Таких днів і таких ночей ми мали більше. Однієї такої ночі, біля години десятої, рознеслася в домі чутка, що в місті щось горить. Ми вийшли на задній балькон і звідти було видно небо, поняте попелясто-бронзовим сяйвом, що виривалося десь там з глибини мертвого міста. Намагалися вгадати, що це горить, але аж другого дня довідалися, що це горіла "Дума", тобто стара будова управи міста, яка і так була напіврозгромлена без вікон і дверей. Казали, що це діло рук совєтських саботажистів, але чому вони напосілися на цю таку невинну споруду, ніхто не міг сказати. Можливо, щоб зробити місце для площі маріонеткового "всесоюзного старости" Калініна, і тим самим заповнити опорожнене місце після царського прем’єра Столипіна, де колись стояв його пам’ятник... Щоб доказати, що тяглість пануючої лінії над цим містом не сміє бути перервана.
З цією ж метою, при вході до бульвару Шевченка від Бе-сарабки, поставлено монумент Леніну з такою викарбованою на червоному граніті погрозою: "При єдиній дії пролетарів великоруських та українських, вільна Україна можлива. Без такої єдности про неї не може бути і мови".
Це вимагає коментарів. За його розумінням, "вільна Україна", у "вільному Києві" не має права навіть на рідну мову. Інакше це буде перечити "єдиній дії пролетарів" і буде зватися "буржуазним націоналізмом". При цьому навмисне опущено назву "народ". Воліючи пролетарів ("ґоль кабацкую") з її "всьо равно". Стара байка.
Ми г Танею робили також візити. Одного під-вечора ми відвідали Івана Рогача у нього вдома, що жив недалеко від нас на вулиці Толстого... V великому, добротної якости домі з широкими сходами й високими кімнатами, які виглядали, ніби там роками господарили розбійники. Сходи були пооббивані, двері поколупані, стіни подряпані. За совєтів тут жили більші риби, бо для "робочого народу" такі приміщення не були доступні навіть здалека.
За розмовами ми тут засиділись і непомітно прогаяли поліційну годину. Коли ми намірились відходити, було, мабуть, біля сьомої години. Але тому, що нам було близько, ми вирішили ризикнути і йти додому. Було темно, мрачно, віяв вітер. І зовсім безлюдно. Місто виглядала мертвим. Навіть •вікна будинків були щільно затемнені. Ми вийшли на вулицю і швидко пішли в напрямку Кузнечної, а там вниз до Саксаганського. І здавалось, що все гаразд. Лишень коли ми почали стукатись до замкнених "парадних" дверей, на що довго ніхто не реагував, ми почули десь там далі на вулиці різні викрики "гальт" і за цим такі ж різкі постріли. Це нагнало на нас страх. Ми залишили передні двері і побігли за ріг на Кузнечну, звідки до двору дому вела висока залізна брама з залізною огорожею, що була також зачинена. Наші спроби її відчинити не мали успіху. Не гаячи часу, я поліз через браму, на щастя вона була не замкнена, а лишень знутра зарегльована і ситуація була врятована. Я відхилив браму, впустив Таню і ми пробралися до заднього входу із задніми сходами, по яких піднялися спокійно вверх до нашої кухні, що була ясно освітлена і де ми застали кілька господинь цього мешкання, що варили на примусах свої вечері. І треба було їх бачити, коли вони довідалися про нашу пригоду. — Таня! Як ви одважились! Тож вони стріляють без попередження. — Таня, якої обличчя виглядало перестрашеним, відповіла на це лиш мовчанкою. Я вдаючи хороброго, хоча був також досить схвильований, намагався обернути все в жарти. — Але ж ви знаєте, що кулі нас не беруть, — казав я. — Можливо вас... Але ж Таня. І чи варто казна за що гинути, — казала Юнія Григорівна. — Хто каже гинути... А пожартувати не зашкодить, — боронився я. — Добрі мені жарти. Ми чули, що там стріляли. — А де тепер не стріляють, — повторив я своє. Але все гаразд, все добре, що добре кінчається. Хоча повторяти таке часто не рекомендується.
Іншою, не також вже бравурною, але вистачально пам’ятною пригодою були для мене відвідини родини Прахових, що жили на розі Сінного базару і "бувшої" Великої Житомирської (Горовіца). Це були батьки чоловіка Тані — Адріяна — Микола і Ганна Прахови, відомі в Києві тим, що вони мали багату збірку малярства та різних виробів мистецтва, зібрану їх батьком, знаним професором мистецтвознавства Адріяном Вікторовичем Праховнм.
Видатний знавець мистецької творчости європейського засягу, професор Петербурзького університету, він мав широке коло близьких знайомств з найвидатнішими представниками мистецького світу тодішньої Росії. Репін, Васнєцов, Нє-стєров, Врубель, Куїнджі, Микола і Олександер Мурашко і багато, інших. 1881 року він переїхав до Києва і почав досліди над відкриттям фресок з XII століття Кирилівської церкви на Куренівці, а пізніше він зайнявся відкриттям та реставрацією початкового розмальовання Софійського собору, а ще згодом він керує розписом новозбудованого тоді Воло-димирівського собору, де, як відомо, працювали найвидатніші образотворчі того часу.
