Це було рішення опортуністичне, воно мене не вдовольняло, я не міг чекати, не було часу, поле не могло лежати, я мусів діяти і то зараз. Так чи так. Цілу ніч на роботі я власне про це лиш думав, а другого ранку, коли я пробудився дома після кількох годин сну, я одразу подзвонив Сниликові. — Ральо, Степане! Я рішився! — На що ти рішився? — Продати два акри! Ти що, здурів? — Здається... Але я все таки продам! І доручаю цю справу в твої руки. Вимагай п’ятнадцять за акр. — Що думаєш робити з грішми? — Викинути... На сміття. — Нема часу на жарти. — Думаю будуватися. Для себе. — Зачекай. Я там буду!
Перемогла Лена. Катруся, розуміється, не була втаємничена у ці мої відчаянні рішення, вона, як завжди і як звичайно, педантично і віддано робила у мене порядки і по своєму очевидно прямувала до своєї виразної мети. Мені було соромно за себе, я уникав з нею розмов і довших зустрічей і намагався вдавати невинну жертву величезного завантаження працею.
Цього ж підвечора прибув Снилик. Він мав заклопотаний настрій, здається мої пляни йому не імпонували особливо, досвідченим оком він ще раз оглянув мою територію, зацікавився справами далі за річкою, переважно мовчав, роздумливо дивився і коли відходив, ніби між іншим, з докором у голосі запитав: — Навіщо тобі будуватися? Ти не маєш де жити? — Як навіщо? — питав я здивовано. — Хіба для примхи, — казав він далі. — Змарнувати гроші. Зроби лиш око до тієї он дами, — кивнув він головою у бік моїх сусідів, і маєш будинок. А гроші в бізнес. — Я й роблю бізнес, — відповів я. — Твій бізнес... Якась напевно примха, квітники, поезія... Який це бізнес ? — Є різний бізнес. Що для кого... — Шкода твоїх талантів.. — Саме тому. Хочу їх вивжити.
На цей раз ми з ним, можливо вперше, не зійшлися в поглядах. Від’їжджаючи, він заявив, що дешевше, як п’ятнадцять тисяч за акр, цього тепер не можна пустити. Той он сусід, можливо, дав би й більше. Треба б лишень зачекати...
Я не перечив, я спокійно доручив ціле це діло в його руки, ми попрощалися ділово і як тільки він від’їхав, я негайно викликав телефоном сеньйора Артурі, пропонував йому звернутися в нашій справі до мого посередника, а одночасно просив подати мені докладні інформації, за яких умов його фірма могла б збудувати хату для мене особисто. — Завтра, о одинадцятій годині я буду у вас, — відповів на це Артурі.
Я відчув виразно течію мого діяння. Це був прорив. Я був рішений. І коли це сталося, всі мої гамуючі комплекси розступилися набік і на мене найшло гарячкове бажання акції. Я вже власними силами, не чекаючи Артурі, почав розробляти пляни моєї будови. Я переглянув безліч всіляких журналів з проектами, ілюстраціями, описами будинків, квітників, посаджень, родів рослин, комбінацій форми. Я вже бачив будову, поділену на частини з її кольорами стін, з її висотою, шириною, розміром вікон, кількістю дверей, розподілу краєвидів. Я вже бачив розлогість сходин, виложених зі сирого, жовто-сірого з прожилками каменю, що нагадував мармур, я вже відчував враження цілої будови, поставленої на цьому ще порожньому місці, обсадженої вічно-зеленими рослинами гостроверхих туй, розлогих боровців, округлих довгошпилькових сосон. Я вже відчував запах рож, засаджених двома вигнутими рядами здовж заднього заїзду перед сходами.
Я виходив ще раз на місце, де мало це чудо постати, і я вже кроками виміряв його довжину, ширину, напрямки, віддалі. Мені хотілось, щоб мої високі сосни здовж алеї Матіяса гармонійно давали основне тло будови, щоб мої яблуні залишились, заразом допасовані до ці-лости, щоб моя стара хатина затримала своє місце. Весь цей день до самого вечора я віддав цій моїй візії, а потім на роботі моя уява невгавала діяти, переходячи до меблювання, до частин речей, до картин, до оздоб, до фіранок, до кольору килимів.
Знов мало спалося, коли прийшов о п’ятій рано з роботи, благо я тепер беру свій простір, між Торонтом і Оквілем, значно скоріше, це виносить мені не цілу пів — годину особливо, коли ранні дороги відкриті для руху. До десятої години я сплю, а годину пізніше, недбайливо одягнутий і постійно заклопотаний, зустрічаю сеньйора Артурі, який прибув точно своєю джі-емкою, говорив дуже поспішно і розложив переді мною десятки альбомів з проектами плянів, рисунків, фотографій — один кращий другого, найвибагливішої творчости нащадків і сучасників Леонардо да Вінчі, Джіо Понті, Пьера Люїджі Нерві, з їх найвражливішим відчуттям форми і стилю, які за двадцять п’ять тисяч кошторису на власній дільниці, могли вдовольнити дуже вибагливі смаки архітектурного уміння.
