Це був вчинок відчаю проти власної волі. Йдучи до телефону, я мав інші наміри, змінив їх підозрілий запит Лени. Я був безпосередньо схвильований, не пам’ятаю. коли я ще був у такій незручній ситуації, до того мене вражав тон голосу Лени, в якому не було ні жалю, ні розчарування, а лиш гнів, що я зіпсув якісь її пляни чи наміри. Але все таки чи не було б краще саме тепер її бачити? Питання і контра-питання швидко чергувалися, наростав гнів, спротив, але також біль і покора, по нервах проходив алярмуючий острах і навіть серце билося з перебоями, ніби я стояв над якоюсь безоднею. Як можу її залишити? Не бачити більше? Не чути? Ніколи! Такого не міг би я знести. І байдуже хто вона — аґентка Москви, проститутка Шангаю, ґанґстерка Чікаґо, яке це має значення, коли вона вже в мені, в моїй крові, моїх мислях і звільнитись від цього вже немає сили.
Мої борюкання самого в собі не тривали довше ніж пів години, далі я не видержав, зірвався раптом, мов ужалений і як був без краватки з розхрістаним коміром, побіг вниз по сходах. По вулиці Гарбор проходив саме трамвай, я погнався за ним до зупинки і влетів до нього з розгону саме тоді, коли він майже рушав, кондуктор робив якісь докори, я їх не чув, ледве встиг купити квиток, як вже мусів знов висідати і бігти далі мало не під авто, що пролітало під моїм носом.
Під будинком Лени ще одна несподіванка: перед входом стояло невеличке спортове авто "Спріт" біло-червоного кольору, що належало, я знав, інженерові Трухлому. Знов той Трухлий. І що він тут робить? Що він тут до чорта робить? І що це за мара? Але ці вагання не тривали довго. Яке, зрештою, моє діло що він тут робить, він такий же холостяк, як і я, і хто може заборонити йому тут бувати? Мене ця вимівка вдовольняла і я швидко побіг по сходах до вхідних дверей... І подзвонив. Схвильовано чекав і намагався вгадати, хто відчинить.
І на цей раз, як звичайно, і досить швидко, відчинила сама Лена, яка була, мабуть, внизу, як звичайно при телефоні, здивована моєю появою і, як мені здавалося, помітно вдоволена. Її очі виразно засвітилися. — Можу? — питав я схвильовано.
— О! Це ви! Дуже гарно! Прошу. Розуміється. Заходьте до моєї кімнати, я зараз там буду.
Я пішов по сходах вгору, Лена зосталася біля телефону. Двері її кімнати були відчинені, було душно, вікно на город відчинене також, і коли я глянув вниз, побачив Зіну і Трухлого, які мальовничо лежали на травнику. Я швидко відступив від вікна, не хотів, щоб вони мене бачили, намагався прийти до нормального вигляду, і в той час непомітно появилась Лена — розчервоніла й сяюча. — О, як це гарно! — викрикнула вона захоплено, чого з нею рідко траплялося. — І скажіть, що з вами?
— Що робить тут Трухлий? — запитав я гостро й несподівано.
— Мабуть те, що й ви. Залицяється. Зіна має сьогодні пів дня вільного.
Лена дивилася на мене здивовано, мені здавалось, щиро, намагалась вгадати, що справді сталося, щоб могти відповідно реагувати. Вона мала дар відчувати людей і вгадувати їх думки. — Ви вчора дзвонили? — запитала вона спокійно.
— Де ви були?
— Що за тон?
— Я вас питаю.
— На Сімко, — відповіла вона вперше прямою відповіддю.
— З ким?
— О, з ким... Ні з ким. На котеджі Лисого. Ви ж знаєте Лисого. З УНО, що має готель на Бей. У нього на Сімко гарний котедж.
— Що ви там робили?
— Купалися.
— Вечором?
— Чому не вечором? Найкращий час для купання.
— І Трухлий був з вами?
— О, Павле! Що з вами? Розуміється був. Це ж... Як вам не соромно! Він же... Просто не хочу поясняти, бо це глупо. І між іншим, Лисий хотів би і вас запросити. На моє бажання. Чи ви хотіли б? Допустимо в суботу.
З кожним її словом мені відлягало, ніби біль голови після аспірини, робилося ясніше і лекше, я шукав відповіді на останнє питання, але Лена перебила: — Але ж ви голодні! Хочете? Я маю.
— Ні, дякую.
— Маєте недобрий настрій.
— Бо мав недобру візиту.
— У зв’язку зі мною?
— Можливо.
Її погляд зраджував зацікавлення, на устах тремтіла іронічно-вдоволена посмішка, очі міряли мене знизу до верху, але не питала нічого. Я стояв перед нею зніяковілий, дивився їй у вічі і мовчав також. Вона легко, криво посміхнулася, підійшла до мене, театрально піднесла свої довгі, нагі руки, заложила їх мені за шию і легко, ніжно, з тією самою іронічною посмішкою, поцілувала мене в уста. І запитала по німецьки: — Варум зінд зі зо безе? — Я посміхнувся, обняв її і пригорнув до себе. — Но, но, но! Не так завзято. Ви мене зломите, — казала вона і намагалася визволитись з моїх обіймів. — Хочете говорити по німецьки. Або по російськи? — казала вона. — Яка вам з цих двох мов більше подобається?