В його домі на Печерську збиралися представники мистецького середовища Києва, він вростає в життя і побут цього міста, знайомиться з життям України взагалі і стає щирим її прихильником.
Ця традиція мистецького й товариського життя збереглася в родині Прахових і за Миколи Адріяновича Прахова. Ціле їх чимале мешкання було заповнене мистецтвом. Вато, Ґрьоза, Врубель, Куїнджі, Нєстєров, Катербінський, Мурашко... Чисельні експонати старих майстрів Европи, речі з розкопок Єгипту, всілякі мумії, маски, кераміка. За совєтськогр часу все це зазнало всіляких труднощів. Передовсім брак місця. Мешкання з п’яти кімнат і кухні було для цього абсолютно невистачальним, беручи на увагу, що там жило десять членів родини Прахова, одна служниця, плюс двох квартирантів, які займали ЦІЛУ кімнату. Все там було заставлене ліжками, шафами, комодами, скриньками. Стіни завішані картинами, фресками, керамікою, мистецькі скарби зберігалися під ліжками, на шафах, на скринях. Не було кроку вільного місця.
Не дивлячись на це, це була родина зразкової патріярхальної солідарности й культури. Всі труднощі переносились спільними зусиллями і без нарікань. Всі намагалися зберегти якнайбільше мистецьку спадщину їх діда.
Також ця родина була зближена з такими видатними діячами української культури, як М. Лисенко, М. Коцюбинський, а особливо з Мурашками. З Олександром Мурашком Прахови були посвоячені. Микола Прахов і Олександер Мурашко були одружені з сестрами Ганною і Маргаретою Крюгер — дочками знаного київського нотаріуса. Ці родини втримували між собою близькі стосунки і вони разом пережили велике горе. 14-го червня 1919 року Мурашка було знайдено з простреленою головою в яру на Лукіянівці, побіля будинку число 18 па вулиці Великій Дорогожицькій. Напередодні зночі його було забрано біля його дому і без суду застрелено під час відомих большевицьких погромів української інтелігенції Києва. Без ніякого формального обвинувачення, просто тому, що він належав до видатних українських мистців. На подобу того, як 23-го січня 1921 року було знищено Миколу Леонтовича.
Відвідини цієї особливо цікавої родини були для мене неабиякою приємністю. Розуміється, що до цього спричинилася Таня. Моя тут поява наробила трохи здивовання. Вони ще не мали нагоди зустрічатися з українцями з-поза російського засягу володінь і у них були вироблені про це свої уявлення. Ми, на їх думку, належали до самостійників-націоналістів, щось, як і вони росіяни, які не терплять в Україні інших мов і культур, окрім своєї. І тим" самим ми були для них одразу "шовіністами" і ворогами. Які —хочуть відібрати їм "ісконі русскую землю" Україну з "матер’ю городів руских Києвом".
Але як я їх зрозумів, Прахови не належали до тих росіян зоологічно "русских", які резервували для себе виключний патент і право розпоряджатися життям і смертю поневолених ними народів, а в тому особливо "єдінокровних братьев малоросов", "хахлов, мілих южних людей" і взагалі чогось, що’ не варте великої уваги "в еєрьозннх атнашеніях", але що можна поблажливо поплескати по плечі на випадок, як ті захочуть бути слухняними їх підданими.
Мені здавалося, що Прахови відносились до цього без зазнайства. Вдома у них говорилося, розуміється, по-російськи, але вся їх молодь дуже добре говорила також по-українськи, що з росіянами, а то й з російщеними українцями рідко трапляється. В розмові з ними я не намагався підкреслювати мовних проблем, ми говорили на двох мовах і переважно про мистецтво, мистців, картини. Мої скудні знання цієї справи вимагали більше слухати, ніж говорити, бо я бачив перед собою людину великої особистої і інтелектуальної культури, що тут і тепер також не часто можна було зустріти.
Було приємно зустрітися із шматком такої ось питоменно старо київської дійсности, виплеканої культурою імперіяльної Росії в її кращому виданню. З кліматом, у якому могли зміститися без упередження, як рівні з рівними, представники "братніх слов’янских народів" без ворожости і без брудних задніх намірів.
Одначе, наближалися також дні нашого від’їзду... Розуміється, що з наших добрих плянів, особливо кіно-виробничих, нічого не вийшло. За цей короткий час кіно-студію майже закрито і не було відомо, що ті думають з нею зробити. Надій на добре годі було сподіватися. Від редакторства "Українського слова" я також відмовився. Політична атмосфера Києва на очах згущалася вибухами, по вулицях раз-у-раз можна було наткнутися на облави, по всьому було видно, що наше тут перебування дуже не бажане. Однаково, як з боку закаптурених москвосторонників, так і не закаптурених наці Гітлера. І було по всьому видно, що дні перебування тут наших друзів із заходу — пораховані.
(Продовження на наступній сторінці)