Я мусів все це привести до ладу, мусів тут оселитися і тут жити. Щось подібне можна бачити хіба у фільмах з часів піонерства... І що вимагалось — закачати рукави, озброїтись терпеливістю, почати наново т у саму роботу, яку я проробив минулого літа. Тобто здирати старі шпалери стін, які відліпилися і звисали всілякими химерними звоями, лізти на дах, забивати діри, латати помости, вставляти вікна, направляти убиральню, обставляти кухню, чинити електрику. Я працював майже кожного дня по кілька годин, не пропускаючи праці на фабриці, я був замазаний, задимлений, закурений, втомлений, побитий... Але хата поволі вилазила зі своєї темноти, вона з кожним днем ясніла, кімнати набирали барви, зникало затхле повітря, вривалося сонце. Було добре, що я мав міцні м’язи, здорові легені і витривалий характер. Це помагало. В поєднанні з моїми фантазіями, романтикою піонерства, незвичними умовами, манливими перспективами, все це разом робило з мене живий механізм, який не знав ні дня, ні ночі, ні часу, ні простору, ані ніяких жалів, болів, страхів, а був весь погрузлий в глибину діяльности й якоїсь ненаситної жадоби творити щось інше і нове.
Було цікаво вийти інколи, коли я працював увечері, на двір, коли шумів вітер над широкими верхами високих сосон, коли там далі таємничо світилися вікна вілли моєї сусідки Сомерсет, коли ще далі, над озером Онтаріо розлягалися в туманах ревучі гудки кораблів, а зліва здовж південної межі таємничо в густій темноті світилося кілька віддалених світел, які вказували, що там стоять веселі бонґала моїх трьох сусідів. Але моя точка серед цього поля була малою, кволою; кілька малих віконець ледве помітних за чорним покровом ночі, заставлених туєю і ще якимись колючими кущами, обсотуваними гронами червоних ягідок.
Я був ’вийнятково стривожений неспокійним, холодним щастям, коли я ще не мав ніяких меблів, а в моїй кухонці вже стояла залізна, чорна пічка з бляшаною рурою, у якій весело горілі; великі, дубові поліна дров, а я, після роботи, заляпаний фарбою, сидів на по-ломаному, висидженому, що сильно відгонив мишами, фотелі і при світлі лямпочки, яка звисала на шматку проводу, без ніякої оздоби, читав першу ліпшу книжечку з обгнилими політурками, яку я міг знайти у смітті однієї з моїх кімнат. Це було справді гарно. Це моя улюблена сцена. Я не тужив і не квапився... Але пригадую той один вечір, коли мене вперше навідала моя сусідка Сомерсет. Я був заліплений брудами, вона була на підпитку і пахнула шотляндськими віски, мої кімнати починали вже відживати. — Чудово! — казала вона. Чудово! Просто чудово! — Я мовчав, вдавав скромного, зрештою, далебі, не було чим особливо пишатися. Я розсвітив світла усіх трьох кімнат, все виглядало порожньо, але пані Сомерсет все хвалила і не виявляла бажання скоро відходити. Я запропонував їй свій просиджений фотель і вона прийняла пропозицію, а сам я підсів на скринці з мармеляди, перед нами весело горіли поліна у залізній печі полум’я бавилось відблисками по наших лицях, і ми довго того вечора спокійно, як старі друзі розмовляли. А зогляду на те, що моя англійська мова не була ще вистачально досконалою, тому моя гостя старанно використовувала свої привілеї, зона любила і вміла оповідати зо всіма тими оздобами мови й зворотів, що їх виплекала цивілізація деяких мов протягом століть. Я багато довідався. Що вона вдова, іцо її чоловік, директор банку, помер на удар серця, ще коли вона була молодою, що вона ціле життя провела самітньою, дарма що мала біля себе багато людей, що тепер має дівчину, яку привезла з Европи і яку вона любить, що все ще часто їздить до Англії, до Шотлян дії, до Італії і Швайцарії, що вона мала нареченого, якого втратила... Довга, складна епопея, яка могла імпонувати такому невибагливому свідкові життєвих проблем, яким був я з моїм марксо-леніно-сталінським минулим. До всього я був добрим, невільним слухачем, дарма що мав так мало для цього вільних годин, але мій інстинкт мені підказував, що тут треба бути вийнятково поблажливим й зрозумілим. Всі ті її "дрінки" не були напевно добровільною даниною її поневолення і вимагали вони старанного розслідування і відповідного трактування. Бо її людська подоба виразно вказувала, що в її невеликому тілі домінує велика душа і гарне, вразливе, добре серце. Мені хотілося чимсь їй помогти, головне, що мене бентежило, це її добровільний господарський занепад, якому вона ніяк не намагалася протиставитись. Здавалося — її могли використовувати всі, кому тільки заманеться, що вона ціле своє життя щось комусь давала і ніколи нічого ні від кого не вимагала. Це було таке моє перше враження, можливо я помилявся, але те враження було ще скріплене пізнішими спостереженнями.