— Навіщо вам це треба знати? — запитав я.
— Нінавіщо. Просто, щоб вам докучити. Ми ж можемо говорити на кількох мовах, чи це не гарно?
Я не міг позбутися підозрілого, питального вигляду, здавалося, що вона мене в чомусь випробовує, робить допит і хоче замаскувати це невинними жертвами. Я не міг бути одвертим, а разом не хотів видаватися недовірливим, що мені не легко вдавалося і Лена це прекрасно бачила.
— Ви мені не вірите? — питала вона.
— Що не вірю?
— Щось не вірите.
— Може тому, що все таки вірю.
Вона посміхнулася ясною, доброю посмішкою, інколи в неї це гарно виходило — вишнево і соняшно. — Як гарно, — відповіла вона. Це її "як гарно" значило, що їй щось справді подобалось. —— Ну, так що? Їдемо купатися ?
— Лисий може нас забрати... Або просто ми самі, автобусом. Ви і я. Чи не зворушливо. Двоє закоханих... На пляжі... Гарячий пісок... Бронзові тіла... Оранжеві купальники... Ви ж маєте суботу вільну.
— Не тільки суботу, маю вільний тиждень. Це моя відпустка, — відповів я.
— Разпрекрасно! Еврика!
— Т я маю ідею.
— Ов!
— А що коли б декорації трішки ускладнити. Скажемо: котеж... озеро... Ранні тумани... Вечірні зірниці... Двоє закоханих...
— Це спокусливо.
— Я міг би замовити котедж... На цілий тиждень.
— А ви не боїтесь?
— Чого?
— Пам’ятайте моє "ніколи-ніколи". Це поважно.
— Двоє... скажемо... Є таке слово "платонічний"... Допустимо, ми не з живого матеріялу, а, скажемо, астральні з’яви, або, скажемо, боги з мітології, такий божественний Аполон і така божественна Афродіта...
— Но, но, но! Не залазьмо на Олімп, тримаймось краще астрального.
— Скоряюсь. Двоє астральних синдерел живцем з казки, як зійде жовтий, надутий місяць, в тумані берега зі стрункими тополями, з подувами могильного холодку, з повітрям, що його пронизують кажани, побрязкуючи кістяками...
— Стоп! Стоп! Стоп! Кажани побрязкують кістяками?
— Не кажани... з’яви.
— Чи астральні з’яви мають кістяки?
— Мають. Танець кістяків на березі холодного озера, під жовтим місяцем у фіолетовому тумані.
— А що далі?
— Кидаємось в льодову воду і зникаємо. Лишень два круги на воді. "Я живу у зростаючих кругах". І глибока, могильна, космологічна тиша!
Лена виразно була зацікавлена, очі і уста посмішалися, голова заперечливо похитувалася, це її інтригувало і бавило.
— Ви не погоджуєтесь? — питав я її.
— З вами — так. Лишень не з собою. Бо я... погоджуюсь.
— А чого нам боятися?
— Запитайте краще себе.
— Я вже давно помітив, що ви в мене не вірите, — казав я агресивно.
— О, Павле! Маю вірити у вас? Як? Ви не вірите мені.
— Я вам не вірю, але я у вас вірю.
— Ви пропонуєте мені провести з вами тиждень...
— Не пропоную і не провести... І не тиждень...
— Я вас не розумію.
— Не розумієте? Що можуть бути вищі, кращі, могутніші слова, як "провести", як просте "жити". Є ще утопія, казка, мрія... Є чудо! Чому не хочете погодитися, що поезія, краса, щастя, радість це реальні явища ?
— О, Павле! Ви божевільний! Ви не знаєте мене.
— Не знаю і не хочу знати. Допустимо, я вас відкриваю, як Колумб Америку. Не знаючи наперед, куди це заведе — у прірву, в Індію, у пекло. Допустимо, я з вами одружуються, і за пару тижнів виявиться, що я одружився з відьмою. А може це цариця Савська, або Клеопатра. Або просто пригода. Не все на світі стандарт. Можемо бути найгіршим подружжям на плянеті, але найкращим у соняшній системі. "Я живу у зростаючих кругах" і ви цього не забувайте. Допустимо, ті круги розходяться, розходяться, сягають далі і далі...
— Аж куди?
— У безконечність. Туди, де нас ще не було.
— Що це все значить?
— Уявіть самі.
— Я не можу.
— Оооо — ви можете! Лишень... Я розумію. Плачетесь, що вас кинуто за океан, боїтесь простору... Що не матимете гарної спіднички...
— Вибачте, — я не плачусь.
— Ви плачетесь! Лишень вдаєте хоробру. Вас вислано сюди, викинуто в стратосферу і не дано можливости повороту. Вас викинуто в чужий город, ви побачили, що тут краще і збунтувалися. В Ню Йорку? Не може бути! Що таке Ню Йорк? Купа каміння. А от там у нас... Але скажіть, моя Клеопатро, чи наш сліпий бунт проти дійсности не є признанням нашої слабости...
— Що хочете цим сказати, шановний Улію? Я людина самостійна. Хочу жити в свободі.
— Казати все одверто. Все! Маєте болі — кажіть. Смієтесь — кажіть. А хочете продатись — продайтесь, але дорого. Щоб було знати пальці. Не розмінюйтесь.
(Продовження на наступній сторінці)