, а ціла картина своєю динамікою творила суміш репінських запорожців і північних вікінґів, одягнених у фраки і брокати, атакованих бурею музики і вогнем власної крови. Я був захоплений красою цих людей, вони незалежні і свобідні, а між ними вражаючою точкою вирізнялася Катерина. Моя гарна, міцна, справжня дружина.
Цього жовтня на балі інженерів у готелі Роял Иорку, ми з Катериною виступали, як законно оформлена пара повноправних громадян, все біля нас і в нас влягалося, відпадали й забувалися довголітні наші збурення, заживали і гоїлись шрами двобоїв, втихали і відходили в небуття жалі і болі, все ставало неповоротною минулістю, у якій виростали й майоріли в туманній далі замки вічної легенди про молодість.
Ми вперто вростали у шир і твердь, наливались соками, нестримна сила нестримного гону прокладала нам дорогу, для нас це було безнастанною грою в чергуванні днів і ночей від ранку до ранку, у постійному русі часу, карбованого биттям серця. Кожна секунда — частина вічного, у якій ми зі швидкістю світла несли себе у простір безконечного.
Життя тоді гарне, коли свідоме, без зумисних перешкод раю чи пекла, на шляхах проложених мудрістю людей, які від правіку були досконалішими будівничими, ніж корали чи бобри, і які не конче здавалися на ласку неба, вважаючи її частиною свого дозвілля, коли лежали нагі на гарячому піску під пальмами зелено — синьої лагуни Гавайського едему.
У цій містерії, можливо, у її ядрі, крутилися також і ми з Катериною. Рано вставали, пізно лягали, відходили і приходили, гарчав мотор, дзвенів телефон, приходив листоноша, літали ластівки. Ми відпочивали, любилися, тішилися, сумували. Такий щоденний крутіж і він нам подобався.
Наш давній ідол — баль інженерів, якому ми щороку призначали частину часу, поту і навіть крови, цього року видався для нас з Катериною, щось як ще один непроминальний і, можливо, нарешті останній, епізод драми минулих років... В його розгарі, знов таки біля буфету, де звичайно збиралася сметанка нашого бізнесу, передімною, як докір сумління, появилася Лена. Дуже в її стилі. Несподіванка. Шок. Здивування. Я ледве втримав рівновагу. У гарній, дорогій, виразно модній, короткій сукні, соковито підмальовані уста, фантастично збурене волосся. Мої очі виглядали напевно, як очі крілика. — Аалльоо, Паавле! — свідомо, театрально розтягала слова, оздоблені відомою іронічною, як турецький перець, усмішкою. Я відчув обурення. — Лена! — вирвалось у мене спонтанно і це звучало, як докір. — Не пізнав? — продовжувала вона свою мефістофельську ролю. — Ти не в Парижі ? — ще одне моє фуріозо. — Як бачиш, — співала вона. — Що тут робиш? — розгублено питав я далі. — Танцюю, — відповідала вона зі шармом скинутого з неба янгола.
Я дивився, бачив і не вірив. Тонка, струнка, філігранна, великі, змінливі, тепер майже сірі очі, підкреслені юністю. Фантастично, неймовірно, приголомшуюче. Мені відобрало мову, вона це бачила, на її обличчі, як на реклямі цигарок, вигравав шибеничний гумор.
— Чи можу ґратулювати? — питала вона.
— Дякую, — відпорно сказав я.
— Щасливий? — питала далі з почуттям вищости, ніби розмовляла зі школярем, який успішно склав іспити і дістав диплом зрілости.
— Розуміється, — казав я з ноткою демонстрації. А ти?
— О! Як звичайно. У мене на це свої поняття. Ще кілька гірких питань і солодких відповідей і я довідався нечуване: виходило, що моя ця сама чарівна відьма, до речі дуже загоріла і здорова, ціле минуле літо провела у нас сливе під боком на озері Сімко у славетньому котеджі "Коломия". — О, це довга і марудна історія, — казала вона на моє "як це сталося?" Ну, а Монтреал, а Париж, а всі ті глобальні затії? Вона посміхалася зводницькою, шовковою усмішкою. — Це ще не тікає. Плянету я ще держу за хвоста. Але коли б ти бачив... Коли б ти бачив...
— Слухаю.
— Мою вулканну динаміку. Я готова до нової виставки. І тут у Торонті. У залях міської ґалерії... І вона передала мені вибагливо оформлене запрошення власної композиції на місяць листопад дня чотирнадцятого.
