— Мабуть, нема кому, — каже спокійно Іван. — Всі зайняті…
— Ах, тату!.. Зайняті. Кожний день тільки й ходять по вулицях… — зазначує Василь, і в його тоні вичулась зневага.
Вони ще деякий час розмовляють, приходить господиня, вітається з Іваном, оповідає про недостачу дров, про брак мила в місті, про те, що нема чим світити ввечері, а вечори тепер довгі. Бувало, за царя такого ніколи не знали, щоб бракувало отієї поганої нафти чи фунта солі. І до чого той світ докочується, і що собі думають ті люди!..
Іван не може їй нічого позитивного сказати. Він уже мусить їхати додому. Вже пізно, темно, до всього почав дути західний вітер, і сніг ліпить у вікна… Іван прощається з сином і з господинею, дає їй гроші і виходить. Надворі густа неприємна темнота. Він усідається в сани і обережно їде…
Яка мішанина вражінь і почувань! Ніч, вітер, сніг… І це не тільки тут ось, у природі. Те саме вичуває Іван у своїй душі. Нема виразності ані певності щодо себе. Він намагається прокласти собі свою дорогу, по якій має йти до того, що десь перед ним. Душа каже своє слово, розум також думає, як треба, ціла його істота скерована в певному напрямку… Однак перед ним і за ним знаходяться великі, зовсім незбагнуті сили. Ніхто не знає, звідки вони постали, яким законам вони підлягають, нащо і яке їх призначення. Але вони виразно диктують усьому свою волю, і все мусить їм коритись.
Іван думає про Мар’яну, про сина, про свій хутір. Це ті точки, до яких, властиво, по суті скерована його людська свідомість. Мар’яна — це та жінка, яка може дати йому щастя. Він це знає. Вона наскрізь позитивна. Як просто і розумно прийняла вона його освідчення! Так якраз і має бути. Він уже не студент і не сільський парубок.
Йому не личить романтика. Йому треба робити діло…
Однак Мар’яна зворушила його не тільки своєю статечністю. Ні. Щось у ній є значно сильніше і цікавіше, ніж звичайний розум людини. Він це помітив одразу в її великих, вогких, теплих і одночасно огнистих очах, навіть у її розбитому буйному волоссі. Як входить вона скрізь, куди хоче! Ось, наприклад, вона уже панує над думками його, сильного мужчини. Чому? Яким чином це так скоро сталося? Це, очевидно, її таємниця, і ніхто не сміє про такі речі знати.
VII
Андрій зробив на Івана велике враження. Коли вони з Татяною ввійшли до кімнати, де мешкає Андрій Мороз, їм назустріч піднявся високий, добре розвинутий, з буйною, каштанової барви чуприною, молодий чоловік. Це і є Андрій. Він трошки подібний до Сопрона, але також до Івана. Високий, як Сопрон, так само, як і той, дещо похилений наперед, але ніс його зовсім, як у Івана.
— Татяно! — вирвався в нього поклик захоплення. Тон його голосу свіжий, оксамитовий, молодий баритон з натиском на басові нотки. — Невже Іван?
— Ну, він, — каже спокійно Іван, і брати кинулися в обійми. Ці їх обійми лишили в душах слід на ціле життя. — Це колосально! — кричав Андрій. — Яким чином? Іване! Та ти ж… Ах, що тут! Та сідайте, а то я зовсім не знаю, що робити…
І тут тільки він привітався з Танею, яка стояла нероздягнута і тішилася братами.
— Ми порядно померзли, — каже вона.
— Я страшно радію вами, але все-таки нащо було стільки турботи. Зрештою, я скоро приїду додому. Гімназія цього року дуже кульгає… Скоро нас пустять на Різдво, бо немає чим палити… Але геть з усім тим. Я неймовірно радий… Таню! Та це ж Іван… А скільки ми про нього наговорились… І ось є… Ну, й добре!
— Я також дивуюсь, — каже Іван. — Залишив тебе отаким ось хлопчаком і ніколи не думав, що ти таким ось виростеш… Що тут у вас?
Андрій захоплено оповідає. Тут стільки всього, що не перекажеш… Він оповідає про своїх товаришів, учителів, про партії, про військо… Андрій усе знає. Це перша людина, що її зустрів Іван на своїй батьківщині, яка все знає. Нема ділянки в житті країни, яка б для Андрія творила таємницю.
Ввечері поприходили товариші Андрія. Мала кімнатка ледве їх вміщає. Андрієві ніяково. Йому хотілось би побути зі своїми, але одночасно ие можна позбутися товаришів. Це все міцні селюхи, трохи незграбні, трохи сірі. Андрій над ними горує, ніби князь над диким племенем. Багато з них носять синьо-жовті стрічки на своїх революційних френчах. Іван більше мовчить. Він тільки спостерігає та дивується — де, звідки за такий короткий час взялися ці люди? Коли він так недавно лишав свою батьківщину, їх тут ще не було.