Між іншим, вона часто вживала слова "лонки", спочатку я не придавав цьому значення, а можливо й не зрозумів належно, але трохи згодом я почав виразно розуміти її осамітнення. Здавалося, для цього не має причин. З першого дня нашого знайомства, ми застали її у бурхливому товаристві інтоксикованих алькоголем людей, але її осамітнення мало інші причини. Можливо це було заблукання, втома, можливо навіть розчарування, туга за чимсь нездійсненним і недосяжним. Так багато є людей на плянеті, які не можуть зміститися в її просторі.
Очевидно, що я не робив ніяких, абсолютно ніяких намагань, щоб якось до неї наблизитись. Я мав так мало часу і її візити були для мене скоріше марнуванням дорогих годин, які я міг і мусів використати на щось інше, ніж вислухувати ці, не зовсім веселі повісті, але разом з цим я був зацікавлений... Це був новий для мене світ людського побуту, я мав завжди пошану до цієї завжди гордої, амбітної, своєрідної, талановитої породи людських істот, які з одного далекого, туманного острова, розійшлися по всіх континентах світу і скрізь, де вони ступили, там одразу почало зароджуватись велике, цікаве, розумне розгортання життьових завдань і проб-блем. Ні, це не мусіло бути конче те все з матерії, тож матерія не конче мусить бути гарним замком, вибагливим парком, коштовними повозами, але признаймось також, що ці всі речі здобуваються не тільки з матерії, а також з чогось, можливо, багато вартнішого. Все виростає з одного того самого джерела і коли ви не любите цього слова "дух" не вживайте його, лишень я не знаю, яким іншим поняттям це джерело-джерел ви можете замінити.
Коли я дивився на мою гостю в її жовтому, безрукавому, пім’ятому і витертому кожушку, коли я бачив її не конче правильне орамлення лиця з тими залишками ластовиння і тими рештками колись бурхливого рудого волосся, мені здавалося, що я бачу не лишень Оквіл, Онтаріо, але я бачу також Ню ЇЇорк, Каліфорнію, Мис Доброї Надії, Ново-Зеляндію, Крету, Австралію... І ще здавалося, що я бачу Атени з богинею на Акрополісі, бачу Палятин. сенат, Юлія Цезаря. Є певні істоти через які проходять віки і простори, ніби проміння сонця крізь многоранну призму.
Я мав велике бажання не спричиняти цій людині якихсь труднощів, я мав повні руки своїх власних турбот, але якось так сталося, що ми зійшлися лице в лице без якогось особливого наміру. Того самого вечора, коли вона вперше появилася в моєму домініоні, вона вже запрошувала на "дрінк". Я відмовився за браком часу, бо мусів їхати на фабрику чоколяди,. але вже другого дня, вона ще задня покликала мене до себе і не на "дрінк", а завела до свого великого ґаражу, який властиво був цілою шопою, де могло вміститися під тузина авт і вказала мені на купу старих меблів, звалених в куті і призначених, правдоподібно, на якусь вівісекцію — добротних, старовинних — дуб і шкіра зі всілякими заумними оздобами з часу минулого, а можливо і якогось старшого століття — яв таких подробицях ніколи не розбирався. Там були дослівно всі необхідні для дому речі — і ліжка, і фотелі, і канапи, і крісла. — Заберіть це; — сказала вона наказовим тоном з виразом якоїсь злости. Я дивився на неї здивованим поглядом. — Але ж, пані! Це все дуже вартісні речі. Це найцінніша антика. Бона тепер... — А! Ґош! Нісенітниця. Заберіть — ні — то завтра все спалю, — викрикнула вона сердито.
Я просто не мав сили відмовитись, це були справді, на мою думку, дуже вартісні старовинні предмети справжньої розкоші і було їх там стільки, що можна було обставити не такий, як мій будинок. — Дуже дякую! Я заберу, — погодився я. Не ви, а я — дякую! — відповіла вона. Воно тут валяється роки і роки.. Нарешті збудуся!
До речі, це буй один з дуже прозорих днів, під ногами грубою верствою по цілому подвір’ї лежало пере важно кленове листя, прибите нічною росою, яке липло до підошов взуття і заносилось до хати. Пані Сомерсет сама помагала мені переносити ті і меблі і розставляти їх у моїх ветлих кімнатах. Розуміється, ми їх не змогли усіх змістити, але головне у моїх доменах появилися недопасовано вартісні речі, вікторіянська канапа, що могла бути окрасою найвибливішого сальону минулого століття, тяжкий, масивний, магоневий письмовий стіл з обов’язковими легкими шуфлядками, два добрих, глибоких, ніби фортеці, шкіряні фотелі з висидженими подушками і багато інших потрібних і менш потрібних предметів, які заповнили весь мій мешканевий простір не тільки видимими об’єктами щоденного вжитку, але й невидимими ремінісценціями минулого, які разом із запахом трухлявої матерії викликали примари людей, настроїв, події, з яких допитливо уява могла творити, які хочете, картини давнього. У всьому цьому залишились дотики, тіні, кольори, запахи і навіть, можливо, нечутні ультра звуки того вже астрального світу, який ці предмети оточував своєю атмосферою. Все це було люксусом, привезене з-за океану, багато коштувало, робило кумось багато турбот, а разом приємности, надавало поваги... Тепер це лиш невигідні тіні, що їх годі позбутися, але разом ніяково вживати для потреб щоденно-буденного вжитку.
(Продовження на наступній сторінці)