Тут також у їдальні я зустрівся з Іваном Ірлявським, він же Рошко. Він походив із Закарпаття з села Ірлява, але ми познайомились з ним у Празі. Скромний, тихий, невеликого росту, влітку і взимі без шапки, завжди з великим портфелем, набитим книгами й паперами. Переважно збірками й рукописами своїх віршів. Ця наша з ним зустріч була також останньою. Бо йому також судилося прийти сюди з його Ірляви гень там за Карпатами, щоб знайти й собі місце вічного спокою у глибинах гетакомб Бабиного Яру Києва.
Тоді він сказав мені, що зі мною хоче бачитись Ольжич, який вже перебував тоді в підпіллю і що він може з ним сконтактувати. Ми зустрілися з Ольжичем просто на одній вулиці, де проходили різні люди, вважаючи, що так буде найбезпечніше. Як звичайно, злегка похилий, без шапки, недбало голений. — Здоров, Уласе, як ся маєш? — говорив він звичайно, глухим, низьким голосом, міцно потискаючи руку. Питав мене, як там у нас на Волині. Як я себе почуваю? Що думаю робити на майбутнє. Говорили про ситуацію в Києві. Я радив йому поволі відходити на захід... Він не перечив. Обіцяв колись зайти до мене в Рівному. Говорили якої ІПІВ години, розпрощалися міцним потиском руки.
Цього ж передвечора я ще раз відвідав Таню в її фотоательє. Трапилось, що ми були самі і я запитав, чи хотіла б вона приїхати з Оленою до Рівного. Вона хотіла б дуже, але не зможе. І я розумів чому. її вагання мало ті самі підстави, що й моє, за які мені докоряла Олена. В обличчя кожній правді треба дивитись відверто, казала вона. А в життю це не зовсім і не завжди легко вдається. Ми розсталися з Танею ще більше "на завжди" і ще з більшим бажанням "забути". З почуттям великої порожнечі і глибокої безнадії.
Останній день нашого Києва ми провели по так званих комісійних крамницях, яких там розвелося досить багато, в розшуках за античними раритетами. Мої лубенські друзі об-вантажились всілякими трофеями, а я роздобув два старі, полтавського виробу, килими і картину невідомого маляра, що представляла погруддя дівчини у барвистій хустині з привабливою вишневою усмішкою. А проходячи побіля кіоску насупроти опери, я побачив у виставі воскові свічки на ялинку, що їх у Рівному годі дістати і накупив їх пару туаінів.
Але найголовніше, що я тоді набув, це велику, 130x110 сентиметрів, картину роботи професора Федора Кричевського — полтавський краєвид з високим небом і далеким обрієм над річкою Пслом біля села Шишаків... І високою стрункою дівчиною в плахті, під високими стрункими деревами, з приложенимн до щік долонями, яка здивовано задивилася в безмежну далечінь простору. Ця ідея і ця думка зображення України мені подобалась і я захотів бути її власником. І сталося це у домашній робітні художника, якого я відвідав у годинах післяобідніх, в будинку наукових працівників на вулиці Кузнечній. За прикметну для того часу ціну 4.000 карбованців і п’яти кільограмів сала, що значило більшу вартість, ніж ті карбованці... Які я мав переслати їм з Рівного.
І при тому відбулось знайомство з самим художником — солідною, цікавою людиною академічного типу та його дружиною, які гостили мене чаєм і цікавими розмовами... Та цікавою збіркою картин, які виповняли чималу їх домашню майстерню. Пригадується широкий краєвид Дніпра і на його тлі постать монуметально збудованої жінки, рубенської постави, що мала символізувати силу та велич землі. Взагалі, мистець любив широкі полотна, символічні теми, монументальні форми, що мені також імпонувало.
Час швидко минав, наближалась поліційна година і я мусів відходити. Ми вложили картину у велику картонову руру, обгорнули міцно газетним папером, обв’язали шнурами і вийшов чималий пакунок, якого приходилось нести. І йти пішки, бо мої лубенські друзі поїхали автом до Івана Петровича. Погода помітно потепліла, небо захмарилось і обіцяло якісь опади.
Приходилось спішити, бо я мав ще зайти до Олени і забрати якогось там листа. На лихо, я не застав її вдома... Казали трішки почекати, бо вона скоро появиться... Було вже по годині четвертій, а о п’ятій зупиняються трамваї. Мені ж треба добратися на край міста до Святошина.
Одначе я вперто чекав, хвилини втікали, напруження зростало, Олена не появлялася. Нарешті я мусів йти, не дочекавшись... Написав вибачливу записку і побіг швидко до найближчої трамваєвої зупинки на бульварі Шевченка.
