"Я б тобі радила, коли зберешся, чимчикувати до Рівного — ближче до мене, щоб звідти одразу до Києва. Я особисто своїм побутом тут задоволена. Я тут писала статті до "Волині", познайомилася з редакторською працею, знаю, що є підвал І, підвал II і т. д., а крім того, я тут добре підживилася, що мені певно придасться, отже навіть хвилююся, що вже в мене спідниці затісні, їмо тут чудові борщі, багато масла, яєць, сметани, молока. І все це мені коштувало... 14 рублів денно. Крім того, ще те добре, що я тут все собі переробляла і переправляла, навітьті попороті сукні, а нова сукня, та що ми купили у Львові, — вийшла красуня!
"І от коли я все це їм, коли у вікно дивлюся на "стояло золото — барвиста осінь" — мені так боляче, що тебе нема зі мною. Ми б певно підсварювалися, але пізніше мирилися б, мій Фімівка поправився б тут, поповнішав і тішився б з кожного числа "Волині" з моєю статтею. Мої статті подобаються, мені багато людей казало, що часто питаються, чи в цьому числі є моя стаття, а я задоволена, що можу писати кожного тижня і "получаеться" не зле.
"Перше мучилася з головою, яку я сама привела в порядок перед Києвом. Тяжко. І не досконало! Але — "доба жорстока, як вовчиця". Ти, мабуть, цікавишся, як я тут живу. Отже вранці, перед 8, їм сніданок з Самчуком, який живе в сусідньому мешканні. Пізніше порядкую і або пишу вдома, або іду до редакції. О 2 обід — пізніше знов редакція. Увечорі іноді збираємося у Самчука, який живе на своїй Волині, мов хазяїн домовитий. Приходять члени редакції і кілька людей з тієї фільмової групи, що тут застали. Все українці і все люди дуже милі. Пізніше сон у самітній хаті, де за стіною лише Анна Антонівна, моя добряча господиня. Олег мешкає з Василем, Демо й іншими.
"Отже Рівне для мене було такою ідилічно-гоголівською вставкою на моїй дорозі до Києва. Але про Київ ходять тривожні чутки, хоч Ольжич шле радісні вістки з ляйтмотивом — перемога за нами. Не знаю, що і як там буде, але знаю, що бандерівство само себе зліквідувало своєю глупотою і нам уже терором не загрожує.
"Що буде в Києві? Як? Не знаю! І сумно, мені сумно, що ти не їдеш зі мною, хоч хочу вірити, що швидко тебе у Києві побачу.
"Рушай, рідний! Як тільки зможеш, а речі візьми лише свої і постіль. Мені вже не вези нічого, я все маю, хіба якусь фарбу (до уст — У. С). Ту обов’язково.
"Любий мій, коханий! Вже так пізно. Бажаю тобі, як найдорожчого, здоров’я і успіху. Хай тебе Бог хоронить! Вірю, що ми зустрінемося живі і здорові і заживемо знов разом. Пам’ятай одно: яка я не є, але я тебе рідного дуже і дуже люблю і життя без тебе не уявляю.
"Цілую тебе, милий, міцно, міцно! Вітай батька, як будеш писати. Він мені часто сниться. Твій Джені-Мулі". )
Останній лист Олени з Рівного.
А кілька днів пізніше, "через чемність", я дістав писульку з Києва:
"Сьогодня, Уласе, пан Олег сказав мені, що за кілька днів буде можливість передати листа до Рівного.
"Зараз вечір, я сиджу у себе на помешканні і пишу Тобі, мій рідний! Як тяжко, як сумно мені. Моєї Іринки немає на селі, як я надіялась. Сестри з дітьми, забравши Іринку з собою, виїхали на Кавказ до міста П’ятигорська. А там же будуть ще бої. Боже, моя дитина!
"Я вчора не скінчила Тобі листа і продовжую його сьогодні рано. Уласе, у той день ми виїхали з Рівного о 8 годині рано і 0 другій годині були в Житомирі. Переночували там і знов рано, зовсім несподівано, бо дуже трудно було з машинами, виїхали до Києва. І знов перед моїми очима простягнулися такі знайомі безкраї простори. "А чому так мало міст?" — запитав мене пан Олег, — "а чому не урегульовані річки?"
"При такому запитуванні почуваєш себе якось винною. Але мені здається, що нас не треба питати, чому те зле і те недобре. Будемо разом робити без запитань, щоб все було добре, і удосконалювати те, що недосконале.
"В’їздили ми до Києва в такий же день, осінній і прозорий, як у вірші Олени. Коли проїздили коло Політехніки, Олена так хвилювалася, що мало не випала з авта. Потім сіли в трамвай (в Києві трамваї вже в русі) і поїхали на Володимирську вулицю ... А я пішла шукати своїх. Адріяна нема і невідомо, що з ним. Толя, — бідний, він стільки пережив, і Прахови всі живі
1 здорові, тільки моєї Іринки нема зо мною.
"У мене знов починають тремтіти уста, але зараз ранок і сонце, і коли я стискаю міцно руки, то сльози не ллються.
"Всього Тобі доброго, мій любий! Таня. Напиши мені ..."