— Колосально! — вирвалось у мене все ще скептично.
— А що б ти думав. Виявилось, що наша "Коломия" пречудове місце не лишень для купання... Для надхнення також. Я навезла з Европи купу ідей і все це там перетворилося в мистецтво. До речі, дякую за Сезана.
Це був ще один шок. —Ти його дістала? — швидко запитав я.
— Розуміється. І дякую. Королівський дар. І ще раз дякую.
Між іншим, той Сезан, зовсім випало з голови... До цього часу не переконаний чи це не звичайна фікція, пригадую розмову з Катрею на цю тему, ми дослівно не були готові сприймати це, як дійсність, це виглядало фантастично, можливо звичайна примха Лени і ми рішили позбутися його найлегшим способом — вислати його на її адресу. Вона його відкрила і їй він належить. І ми щасливо вислали... І щасливо забули. І ні коли про це не згадували. І навіть не знали, чи вона його дістала. Мені лиш хотілося, щоб він був не лишень випадковим мітом, а також доказом, що життя може мати несподіванки доброї волі і великої приємности, тим більше, що я був перед Леною, як не кажи, весь у боргах і можливо, я ніколи не відчував цього так діткливо, як саме на тому балі, коли вона стояла передімною так сильно озброєна великістю незалежности.
— Надіюсь, що він... Що твоя виставка... Розуміється. Розуміється! — я затинався, як школяр, який погано вивчив лекцію. — А тобі там не було скучно? — нарешті вирвалось у мене.
— На Коломиї? О, Павле. Я не мала часу.
— Мала товариство.
— Розуміється. Мольберт, палітра, спогади. Не можеш уявити, яка я стала працьовита. Не ручаюсь за розміри його тривання, але поки що... Га-га! Я від раня до вечора... А до того купалася, їздила човном. Таке багате діяння.
— Самовигнання в осамітнення.
— Повір, що нам інколи цього тільки й бракує. Після Парижу... Пригадую, ти говорив про простір майбутнього. Я знайшла. Втеча! Далечінь, праліс, бігуни. Але я була також і в Ню Йорку. І вгадай чому.
— Також втеча ?
— Ні. Їздила зі Сезаном. І уяви: він здав іспит. Оцінка: сто п’ятдесят тисяч!
На хвилинку я далебі отетерів, мої очі напевно сильно побільшились, це звучало провокативно.
— Тішуся, що він себе виправдав, — хотілось звести мову на жарт.
— І "Коломия" стала моєю. Я її купила — приїжджай, побачиш, — Там тепер зміни, зміни, все перевернуто, навіть не впізнаєш. Недавно мала репортерів Ти напевно не читав. У мене був відомий Мек... Мек... МекКонор.
— Це мені нічого не каже.
— А він тебе знає. Це редактор мистецтва "Мекліну". Приятель Дейвісона. Говорили і про твоє прийняття. Шкодую, що мене там не було. Пані Сомерсет відома колишня протекторка мистецтва.
— Ти вирішила направду мене приголомшити.
— Це ще далеко не все. Мене вирішили познайомити знаєш з ким? Слухаю.
— Гантінґом Гартфордом.
— Порожні звуки.
— Добродій мистецтва. Збудував село для мистців Косбоа біля Лос Анджелес за проектами Лойда Врайта.
— О! Врайта. Знане ім’я. Бачив його проекти в "Лайф-і". Феноменальні. А взагалі, це, скажу, головокружні новини. Як і коли і...
— Багато поту і нервів. Мені пропонували переселитися до Косбоа. Там, мовляв, пречудові умови. Але я їх знаю... Я ж відвідала і Грінвіч Віледж, і Лівий Берег в Парижі і Бель Ер... Це все, розуміється... Довгі бороди... І все таке... Але чи я конче мушу з одної нудоти переселятися в іншу? Засадничо не зношу уніформности... А коли ще відвідала тебе... Того останнього видання.. Пропало. Я рішила жити по-своєму. Ти дав мені поштовх. Мені стало соромно вічно вдавати когось. Тепер моїм завданням — незалежність! Роблю виставки, ось Торонто, а там побачимо. Мрією — вилізти на Медісон Евеню і маю деякі дотики. Гратулюй. Але чому ми стоїмо ? Чому не запрошуєш на танець ?
