Але в понеділок дев’ятого червня у нашому спокійному парку і порожньому палаці враз зробилося дуже шумно, дуже рухливо і дуже повно. Несподівано’ з самого ранку почали наповняти парк новенькі темно-сірої барви військові машини з танкетками і гарматками. Ціла протилетунська дивізія появилася перед нашими очима. Весь парк і весь палац були виповнені по вінця. Зароїлося від машин і людей. Приїжджали і від’їжджали блискучі мерцедес-бенси і ДКВ. Виструнчені офіцери високих чинів заходили по сходах палацу. Наша трійця цивільних людей зовсім втопилася у цій повені війська. Ми були здивовані, збентежені і зацікавлені. Щось це та значить, щось це напевно значить.
Другого дня зрання до палацу почали під’їжджати великі блискучі машини, з яких висідали не менш великі і не менш блискучі військовики переважно генеральських чинів, а згодом наш широкий травник перед палацом весь був заставлений столами, фотелями, стільцями. Ще згодом появилася пара десятків офіцерів, які розсілися на фотелях; принесли чай і каву, почалася нарада.
Це був для мене винятково несподіваний випадок, що я міг на власні вуха прослухати таку нараду, що треба завдячувати особливій певності тих людей, які могли собі дозволити таку необережність. Вікна моєї кімнати виходили просто на ту поляну, були навстіж відчинені, я сидів у своєму фотелі з томиком Бальзака в руках і міг прекрасно чути весь перебіг наради. До мене ніхто не заходив і ніхто мною не цікавився.
Нарада тривала дві години, і після цього було ясно, що вже в цих днях на сході щось станеться. Обговорювалися тактичні пляни наступу і давалися розпорядження та вказівки. Мені не все було зрозуміле, але я зрозумів розпорядження про поведінку війська з мирним населенням сходу. Військо мало поводитися з населенням чемно, нічого собі не присвоювати, давати допомогу поворотцям з тюрем і концентраційних таборів та втримувати добрі стосунки з протисовєтськими партизанами.
Це викликало у мене навали думок, родилися нові надії, уявлялися привабливі картини повороту, снувалися пляни роботи на радних землях. Але все таки не вірилося, що це принесе нам справжнє визволення. Не було для цього передумов психологічних. Німці були в зеніті своїх перемог, їх воєнне щастя переливалося через край, їх тріюмфальні фанфари не вгавали, на заході, півдні і півночі все перед ними скорилося, лишається тільки схід — безпосередня і пряма мета їхнього підприємства. Пригадуючи мрії їх вождя, висловлені в "Майн Кампф", я не мав ніякого сумніву, що настав час, коли ті мрії мали б здійснитися. І поки що не було на це поважних перешкод. Схід з його Сталіном був готовий до капітуляції. Після фінсько-совєтської війни остаточно розвіялася легенда про силу советської армії, не були ніякою таємницею загальні настрої совєтського населення, і тільки якесь чудо могло врятувати червону імперію від повного розвалу.
Що ж до наших українських визвольних можливостей, то фактично вони були цілковито спаралізовані. Бомба, підсунута Валюхом-Яценком полковникові Коновальцеві у Роттердамі, виконала своє завдання на всі сто відсотків. Найбільша і, можливо, єдина політична сила західнього українства — ОУН перестала існувати. Те, що зісталося і що зараз діє у Кракові, це лише залишки, які взаємно себе нищать, а те, що є десь там, на сході, це цілковита терра інкогніта.
І взагалі сама собою, віддана "на власні сили", без союзників і запілля, наша визвольна концепція реально не могла мати надії на успіх. Діяли, бо треба діяти. Вірилось у чудо, у якийсь сімнадцятий рік, у зміну умов війни, у полагодження наших внутрішніх конфліктів і, нарешті, вірилось у нашу країну. Там, мовляв, справжнє вирішення справи, там не еміграція, там знайдуться люди, і вони, а не ми, будуть вирішувати. А в загальному хотілося зміни, вірилося у фатум і в остаточному на "якось то буде"...
Щоб більше щось довідатись, я заводив розмови з військовими. Вони охоче ділилися своїми враженнями, оповідали свої пригоди з минулих походів: польського, французького, бельгійського. Всі ці люди гартовані в боях і дуже добре знають своє діло. Ніхто з них не сумнівався, що ось-ось почнеться щось нове, і всі вони вірили в успіх.
Я вже другий тиждень сиджу на цьому дозвіллі, і мені кортить навідатися до Кракова. У суботу, 14 червня, мав відбутися мій другий виступ у Кракові, але я дістав картку від Олени, що доповідь не може відбутися, "бо маємо дуже пекучі актуальні справи". Що за пекучі і що за актуальні справи? Я мушу довідатися.