Мій нотатник з цього часу нотує таку замітку:
"24 жовтня. Було б даремно вимагати від мене тепер щоденника. Коли і як? Редакція моя заповнена людьми і справами. Чуюся на цій землі не редактором газети, яка вже ось виходить двічі на тиждень, а кимось, що мав би охопити чи не все організоване життя.
"Але... Ось уже лишився сам. Від’їхали Таня й Олена. Вечори дома вже тихі. У редакції, як звичайно, повно найрізноманітніших справ. Настрій на місті тривожний, непевний, незатишний. Полонені, що у десятерьох тягнуть одну двоколку та при тому гризуть сирого буряка, руїни. .. Особливо дивно-тривожні вечори. А голова моя набита справами..."
Недокінчена думка. Мабуть, хтось перебив. Увага розсіяна і присмак резиґнації. Багато слухаю по радіо музику і читаю поезію.
ПОНАД ШЛЯХАМИ
А піду я не шляхами,
А понад шляхами.
Шевченко
Хтось незнаний нам шлях призначив,
І спинити його вже не можна.
О. Теліга
Рання холодна осінь у жовтні, нічні приморозки, а інколи пролітає сніг. Нашим шляхом з ревом дізелів, сливе без перерви, туди й назад йдуть тяжкі машини, по небу днями й ночами гуркотять літаки.
Наближається перша зима цієї війни, настрій понурий, невиразний. Коли я в останнє був у Дермані, там уже не було й сліду захоплення "визволенням", розмови виключно про "контингенти", замкнені млини, чотириста грамів зерна на душу і вимираючих полонених. Наростав опір — понурий і тяжкий, сильно пахло підземною силою. Мали здавати зернові контингенти, але акція затягалася і погрожувала зупинитися взагалі. Вільного ринку не було, все споживалося дома, по лісах крутилися старосвітські жорна, диміли самогонні рури, по хатах столи гнулися від їжі і пиття і розлягалися співи про Хмеля, Богуна, Галю. Дух Ґонти й Залізняка бушував всевладно над просторами.
Ми в Рівному між двома вогнями, німці вимагають свого, наше запілля свого. Мені хотілося б вичекати, не стратити нервів, не викликати передчасного зриву, німці ще дуже сильні, це нам багато коштувало б і нічого не дало б. Мої статті переповнені тривогою і бажанням втримати рівновагу. "Вимоги твердого часу", "Ясно й одверто", "Війна", "Війна і ми". "Дійсним героїзмом є витримати і перемогти за всіх обставин".
А взагалі моє становище непевне. Приїхав з Берліну Скрипник і привіз вість, що там у міністерстві Сходу повно на мене доносів, і він мусів десь там мене боронити. Так чи ні, але мій інстинкт не ворожить мені нічого приємного. Бути біді, не минути біди.
А до всього той Київ. Думка про нього не лишає мене — стара думка, мрія, фантазія, сон, фата-морґана. Вічна пасія і болюча одержимість ще з часів юначих. Це вже, мабуть, у нашій крові така якась містична тяга до того місця на плянеті. В наші загострені, екзальтовані дні ця тяга ще збільшилась і тим сильніше, що недавно за тими обріями сховалися від зору мої найкращі друзі.
До нас доходили постійні вісті з Києва, подавав їх сам Ольжич, як також наш офіційний кореспондент Петро Олійник. Там уже діяла нелегально горстка наших людей, зформувалася символічна Українська Національна Рада, діяла українська адміністрація з її головою. Спочатку це був проф. Олександер Оглоб-лин, а згодом Данило Багазій. Було пущено в рух трамваї, електростанцію, водогін, телефонну сітку. Почало формуватися культурне життя з відділом культури й освіти, що його очолив Іван Кавалерідзе, почала виходити газета "Українське слово" за редакцією Івана Рогача.
І єдиний, кого там ще бракує, це я ... І я мушу там бути. З приїздом Скрипника ця справа починає набирати реальних зари-сів. Розуміється, це мусить бути ще один ризик, якась моя п’ята нелегальна границя до того місця, бо перепустки мені не пощастило здобути. Успішна поїздка Тані й Олени, як також багатьох інших, мене підбадьорила, і рішення запало. Хай буде, що буде!
їдемо разом з Скрипником і його сином Ярославом, знаним нашим старим другом "фіятом", який був ґрунтовно зремонто-ваний і виглядав, здається, надійно. Шоферує наш прекрасний шофер Трифон... Отже нас четверо подорожніх, а до того кілька мішків різноманітних харчів, бо думалося не тільки за наші власні шлунки, а за чисельних наших друзів, до яких ми їхали в гості. Ми ж бо знали, що Київ дослівно голодує.
І от, нарешті, та історична неділя, двадцять шосте число жовтня, восьма година ранку, те замурзане хмарами небо, яке погрожувало не лише дощем, але й снігом. Ми стартуємо від міської управи, нас проводять кілька друзів, ми радісно прощаємося, сідаємо до машини, рушаємо і їдемо під гору в напрямі сходу. Перед нами 318 кілометрів дороги.
(Продовження на наступній сторінці)