Я залишив ці проекти у себе і знов до самого вечора і цілу ніч пробавився ними. Хотілось знайти щось, дати справжність, збудувати вартість. Мої нерви напружені, серце билось міцніше, чоло горіло. Я мушу наситити жагучий голод на добрі речі, створений на моїй старій бать ківщині... А разом, здавалося, що моя нова батьківщина вимагає від мене відповідного вкладу... І при тому я мав дивне відчуття всемогутности: я міг створити не лшиеиь цей будинок, я міг стати Морґаном, президентом З’єдинених Стейтів і навіть перемогти смерть... Це порушення міри можливого. Це був відгук розпачу з висот неба, це викрик тріюмфу звільненої свободи.
Три дні і три ночі тривала ця вакханалія дерзань. Йшлося не про власний мешканевий об’єкт, а про власне мешкання, створене мною для мене, вимріяне й зважене до останньої увції. Цей дім мусів бути по мені для мене. Крім звичайних сальонів, їдалень, спалень, кухонь, туалетів, я мусів мати форму, лінію, кольор, я мусів мати простір для моєї роботи і моїх речей. А до того, один з цих капітолів мого простору мав дістати виразно відмінну форму, з широкими скляними пристінками, прикметними для малярського ательє. Інша знов моя власна робітня. Обидві ці відмінності мали б знаходитися на протилежних краях будови і мали б бути розділені системою житлових просторів з двома виходами на північ до алеї Матіяса і на південь до моїх краєвидів.
Фірма Сабаріні охоче годилася на мої вимоги, було все обдумано, обговорена кожна деталь і обіцяно, що в скорому часі я дістану точні пляни, проекти і зариси будови, як також час початку її народження.
Пригадую ці дні, як ті, коли, здавалось, тремтить підомною ціла земля, напружений, як тятива лука, я метав довкруги своєю увагою за вийнятком хіба себе самого, чого я не вважав за мету. Я був дослівно занедбаний, моя зовнішність посіріла, як вимоклий папір, не завжди я був як слід голений, не конче дбайливо чесаний, не обов’язково гараз одягнений. Про Катрусю я вже казав. Це регулярна, як годинник, точність, при ходила і приходила, казала добрийдень, казала допобачення, готувала каву, стелила постіль, прибирала кімнати, але я не завжди знаходив вистачально часу, щоб уважніше відповісти на її привітання. І навіть не питав себе, за що саме ця благородна душа уділяла мені стільки уваги. А коли я випадково, було, на неї глянув — бачив завжди білі, свіжі фартушки, спіднички, усміхнене личко і віддані сяючі очі. Я готов, було, присягнути, що я не був вартий одного її мізинця і не міг знайти пояснення, чому. Вона бачила мої завантажені проектами столи, мої безконечні поїздки, безконечні телефони і нічого ніколи не питала. Як і я не давав їй ніяких пояснень.
Не бачився також, а як бачився, то лиш здалека і зрідка, з моєю другою благородною сусідкою пані Сомерсет. Я перестав вчащати до її бібліотеки, а тим самим цілими тижнями не мав нагоди бувати в її домі. Мав причини догадуватися, що вона, після відомих лікарських вимог, не почувала себе аж надто добре, напевне не легко відмовлялася від засвоєних звичок, мала гомеричний настрій, а тому воліла рідше показуватись на людях. За все це звичайно несла відповідальність і всі тягарі мовчазна Катруся, яка одначе ніяк не зраджувала якихбудь змін настрою. Можливо це стало її щоденною і буденною процедурою, до якої вона давно призвичаїлась і вважає її, як частину свого приречення.
А Лені просто з роботи відомим телеграфним стилем писав: "Дякую за "ніколи незабуваючу" і сердечно заздрощу Вашим краєвидам з Монт Роял... Як також пригадую деякі мандрівки по тих висотах. І ґратулюю, ґратулюю, ґратулюю за всі Ваші успіхи.
Мушу признатись, що я також підбудовуюсь, обертаю невинну цілинність моєї "Коломиї" у віллю на подобу Борґез — може пригадуєте таку з римського Пінчіо, у якій спочиває відома "Павліна" відомого Канови. І живу надією, що і мої зойки, одного разу, почує небо і внизпошле загублену мою візію, яку я зустрів було на озері Сімко.
А тим часом благословляю. Хай Вас милує великий Тобі і батько його батька і хай почастує він Вас хлібчиками святого крокодила, печеними для тих, що потрясають небом і землею — богові землі Таті і богові неба Ру".
Вибачте за це балагурство, з моєю "Борґез" ще завчасно хвалитися, але що має сказати людина про речі, на які нема слів ? Зрештою, не сьогодні — завтра моя вілля з мрії перейде в дійсність, але чи здійсниться ще раз "зустріч на Сімко", ля Саль, Роял Иорк, Монт Роял? Це і є те підставове непорозуміння, яке сушить мою навіжену голову.
(Продовження на наступній сторінці)