— Работаю, — каже спокійно Іван, і в голосі чути зневагу. Папаха не реагує, вона робить своє діло. В даному випадку вона не має чіткої думки. — Пака абаждітє, — каже вона непевно, бо ось підходить щось дуже ефектне. Це Афоген Васильович. І тонкі й рухливі його брови насуплені. — Я, так скать, дірєктор мєснаво…
— Вас нікто нє спрашіваєт! Рукі! — гостро і рішуче спиняють мову Афогена Васильовича, на що він негайно виставив наперед свої тонкі, чисті, з невеликими пальцями, руки. Папаха навіть не змилила промовити слово і тільки кивнула в напрямку коридору.
Підходить масивна, дебела, з мішками побіля кутиків уст, аж страшно байдужа, постать. Знову хвилина здивовання. — Буржуй? — падає слово з-під папахи.
— Граф Демідов, — спокійно каже той. На його обличчі — ні одного поруху. — Ступай! — папаха на цей раз не вимагає рук. Демідов тяжкими кроками вийшов у коридор.
Водяний зробив своє безмовно, але за нього говорили його заціплені зуби і уста. Його гострі очі вбивали те, що бачили перед собою. На обличчі Андрія, можливо, вперше виступила його молодість. Він був дуже і дуже, десь до найглибшого, схвильований.
По черзі йшли — отець Методій, Микита і інші. Скоро коридор стає завузьким, і тоді випихають усіх на вулицю. Там дійсно стоїть два "максими", а біля них такі самі, як той у папасі. В темноті, освітлені світлом з ґанку, вони нагадують сцену драми в театрі. Збоку і осторонь видно міцну постать у шкіряному одязі з револьвером на поясі.
— Становісь! — скомандувала постать у шкіряному одязі. Люди поволі ворушаться і стають. Вже вичувається в повітрі те, що завжди в таких випадках з’являється. Своєрідній "озон", що в цей час винятково згущується і проникає в найтісніші шпарини відчування.
З дверей виривається Мар’яна у своєму атласі, Таня, Ольга, всі пані. У них страшні очі, вони вже готові кинутись на ту постать в шкіряному.
— Ґаспадін! — кричить Мар’яна якимсь не своїм голосом. — Ми йдемо також! Беріть нас усіх! Ви не маєте права забрати нам наших мужів. Ви їх уб’єте!
— Стой! — різко кричить постать у шкіряному і вихоплює револьвер.
— Стріляй! — кричить Мар’яна. — Не боюся смерті! Це мої гості!
— Двіґайсь! — командує у шкіряному. — В комендатуру! Там ми пасмотрім, что ета за ґості…
Жінки хильнули з ґанку і кинулись до своїх чоловіків. — Мар’яно Миколаївна, — почувся спокійний голос з боку мужчин. — Нічого не бійтесь!
Ці слова були так висловлені, що всім стало легше. На хвилинку здавалось, що цей спокій, та певність навіть захитали нервову напруженість папах. Всі повернули вправо і поволі рушили в напрямку до центру міста.
Був вечір, скорше ніч — густа і чорна, а в ній, мов сіль у морській воді, розпущено ще один складник темноти, що виривається з німого безлюддя, із щільно закритих віконниць.
В різних місцях падали ті окремі — пах-пах-пах! — ніби краплі води у тверду вічність, оповиту клейкою напругою, а інколи надривним гоном прострибає чорний вершник, що в його коня, здається, ломляться ноги, і звучно гикає в темноті живіт коня. І коли він проїде, тоді робиться ще тихше, ніби ті глухі удари копит об утоптаний сніг забрали з собою всі звуки довкілля.
Валка людей зливається в чорну брилу, що тихо і тупо вгрузає у чорний простір; тривожно квапляться по нервах думки, що інколи видаються страшним, непосильним тягарем, — мовби сама темнота і гуща неба всім своїм тягарем налягають на мозок. А ноги все-таки міряють кроки, що ведуть у зовсім близьке невідоме.
Над поверховим будинком на Київській з’являється хмарка туманного сяйва. Це міська управа. Перед входом, навхрест у кулеметних стрічках, з гвинтівками на пасі, — сірі люди. З балкону вже звисає темне полотнище, що в нижній частині видається темно-червоним, бо світло виривається з-під критого бляхою підстрішка і освітлює мокрий, вичовганий поріг, кілька гранітних сходин та бувшу вивіску, що свого часу викликала в Афогена Васильовича вибухи люті. Зараз вона лежить, мов труп, — розвалена на кусні і скинута на брук.
— Захаді! — командує голос ззаду.
Валка святочно вбраних робить кроки на місці. Вузька пілка подряпаних дверей не може втиснути всіх нараз. Валка розтягається, мов вуж, а на її чолі опиняється граф Демідов з отцем протоієреєм. Вони втискаються першими і майже побіч, а за дверима їх направляють не вгору, а вниз, у тісну, вузьку щілину, що веде в підвалля. Валка без поспіху, мовчки втягається в цю нору, де пахне нафтою, кислою капустою і звичайною пліснявою.
При вході до щілини висів над головами невеликий чотиригранний закоптілий ліхтар.
— Астарожно! — командує невидимий голос, і голови нахиляються. Стеля так низько, що граф не може стояти на весь свій зріст.