У середу, одинадцятого червня, мені трапилася військова машина, що їхала до Кракова і того ж дня верталася назад. Я негайно використав цю нагоду. Але в Кракові нічого особливого не довідався, на Зеленій ніяких змін. Ольжич, Сеник і Сціборський, як звичайно, постійно конферують з відвідувачами, у пропаґандивному відділі також, як звичайно, цокотять машинки і друкуються "білі книги" .. . Загально між нашим громадянством не помітно ніяких змін . . .
За винятком хіба однієї: не застав Чирського. Минулої суботи його все таки вигнали до Закопаного. Олена оповідала, що упирався руками й ногами, але йому сказали виразно, що коли хоче бачити Україну, хай негайно їде в гори і сидить там, поки цього вимагатимуть лікарі. Олена наподоблювала вигляд Чирського, коли його відправляли на потяг ... Ніби його зловили на якомусь недоброму вчинкові і вели до карцера.
— Але я їм ще покажу! — виголошував він патетично своє невдоволення, потрясаю чи рукою, що нагадувала патик.
А за пору днів він прислав Олені листівку, у якій сповіщав, що має вже наречену, обов’язково одружиться, бо він "прагне дванадцять синів мати", як це "прагнув" Ольжич у одному з своїх віршів.
— Той Чирський! Той Чирський! — казала Олена. І дійсно, той Чирський!
Я оповів Олені про Броди, про Кальварію, про парк, про палац і, нарешті, про "нашествіє" війська, а також про мої шпигунські подвиги.
— То значить війна, Уласе! їдемо на Україну!
— їдемо, Олено! "Перейдемо убрід бурхливі води", — нагадав я її вірша.
— Це вже як доведеться! — казала вона.
Олена хотіла б також побувати в Кальварії і дуже жаліє, що це, мабуть, не вдасться.
Увечорі я від’їхав назад до Бродів. У нашому зеленому парку, по його полянах і алеях вояцькі шатра, до палацу під’їжджали і від’їжджали машини. На другому поверсі палацу пілікали: телефони і цокотіли машинки. Але вже не довго.
У п’ятницю рано все це військо спокійно й ділово зібралося і рушило в невідомому напрямі. У парку і будинку запанувала знову тиша і безлюддя, здавалося, гостріше, ніж було перед тим. Зосталися лише сліди від коліс машин і дивний, хвилюючий настрій тривоги, настрій війни, настрій походу, що його, можливо, найкраще висловлено геніяльним поетом "Слова о полку Ігореві". Перед очима діялась історія і стояло огненне питання, що вона принесе для нас.
А в суботу другого дня я виїхав також до Кракова.
Настрої в Кракові ставали все густіші. Вечорами перед будинками прогулювалася протилетунська цивільна служба, а перед кожними дверима мешкань появилися посудини з піском і водою. За цим прийшов гострий наказ затемнювати вікна. Залізницею на схід, сливе без перерви, йшли транспорта війська, танків, гармат і автомашин. У повітрі стояв глухий гул їх ритмічного руху. Екшеоти намагалися відгадати критичну дату Х-дня.
Сімнадцятого червня, згідно з нашим розкладом, я мав виїхати у мою подорож з доповідями, починаючи з Ярослава, а далі до Любліна, Холма і т. д. Перед від’їздом ми домовилися з Ольжичем, що в разі потреби я дістану від нього телеграму і маю одразу повернутися назад. Я мав адресу доктора Євгена Грицака.
Для мене ця подорож цікава тим, що я їду далі на схід. До Сяну. Додому. Переїжджаю знайомі місця — Велічка, Бохня, Тарнів, — дорога, яку я чотирнадцять років тому пройшов пішки на захід в рядах мого першого батальйону, шістнадцятого полку піхоти, який стояв у Тарнові. Тарнів — місто мого рекрутства і муштри. І там десь далі, у синяві гір, село Поремба, де лишилася моя Августа. Незабутні, ясні, голубі дні, дні молодого буяння, свіжі у спогадах, овіяні чаром життєвої екстази, мріями, тугою за далекими обріями і чужими, незнайомими берегами. Як зараз пригадую той вимарш з нарадою і оркестрою на маневри в перші дні червня в напрямі на захід, який через Берлін, Париж і Рим довів мене аж до цього дня. Дивні і незбагненні діла твої, Господи, як сказав би цар Давид.
Нарешті, Ярослав, місто над Сяном, границя прадавньої Руси Великого Володимира. Після Закарпаття, вперше знов на українській землі, між автохтонними своїми людьми. І зупинився я, якщо не помиляюсь, у родині Савицьких — дуже милих, гостинних людей. Ще крок, і там далі на обрії сама Україна.
Дуже успішний, при переповненій залі, виступ на тему нашої культури. Ще перед доповіддю, у товаристві знайомих, іду оглядати місто Ярослава. Рідко коли, за всю його довгу історію, могло воно так виглядати. На ринку перед радницею гори військового майна і виряду, на вежі радниці офіцери з біноклями без перерви обсервують протилежний беріг Сяну, валки військових машин стоять на поготові під газом, звернені до сходу. І все чогось чекає.
(Продовження на наступній сторінці)