— З вашого настрою. Всі дівчата нашої землі грають і люблять певні речі. Бетховен в дев’ятій симфонії для них недоступний. Він там надто масивний. Непроникливість в саму душу музики дуже виразно висловлена в тій симфонії, і тому, коли ми її слухаємо, нам здається, що вона направду творить дикий праліс, де павіяни і полози кожної хвилини можуть нас роздушити. А місячна ніч, вальс патетік, марш Наполеона, Шопен чи навіть наш Чайковський — це солодка гра змислів і фантазії, і тому кожна зачарована панночка, мов звичайна пташина, наприклад, соловей, наслідуючи природу, грає ті речі… Ні? Ну, ну, ну… Я бачу, ви наставлені на протест… Підношу руки… Здаюся…
Ольга була розрушена до глибини. Вона зрозуміла, що він з неї покпиває. Але що з ним робити? Він з усім дає собі раду. Встати і вдарити або вилаятись… Ну, що з ним? Микола Степанович щиро сміявся.
— Андрій Григорович, направду, невблаганний! Хо-хо-хо! Ти, Олю, даремно хвилюєшся. Він дає тобі в руки безліч можливостей… Ах, ти, Боже! Це дуже цікаво… Ми можемо довідатись з ваших уст багато цікавих речей… Ви, здається, пишете?
— Тільки по-українськи… Мої брати переконані, що тим самим з мене ніколи не буде Толстого…
— Може, вони і мають рацію, — ствердив Лоханський…
— Це та сама тема, яку я вже мав шану розгортати, згортати і знов розгортати… А що буде, коли я напишу книгу по-українськи і вона стане предметом розважань комісії Нобеля? Чому ні? Думка є завжди, по-моєму, думка, і коли її висловлено мовою собаки, вона з того тільки виграє. Українців загнали в такий кут, звідки ледве чи пристойно вилазити. Але що зробити, коли хтось нас звідти виганяє… Я, наприклад, почуваю певну незручність, коли мене не лають за мою мову. І щоб направду зреванжуватись, я хочу підняти своїх противників до своєрідної екстази… Приблизно так, як дратують бика червоною шматкою, коли він сліпо кидається на підставний манекен. Дуже, навіть дуже гостро і чітко я бачу, мов під побільшуючим склом, усі порухи, що змушують людей не любити нашої мови. Вони в крові. Просто в червоних тільцях, в центрах… І я хочу знайти силу такої іскри, що розбила б ту невикористану енергію ненависті. Нею, наприклад, можна б пустити в рух наш донецький басейн…
— Ви завжди сходите на вашу мову, — висловилася знов Ольга.
— Делікатніше було б — і на вашу, панно Ольго, — сказав Андрій і подарував їй при тому цілком приятельський погляд. Вона йому подобалась. Панна. Така типова, з чорною стрішкою волосся над очима. Великі чорні очі. Бракує тільки великих золотих сережок в ухах. Андрій дивиться на неї неприхованим поглядом, в якому виразно видно жадобу.
Було пізно, і Андрій мусив заночувати у Лоханських. Вечеряли всі разом, і Марія Олександрівна оповідала, що в місті настав час наступу на буржуа. Це нове слово. Каже, що молоді люди, переважно жидівського походження, співають пісню: "Буржуй, без разсуждєнья давай-ка міліони"… Микола Степанович казав, що французька революція робила те саме і що ми тут не відкриваємо ніякої Америки. Революція йде завжди в глибину. Вона починає згори і вникає до глибини. Вона як рак… Є така дуже небезпечна хвороба…
По вечері Мар’яна вийшла до кімнати, де мав спати Андрій. Андрій уже готувався лягати в постіль на канапі і приготовив собі том Дарвіна, як до нього застукали. Мар’яна ввійшла і сіла на шкіряному стільці. — Я хочу з вами порадитися, — сказала вона.
— Я до вашого розпорядження… — проговорив Андрій.
— Тільки прошу бути зо мною цілком щирим… Хочу говорити з вами про наші інтимні речі, речі, що торкаються нашої родини. Передовсім вам, Андрію, мабуть, ще не відомо, що ваш брат Іван зробив мені пропозицію стати його дружиною, і я її прийняла. Отже, ми з вами вже майже рідня. Але у нас є поважна перешкода: Василько… Я помітила, що він рішив безкомпромісово боронити пам’ять своєї мами… Хочу запитати вашої ради: чи добре ми зробили, не питаючи згоди Василя.
— Це для мене, панно Мар’яно, досить складна справа. Я думаю, що ви зробили цілком добре. Чому ні. Іван любив свою жінку, це ясно… Але ж він не може лишитись неодруженим… Я тільки непевний, чи ви властива партія для Івана…
— Чому. Чому, Андрію. — зацікавилась Мар’яна.
— Він реаліст. Ми всі реалісти. У вашому характері багато романтичного. Він потребує господині, а ви бачите ті речі по-своєму…
— То ви мені не радите. — притишеним голосом запитала Мар’яна.
— Рішаючим є почуття. Ним у даному випадку керуйтесь… — проговорив Андрій і встав. Мар’яна також встала. Вони стояли близько одне від одного. Він на цілу голову вищий і дивиться на неї трохи згори.
— А все-таки… Коли б я рішилась остаточно… Ви не могли б вплинути на Василька. Я хочу сказати інакше… Не так вплинути, як роз’яснити йому, з’ясувати справу його мовою. Нам це дуже незручно. Мені не можна зовсім, а Іванові ніяково… Я вас дуже прошу, дуже прошу… Дайте мені вашу руку…
Вона взяла його руку і притягнула до себе. — Ви обіцяєте.