Валку розбито на дві половини і впхано у два переділи погреба. Граф, протоієрей, Водяний, Андрій і кілька інших попали до одного переділу. Афоген Васильович з рештою — до іншого. В обох переділах були вже люди. Вони стояли тісно побіч себе, мовчки, в глибокій, вогкій темноті.
— Куда! Здєсь пално! — чути глухі, ніби спресовані голоси.
— Нічого. Вмістимось, — каже добрячий голос графа, і всі після того мовчали. Дійсно, вмістилися всі, двері зачинились, деякий час то там, то там падали окремі гнівні слова, а потім усе затихло. Стояли мовчки, спина до спини, живіт до живота, дихали один одному в лице або потилицю. Видавалося, що під ногами нема опертя і все висить у цій бездонній і безмежній темноті. Згори через стелю проривались інколи окремі кроки, що падали просто на голови, мов камені, кидані Всльзевулом.
— Отак воно, панове, і буде, — чути спокійний голос графа. І цей якраз голос ще збільшує безмежжя темноти, бо заспокоює дух, що не хотів миритися з уявним. — Буде тьма, сморід, — каже голос… — І тіснота, — каже далі повільно й байдуже: — Не стане місця… І чим більше, панове, буде простору, тим буде менше місця…
— Бросьтє там каркать, — чути різкий спротив. Речення деякий час висять у просторі і повільно відлітають у чорну височінь.
— А чи нас хоч випустять? — падає скромний, вкрадливий, ніби на пальчиках. голос.
— Випустять, — бовкнув голос графа.
— Це ще не зовсім певно, — озвався певніший звук.
— Це як для кого. Для мене зовсім певно, — далі перечить бас.
— Ви так думаєте? — знов озвався той самий вкрадливий голос, і голова, що його видала, напевно, довірливо повернулася в бік графського голосу, щоб упевнитися в поважності його репліки.
— "Надежди юношей пітають", — почулося звідкілясь, і граф закашляв.
— У Києві ось уже три дні розстрілюють…
А голос графа споважнів і відповів на це: — "І сказав він до них: уважайте, бо чуєте: якою мірою будете міряти, такою відміряють вам… і добавлять вам".
І далі він каже: "Бо родить земля сама з себе: перше вруно, потім колос, а тоді вже повне зерно на колосі. А коли плід доспіє, відразу він посилає серп, бо настали жнива".
Після цих слів, що вимовлялись поволі, одне по одному, хтось почав плакати.
— Ну, ще там… плакати, — бовкнув гнівно бас.
— А ви — коли не знаєте — мовчіть! — викрикнув хтось із кутка.
— Мовчу, мовчу, брате, — спокійно муркнув граф і після того дійсно замовк.
— Андрію? — шепче обережно Водяний. — Де ви знаходитесь?
— Далеко, — каже Андрій і ліктем торкає Водяного.
— А мені той пройдисвіт з бомбами зовсім імпонує, — шепче далі Водяний.
— Стильний, — каже Андрій, хоча уста його постійно висихають. Граф мовчки згадує вежу Темпль у Парижі — одного разу, ще давно перед війною, ходив її оглядати. Пригадав собі подібне відчуття близькості смерті, вогкі, темні щілини, поржавілі залізні штаби. "Отут, — казав провідник, — загинула Марія Антуанетта. Тут її виводили — в темному одязі, з відкритою шиєю. А там он, у вузькій дірі, провів останні хвилини Робесп’єр. Ах, як він ревів, коли вели його на ешафот. Як бик. А Антуанетта гордо, німо, з піднятою до небес головою вергла своє безмежне презирство до глупоти юрби". Провідник той, напевно, був романтик, подумав граф.
— А от з руками… — шепче далі Водяний. — В Петрограді вони ще за моїх часів це практикували…
— І дуже дорого за це заплатять, — почувся голос графа, що слухав мову Водяного.
А решта мовчала.
У Лоханських діялось незвичайне. Одного разу це може статися з цілим світом. Стояли розгорнуті столи, недопиті чарки, захололі страви. Люди не ходили, а бігали, не говорили, а викрикували. Крім жінок, лишились Григор, Іван і Микита. Їх загнали назад до мешкання, мов сполоханих курей. Всі зібрались у вітальні, всі, крім Григора, навіть Іван, тратять під собою грунт. Мар’яна настоює, що "щось треба робити", Ольга забилась у кут дівочої і ридає. Старші дами не знають, як діяти і що робити взагалі. Микита ходить нервово і має на це поважну причину. Він утратив те найбільше, що мав — свої укохані каштанові жеребці з позаплітаними з нагоди весілля гривами. Коли всіх тримали в хаті, ті там на подвір’ї господарили. Микита неясно вичував, що могло там діятись, і тільки через останнє вікно задньої кімнати він уздрів краєчком ока, що хтось не свій сідав до його саней, які рушили з місця і щезли за луткою вікна. Микита хотів пробити стіну, але вона була тверда.
Морози також стратили пару коней, але не те їм на думці. В темноту відійшли живі люди, і за ними треба якось бігти, кричати, подати руку рятунку. Це ж діється при очах, на досяг руки діє видима смерть, і який Бог може тут помогти? Тут особливо проявила себе Наталка. Вона весь час скромно мовчала, але тепер почала діяти. — Треба, Іване, йти!
— Я біжу! Я біжу! — швидко лепетала Мар’яна. її рішуче перебив Іван: — Нікуди не біжу, ось ми сідаємо в санки і їдемо до міської управи. Пішки нас варта не пустить.
(Продовження на наступній сторінці)