1 навіть пробували ловити рибу. Також від душі наговорилися, як це звичайно буває між людьми, що мають багато спільних думок та інтересів. Наш час давав для цього багато матеріялу з його дивоглядними подіями та його містичною природою. Історіософічні теми завжди цікавили нас, і ми з приємністю поринали в їх глибини. Велика внутрішня тривога за долю нашої справи не покидала нас, і ми намагалися збагнути її причини. Ми розуміли, що загальна наша постава у цих подіях недостатньо закономірна, що ключа її розв’язки ще не знайдено, що нам ще не цілком відомо, які саме рушійні сили сучасного світу нам властиві, а тому, можливо, нам так тяжко знайти наш "провід" і створити наше "державне думання". Можливо, що в цьому таїться причина культу Шевченка, який знайшов теорію нашої істини, яка вимагає від нас лише реалізації. Не Маркс, не Ленін, не Гітлер і не Ґанд, а саме Шевченко.
Але Шевченко — це теорія. Практика нашого світу це все таки Гітлер. І Сталін. Шевченко вимагає "бути людиною" і просить Вашінґтона з "новим і праведним законом", а Гітлер-Сталін не вимагають аж таких високих потреб. Для них вистарчає "до ’дної ями..." І в цьому протиріччі виросло покоління, яке сьогодні творить нашу дійсність.
Такою ж вічною і невичерпною темою є для нас та духовість, що виростає там, за тією неприступною межею, мірою речей якої є Тичина, Бажан, Рильський. Як ті там дадуть собі раду, бувши безпосередньо між Сталіном і Шевченком?
У загальному Маланюк більш стихійно східній, ніж я, але своїм побутом він більше західній, ніж я. Він, мабуть, не піде переходити "Сян-річку" вбрід і воліє переїхати її конвенційним мостом у конвенційному авті.
Ці дні, до суботи 5 липня, проминули для нас непомітно. У суботу зрання прощалися ми з нашим господарем, нашим парком і нашими житами, а вже увечорі того ж дня, після зустрічі у "Полтаві", ми з Оленою відпровадили Маланюка на двірець. До Варшави.
У Кракові ці дні знаменні тим, що все його українське населення готується до виїзду. Назад, додому, до Львова, на Україну. Всіма шляхами і всіма можливостями. Лише горе, що поки що ані шляхів, ані можливостей ... Ці дні показали навіть найбільшим оптимістам, що Україна, яку відкривають колюмби "нової Европи", не для нас, ми там зайві, і доля її передрішена принаймні на тисячу років наперед. І нема відклику. Не помогло тут і проголошення ЗО червня, а може навіть воно пошкодило. Загально стало відомим, що дозволів на переїзд туди ми не дістанемо, хіба що буде на це якась виняткова конкретна потреба.
Але український Краків на таке "не вповає". Розуміється, сісти до потягу або авта і в’їхати врочисто на головний двірець Львова є утопією, але є багато й інших доріг та засобів. Наприклад, підробитися під якесь "штелле" і за пляшку горілки дістати мандат на Україну. Або під виглядом незамінимих фахових сил. Або знайти якусь впливову пружину... А найголовніше — старий, традиційний, випробуваний пашпорт нашого часу — "зелена границя". Навпростець, убрід, серед темної ночі, під музику вітру і дощу. Маленький ризик, але велика щирість і незалежність.
Я, розуміється, також готувався на Україну. І то в першу чергу, при всіх погодах і при кожній можливості. Вибираючи засоби, я зупинився на останньому — "зелена границя". Саме той, яким я прийшов сюди. Урядова моя перепустка скінчилася, пашпорт мій дійсний тільки для Райху і Протекторату, на нову перепустку не було надій, тому лишається тільки один вихід — ризик.
Я не знаю, під яким виглядом мала б рушити на схід наша Зелена вулиця. Ольжич мені про це не каже, і я його не питаю, але моя ідея "зеленої границі" є для нього цілком зрозумілою, і він її акцептує. Мені потрібно лише надійного товариша для допомоги, рівноваги і певної симетрії почуттів. І дуже скоро такого товариша я мав. Щось близьке й адекватне. Олена Теліга. Поетка, фантастка, реалістка й ідеалістка в одній подобі.
На перший мій натяк вона захоплено відгукнулася. Більше. Це ж її візія — "перейти убрід бурхливі води". Ніякі "білі коні", ніякі чуда. І ми почали завзято готуватися в дорогу.
Ольжич пропонував приєднати ще до нашого товариства Ростислава Єндика і ще там когось. На Єн дика я погодився, але на "ще там когось" — ні, бо це не туристика, і більший гурт людей робив би нам лише труднощі. Єндик, розуміється, також погодився. Пригадується короткий діялог Єндик-Олена у "Полтаві", здається, напередодні нашого походу.
— Так слухай ... Йдемо, чи що? — каже Єндик своїм бурчливим тоном.
— Розуміється, йдемо, — каже Олена.
— Але слухай! Це буде раненько... Як спізнишся — чекати не буду! — погрожував Єндик.
— О, ні... Не чекай, Ростику, — казала Олена.
Тієї ж суботи ми провели з Оленою останній вечір у ресторані Бізанця, мали незвично гарний настрій, замовили вечерю і якоїсь "краков’янки", говорили до нестями. Я пригадував свої "зелені границі", Олена свої.
— Це було десь двадцять третього року, — пригадую, казала вона, — як ми з мамою йшли з Києва до Польщі. Нас переводила якась контрабанда. Ніч, дощ... Нас дві жінки і здоровенний козарлюга. Мама дала йому п’ять золотих червінців. І це не була лише границя, особливо для мене. Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх рейсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкевіча, не лише "в Европі", але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило "на мові" і було за "самостійну". Ви це ледве чи можете зрозуміти ... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті "полячішкі і чухна" лише "дрянь", яка кричить, що їй "автономія нужна" ... Мегаломанійна атмосфера, у якій одначе відбувалися "умопомрачальні" процеси у вигляді контроверсійної і контрапунктальної культури.
Але повернімося до дійсности! Говорімо про Евгенію Ґрандє, як казав Бальзак. Говорімо про себе. Я не була киянка. І не пєтроградка. Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалася Петром І, Катериною Великою . .. Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександер Сергійович Пушкін.
І от коли я опинилася в такому ультра-франц-йозефському містечку, у якому люди говорили чомусь, як мені здавалося, праслов’янською мовою, що звалося Подєбради, в новій, маленькій Чехо-Словацькій Республіці, з царствуючим професором Масариком, я була приголомшена, що мій власний батько, відомий і заслужений, справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають "на мові" і де на стінах висять портрети Петлюри. І, о жах! Навіть приватно і навіть дома говорять на тій самій "нікому не зрозумілій", як у нас звичайно казали, мові.
Уявіть мої переживання! Я була вражена, ображена. Цілі роки я воювала з батьком, а згодом і матір’ю з приводу цього. Мої рідні брати Лев і Сергій і до цього часу не здають позицій великодержавности, а Сергій навіть править там за "ізвєстнаво русскаво поета". Моїм товариством були "істінно русскіє люді" з табору Денікіна та Врангеля, з ними я приятелювала, читала Ґумільова, громила сепаратистів, і знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордости.
Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда ... Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими "залізяку на пузяку", "собачій язик" .. . "Мордописня" .. . Всі з того реготалися... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому.
І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: "Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!"
(Продовження на наступній сторінці)