— Добре, — погодився Андрій і визволив свою руку. В цей момент йому здалося, що Мар’яна плаче. Він нахилився, щоб упевнитись, і, коли торкнувся рукою до її чола, побачив, що вона дійсно плаче. Рясні, ясні сльози котилися по її рожевих щоках. Вона підвела на нього очі, і з них він вичитав багато такого, про що не думав.
— Панно Мар’яно! Може, вам потрібно товариша. Можете рахувати на мене. Я вас розумію.
Мар’яна сіла знов. Хустиною обтерла сльози: — Вибачте, Андрію… Це сталося так несподівано. Я ще ніколи такого не переживала. Я не можу відразу вийти, не хочу, щоб мене бачили в сльозах… Ольга відразу перетолкувала б це по-своєму. Це таке пружне і… шкідливе дівча… Я просто не знаю… І взагалі все це досить у нас заплутане та невиразне. Мені здається, що з цього нічого не вийде…
Андрій дивився на неї з виразом здивування. Здається, він тут не все розуміє, а як розуміє, не бажає все відкривати. Хай краще буде прикрите таємницею недоговореності. Так краще.
Мар’яна пішла. Андрій обережно провів її до дверей, обережно і делікатно потиснув її руку.
— Добраніч! — почув він тихе, повне внутрішнього напруження слово. Повернувся назад і ліг, не роздягаючись. Невже це можливо, думав він. Це було б дуже не на місці. Довго і вперто думав, відложивши книжку, непомітно для себе самого роздягнувся, згасив лампу і вже в темноті зробив рішення, що, властиво, нічого особливого не сталося. Це навіть логічно. Він був уже давніше переконаний, що це мусило статись. Мар’яна якраз така…
Гірше було вертатися з цією думкою до хати. Він мав таємницю, яку нелегко було носити в присутності брата, а одночасно не було можливості її позбутись. Ольга його не цікавила… Ні. Цікавила, але не так, щоб перемогти його зглибока. Він про неї не думав. Виїхав з Канева і забув. Натомість Мар’яна стоїть у думці. Він хотів би з кимсь поговорити. Кого вибрати? Розуміється, сестру. Знайшов вільну хвилинку і, граючись, як це завжди бувало: — Таню! Ти б дуже нагнівалась, коли б я вкрав тебе на хвилинку до себе…
— Що знов? — каже Таня.
— Маю таємницю..
— О! Яку?
— Ходи! — затягнув її до своєї кімнати. — Шкода, що ти моя сестра…
— А я не шкодую, що ти мій брат…
— Бо я тебе люблю, Таню… Скажи мені, чи і ти в когось закохана?
— В тебе… Ти ж знаєш… У тебе всі закохані… Напевно, щось знов маєш… Кажи!
— Я хотів говорити не про себе. Про Івана… Це ти посватала йому Мар’яну? Ти переконана, що йому буде з нею гаразд, як з дружиною? Хочу сказати, як це в нас буває… Ми вимагаємо стійкості. Наші люди, ти ж знаєш… Іван може бути закоханий, як мужчина, як осиротілий чоловік, а панна Мар’яна просто романтична особа з різними мухами.
— А що ти думаєш? Чому про це говориш?
— Тому, що Мар’яна просила у мене допомоги. Василько стоїть їм на перешкоді. Якщо ти переконана, що Мар’яна Іванова, так зроби щось з Васильком. Ти ж наша цариця…
Андрій робить по кімнаті довгі кроки, руки в кишенях… Час від часу зупиняється, легко обіймає сестру лівою рукою, цілує її в чоло. Татяна говорить різні слова, дивиться йому просто в очі і раптом питає:
— А чи ти сам до неї не того?…
— Я? Ніколи! — відрізує Андрій, круто на одній нозі повертається і дивиться у вікно.
— Андрію! Я все бачу. Між вами щось було! Між Мар’яною і тобою… Признайся… — кидає Татяна слова, встає, підходить ззаду до Андрія, обіймає його за шию… — Ах ти, лоботрусе! Ах ти, спокуснику! Ах ти, злоріко! Ти нам мішаєш усі карти! Ти! Ти!
— Ні! Таню! Ні! Ти помиляєшся. Я нічого, їй Богу, ні!.. Але що ти тут щось угадала, це так, і я власне не знаю, як бути… Я не знаю! Що хоче від мене Мар’яна? Що вона хоче? Я знаю, що Іван її дуже любить — і хай так буде. Ти їй щось скажи…
— В кожному разі я тебе прошу: зроби так, щоб Іван від цього не постраждав, — каже вже спокійніше Татяна. — Я не хотіла б, щоб між вами виникли які-будь прикрощі… Ти ж знаєш, я вас обох люблю…
— І ми тебе… І ми тебе! Так, Таню! Інакше бути не може! Але я не ручуся за неї… Я таких знаю, тих з золотим волоссям… Вона готова знов створити пригодницький роман… А я того не хочу. Розумієш, кого я хочу? Її сестру. Страшно дика панна, мов зубр… Ти її, напевно, знаєш…
— Ну, от… Ольга! Дійсно! Це викапана дама твого серця. Я на твому місці викотила б усі гріхи на неї, але Мар’яну лиши. Вона зовсім незаймана, і мені направду здається, що вона ще нікого не кохала…
Андрій круто повернувся, підійшов щільно до сестри і урочистим тоном проговорив: — Татяно! Хай буде по слову твому! Але ти мене не осудиш, коли я, твій брат, буду дещо нечемний з Ольгою. Ця потворка пробує огризатись, коли її беруть за шерсть.
— Що за мова, Андрію? Звідки такі слова? У поета…
(Продовження на наступній сторінці)