Ми танцювали і це так пронизливо пригадало попередні наші зустрічі, що мене пройняло знайоме обезвладнююче збентеження. — Як там мама? — питав я, щоб розвіяти цей настрій. — Нічого Дякую. Вона звикла. І помирилася. — Не забула ще мене? — О, ні. Ти був завжди її фаворит. — Я мав інше враження. — Помиляєшся. Вона сентиментальна. Не думай, що вона така шведськосталева. Ні-ні-ні! — А що доктор? — питав я далі. — Він також не здивований. Моя найпрекрасніша модель. Зробила з нього недавно кілька нарисів, був у мене на "Коломиї", йому вона подобається. Жива проблема людини майбутнього. І між іншим, також твій добрий приятель. Ти йому також подобався. Як це не дивно, а він, можливо, найкраще тебе розуміє. А взагалі я знайшла своє місце і вірю у сни. Пригадуєш мій сон у тебе на канапі7 Ти відгадував, що це значило дому. Я знайшла дому. Найкраще, що можна знайти. Таке чудове місце органічно пов’язане з краєвидом і освячене моїм першим коханням. Лишень, будь ласка, не дуже пишайся, між нами справа далеко не скінчена... Мені твої проекти дуже імпонують, а я маю деякі також. Наприклад, збудувати щось... щось... Якийсь такий "віледж" для нашого мистецтва? Чому б тобі не стати Гартфордом?
— Дуже імпонуюча роля, лишень...
— Що лишень? Така безодня, тих всіляких мистців... письменників... артистів... науковців. Це ж в дійсності скарб — один шматок Сезана — сто ’п’ятдесят тисяч. А скільки дасть одна книга! Це ж робить з нас пантократів землі і неба. А між іншим... Там на Кесвіку... знаю будинок. Над озером. Парк. П’ять акрів. Вісімнадцять кімнат. Краєвиди... За одного Сезана? — Вона дивилася на мене своїм знаним, заповненим видимим чаром зором і я розтавав, як віск, у мене щеміло під кожною жилкою. Вона була невмолимо жорстока, та плямиста, струнка чіта з гарячим, сірим оком. Вісімнадцять кімнат! Краєвиди! Парк! Над озером!
Це щось, як пошесть, у мене зароїлося від нових плянів і я зрозумів ідею Лени в її дійсних вимірах у цьому найновішому вияві. Її підроблення під мої смаки після її паризьких ескапад напевно не було випадко вин трюком і, танцюючи з нею твіста манерою звичайної польки, у моїй уяві заповнявся берег озера Сімко людьми мистецтва і науки. Я зовсім відрухово міцно притиснув її до себе, вона глянула мені у вічі і побачила відповідь. Це була мрія — знаю, але що не є мрією, як зерно початку і взагалі, як промінь променів ма" бутнього світла.
— Але де Катерина? Я її не бачу, — раптом змінила мову Лена.
Катря в цей час захоплено танцювала свій черговий твіст з черговим адоратором, її звинне, здорове тіло, ніби метелик квіткою, бавилось стаккато крови, м’язів і звуків, а коли це нагло урвалося, все довкруги зупинилося і ми з Леною вдалися шукати її і знайшли розчервонілу, захоплену і щасливу в гурті молодих людей, обсотану серпентином з букетом червоних рож і великим червоним бальоном. Побачивши Лену, кинулась до неї, обняла її міцно і радісно викрикнула: — Яка я рада вас знов бачити! Ви чудова! А Павло казав, що ви в Парижі. Ми вас часто згадуємо. А де ваш чоловік?
Лена, здавалось, була приголомшена, дивилась на Катрю з виразом розгублення... — Він дома. А я вам вдячна... — намагалась вона втримати рівновагу. — Щасливий, що може пускати вас саму. Мене б на таке не хватило, — сміялась гарно й барвисто Катря.
— Він мене знає. Я дуже безпечне сотворіння, — — казала Лена.
— О, я вірю, я вірю... Але, Павле. Маю ідею. Такий чудовий вечір. Але він ось кінчається... А хочеться ще. Їдемо до нас. І з нами Лена.
— Але, шановна пані... — почала Лена з виразним наміром протесту.
— Ніяка пані, ніяка шановна, а ваша кузинка Катря. І нема мови. Їдемо! Запрошуй, Павле, наше товариство... Така нагода. Святкуємо! — перебила, вона Лену дуже резолютним, незаперечним тоном.