Коли я добіг до зупинки, годинник показував за десять хвилин п’яту. Вулиці були зовсім порожні і робилося темно. Освітлення дуже слабе. Зо мною стояв тут ще один товариш недолі, якого я спитав чи появиться ще трамвай. — Може появиться, а може й ні, — відповів той філософськи. Проти таких істин годі було сперечатися і єдине, що залишалося — чекати, тупцятись на мокрому хіднику, поглядати на годинник, прислухатися до тиші, чи не обізветься там який трамвай. Небо почало здійснювати свої обіцянки дрібним дощиком, годинник нещадно гнав хвилини, нарешті хвилинки, а коли дійшло до п’ятої, без найменшого натяку на трамвай, терпець почав загрозливо вриватися. Ще кілька хвилин і він тріснув. Демонстративно залишаю зупинку і швидким кроком спішу безлюдним бульваром з відчаянним наміром не зупинитися так довго, поки дійду до своєї мети — чотири-п’ять кільометрів віддалі, нехтуючи всіма небезпеками заборонених годин
І що найгірше сталося в цій мерзенній ситуації, це кпини того падлючого трамваю, який по п’яти хвилинах ходи, з гуркотом мене догнав і не зважаючи на всі мої відчаяні до нього жести, стрімголов погнався далі, залишаючи мене на безлюдному бульварі на поспас стихіям.
Це виглядало на трагікомічний сон. Моторошна одинокість серед мороку завмерлого Києва з картиною краєвиду України під рукою. Всі знали, що німецька варта в таких випадках стріляла без попередження. Не було це таємницею і для мене. Але разом з тим я мав відчуття абсолютної певности і мені здавалося, що я одинока людина на плянеті, якій нічого не загрожує. Було дуже тихо і дуже спокійно. Навіть дуже рідко проїжджали військові авта. Спочатку я йшов дуже швидко, але здовж Брест-Литовського шосе хідник був дуже поганий, ноги сховзалися, освітлення ледве помітне. Зправа тягнулися старовинні, вгрузлі в землю будиночки, дощ мрячів без перерви, і я боявся за свою картину. Ця мішанина вражінь і почувань не залишала мене цілу дорогу.
Але все таки, по якійсь годині ходи, я дійшов до своєї мети. У Івана Петровича мене зустріли, як зустріли Ліндберга в Парижі, після його перелету через океан. Ніхто не сподівався мене вже цього вечора бачити. Я був увесь мокрий, мій згорток також був мокрий, але картина суха. І коли я її розгорнув — всі ахнули. Картина була вражаюча, а Юнія Григорівна, яка перебувала тоді в Івана Петровича, сиділа в куті за столиком, підперла підборіддя долонями і довго не могла відірвати погляду від того широкого, бурхливого полотнища.*)
*) Цю картину ми перевезли через ціле наше скитания аж до Канади і вона далі оздоблює одну стіну нашого торонтонського мешкання.
На другий день, у середу 26 листопада, ми залишили Київ. Погода була добра, за ніч небо випогодилося і почало морозити. Ми збиралися їхати зрання, але все затягнулося і ми виїхали аж по обіді. У нас забракло бензини, а тому я мусів ще їхати до міської управи, щоб цій справі зарадити. При цій нагоді, я ще раз і востаннє відвідав Багазія у його великому кабінеті. Він виглядав втомлено і, здавалось, зневірено. — Живемо на чесне слово, — казав він. — V нас підміновані не тільки храми, але й всі ми. І ніхто з нас не знає, хто скорше вилетить в повітря.
Ми розпрощались з ним дуже тепло і дуже приязно. Я запрошував його до Рівного на відпочинок і він обіцяв приїхати. При прощанні він провів мене аж до дверей і я ніколи не сподівався, що дні цього прекрасного чоловіка вже почислені і що його так брутально буде знищено злочинною ворожою рукою.
В господарському відділі міської управи ми дістали талон на бензину і поїхали на бензинову станцію її відібрати. Там, на подвір’ю стояло кілька тягарових машин, а між ними бігав маленький, років шости, хлопчик у великій шапці, яка насувалася йому на очі і розбивав чобітками калюжки льоду, які замерзли після вчорашнього дощу. У своєму бахматому одязі, він виглядав, як ведмедик і мені хотілося дуже з ним розмовитись. — Як ти звешся, хлопчику? — запитав я його, коли він наблизився до мене. Він звів на мене з-під великого козирка свій погляд і кокетливим тоном відповів: — Знаю... Але не сказу! — Із місця побіг далі.
Його відповідь затямилась мені на все життя. Найкоротша відповідь на всі питання совєтської дійсности. Нікому не довіряти!
Назад в дорогу ми вибрались по обіді, коли виїжджали на Брест-Литовську дорогу, повівав вітрець і під колеса стелився по асфальті сніжок. На душі було дуже мінорно. Прощай, Києве! А головне: прощай, Таню! Напевно назавжди. Зараз, ось як тільки вернусь до Рівного, одразу збираюсь в нову дорогу. До Праги. Сподівалося, що моя перепустка за цей час буде напевно готовою.
Завидна ще доїхали до Житомира і там заночували у брата Івана Петровича, який був там директором господарської школи і до якого ми мали скеровання. Де нас гарно приймали, "щиро гостили, а другого дня раненько ми їхали далі, щоб вже по обіді бути в Рівному.
Мені здавалося, що за ці кілька днів моєї відсутности, загальний настрій у столиці "Райхскомісаріяту Україна" — Рівному, помітно змінився. Більше дерзости, більше визову, більше непевности. Що сталося?
Багато сталося. Навіть у мене вдома. У моїй редакції. У цілому місті. У моїй душі.
(Продовження на наступній сторінці)