Така мова на всіх вплинула, вона мені подобалась також, наш настрій виразно вимагав жертви, баль направду за годину кінчався, а наше товариство ніколи не звикло розходитись одразу після гімну, ми завжди заїжджали кудись "на каву", а на цей раз ми спонтанно пригадали нашу хату. І це рішило.
Далебі така премудра мудрість долі, що вона зі всіма своїми безконечно різними і незчисленне численними, добрими й недобрими несподіванками могла обдарувати вас одного разу затишною й довірливою домою, у якій зараз за порогом, разом з песиком Міркою, на вас чекатиме запобігливо-ласкава благодать родинного вогнища з чаклунськими прикметами гоїти втому і наснажувати новою силою. Ваша перлинне вибаглива, простора домінія особистого виміру зі свіжими тонами кольорів, стриманими світлами, м’якими килимами, магічними лініями стилю, у якій ви знайдете безліч несподіванок у вигляді кота, картин, меблів, родинного щастя, дитячих горщиків разом з глибиною філософії, зібраної на полицях книгозбірні. Після довгих блукань у просторах безгрунтя атомово-нуклеарної доби, така чарівна точка на твердій землі не може не зайняти центрального місця у кругах нашого зростання.
Пропозиція Катерини їхати до нас після балю не була примхою, її зустріли оваційно, не робило труднощів розшукати наших друзів і по короткому часі валка машин заклопотано виплутувалась з невротичної метушні нижнього міста на пряміші й свобідніші дороги набережжя.
Проміжне, у зривах вітру до кікна сипало дрібним дощем, чорна, як копальня вугілля, ніч була обвішана спалахами барвистих реклям, які з фурією драконів, накидались на все живе, озброєні ковбасками Свіфта, мукою Робін Гуда, бензиною чотирьох рож, напоєм кока-коля і цілою невмолимістю інших приваб епохи, на креслених вогнем на чорному просторі, до якого в глибину тікали мокрі, блискучі полотна асфальту, завантажені колонами стрімкобіжних машин.
Скільки разів і за яких тільки погод я не їхав цією дорогою, яку я знав, як старого букварця, і яка завжди викликала у мене почуття подиву своєю надмірністю поєднання вогню, металю й кольорів і в якому людські істоти розчинялися, ніби сіль у кип’ячому кітлі. І хотілося знати, які саме причини викликали цю симфонію руху, чому біжать мільйони твердих гумових коліс по твердому бетоні, ким і для чого пущені вони бігти по цій упокореній поверхні, під якою загрозливо таїться бездонна маса вогненного розчину заліза й базальту. Вражає сила тверді, на якій невтомно здвигаються велетенські споруди будівничого гону маленької людини з її незломною волею, вложеною у циліндри черепів і циліндри моторів.
Ця дорога простяглась стрімко вперед, вона пройде попри залізні гути Гамільтону, крізь висотні мости затоки озера Онтаріо, здовж глибокого корита Ніяґари, пересіче границю, вирветься на простори Стейтів Америки і там далі, побіля Гудзону, з розгону вріжеться в залізо-гранітне тіло Ню Йорку.
Їхати нею, значило бути частиною цього універсу, який з точністю компютора виконував вимоги моєї волі. На цей раз я вів свого потужного "Меркурія" зі спокійною певністю, в ритмі цілости, мої руки звично тримали керівницю, мої очі зосереджено скеровані впе ред... Минались перехрестя, віядукти, написи, збігались і розбігались лінії дороги, швидкомір показував шістдесят, метромет множив цифри, прожектори заливали сяйвом мокрий асфальт. За мною, цим же темпом, рухались машини моїх друзів і машини взагалі.
Нас їхало поруч троє — Лена між мною і Катрею. Коли виїхали на автошлях Єлисавети, я включив радіо-апарат. Натрапили на концерт — перший номер бемоль — мінору Чайковського, ми сиділи рівно, мовчазно, на нас балеві одяги, ми дивилися у простір.
За двадцять хвилин часу, ми зменшили швидкість, зробили круг, залишили авто-шлях і повернули на лінію дев’ять. Кілька хвилин пізніше, ми спокійно в’їжджали у нашу рівну, довгу, висаджену високими соснами, алею Матіяса. Ще мить і швидкомір нагло спадає, метромет застигає на пів звороті, прожектор різко мі няє напрям і на секунду в його гострому сяйві виринають з темноти, через галуззя безлистих яблунь, знайомі зариси, вугли й лінії мого дому.
Торонто, 1963 — 66