— Це наш гурток, — пояснив Андрій. — Ми поки що в стадії літературщини. Ми сходимось і читаємо твори мистецтва… Але це не значить, що ми такими залишимось повік… Завдання наші прості: створити з себе, сирих і необтесаних людських шматків, порядних інтелігентів…
— Я чув, що революція інтелігенції не потрібує, — пробує казати Іван.
— То революція. Ми не революція. Ми революцію тільки використовуємо… Нам потрібний старт, і революція дає нам ці передумови. А ті там хай собі творять революцію.
Прибуття Татяни уможливило Андрієві погостити своїх товаришів. На допомогу прийшла господиня, яка дозволила перейти до їдальні. Всі сиділи біля великого круглого стола, на якому було що їсти і навіть пити. Почалася завзята дискусія між учасниками вечері; Андрій вів перед. Це дуже цікавило Івана, який нічого подібного не сподівався. Темою розмови було "за ким іти". За большевиками? За Денікіном? За Петлюрою? Товариство складалося з таких людей, де говорилось переважно про большевиків та Петлюру. Про Денікіна майже не було мови. Всі погодилися, що "до старого повороту нема". Найбільше говорилось про большевиків. Це головне, кардинальне, найпекучіше питання. Мають большевики рацію існування? Як мають, то чи перейдуть від теорії до чину? Як перейдуть, то чи матимуть успіх… Для молодих людей все видається цілком ясним. Перш за все соціалізм. Без соціалізму неможливо думати потрібними категоріями. Людину треба "переродити". В такому вигляді, як воно є, людина непотрібна на світі. Усунення приватної власності конечне. Це раз назавжди усуне причини використання людини людиною…
Іван сидів і дивувався. Звідки ці молоді люди довідались про всі ці речі. Приватна власність… І що за поняття? До цього часу ніхто і не думав, що може бути ще якась власність… Державна? Боже мій!.. Це зовсім щось інше… Державна власність — це фактично не власність, а якась резерва… Це щось мертве, що лежить і не рухається… Такі думки має Іван, але як він може тут їх висловити, коли ці люди все краще знають!..
Андрій більше думає в іншому напрямку. Приватна власність його цікавить лише відносно. Він весь у царині широких поглядових побудувань… У нього революція — це щось, як символ. Практичного значіння до неї прикладати годі. Революція минеться, але людство буде жити. Він намагається їх зрозуміти, збагнути і витягнути певні консеквенції… В нього прохоплюється репліка: — Я, наприклад, не зовсім вірю, що революція дасть людям землю. Але революція дасть багатьом небо.
Всі сміялись, бо зрозуміли це як жарт. Але Андрій розуміє це цілком поважно. — Ах, ви реалісти! Ви вірите в мітингові слова! Наші люди не хочуть землі…
— Ха-ха-ха! — регочуться його товариші.
— Ну, от… Ви знову смієтесь… Я вам скажу інакше: ви, певно, знаєте казку про рибака і рибку, яку так гарно переспівав Пушкін. Наші люди — це баба, що хотіла ціле корито. В дійсності вона хотіла не корито, а бути царицею… Це є те… Правда — це тільки неясний сон… Це може проминути, як сон, але то вже інша справа…
Молода, міцна, темпераментна особистість Андрія робила вражіння. Татяна має рацію. Цей брат дещо має в своїй голові. Вона не помилилася. Дивиться на нього сяючими очима. Які у нього довгі, міцні руки, які тонкі, гнучкі пальці. Які у нього гострі темні очі. В обличчі його кантатість і нерівність, але це тільки підкреслює його мужню силу.
На другий день Андрій провів Івана та Татяну до пристані. Падав знову сніг, але Дніпро ще не замерз і пароплави ходили нормально. До пристані їхали візником на санях, всі троє, посередині — Таня у своїй чорній котиковій шапці. Уста її червоні, щоки червоні, очі ясні і блискучі. Іван напнув башлик на заломлену сіру офіцерську шапку. Андрій — у перешитій, довгій офіцерській шинелі, в гімназіяльнім темно-синім кашкеті з білими кантами і без кокарди.
— Ех! — говорить він, — Шкода, що не можу відразу з вами… За два тижні чекайте…
— Ну, їдь, — каже Таня.
— Ні. Треба вже дотягнути. Іване! Приготовся на солідну атаку…
— Яку таку атаку? — питає Іван.
— З мого боку… Ти, думаю, "елемент темний". Рускій офіцер… Це, брате, проста функція… Наше государство складалося з темних офіцерів і дурних вояків. Це ікс разів повторяється, але кому це щось промовляє..
— Андрію… Не переборщуй фразами, — каже спокійно Іван.
— Резон. Маєш тут рацію…
— Я б хотіла, щоб ви перед Різдвом забули за все, — казала Таня… — Треба ж і нам колись відпочити…
— Таню! Мила! Ми тебе, сестро, ще замучимо нашим відпочинком. Будемо брикати, як лошаки по лугах. Апити, акти… Ащо твоя симпатія, Водяний?
— Що ти видумуєш, — засоромилась Таня.
Брати не звернули на її ніяковість уваги, їх уже чіпає інша думка. Наближається Дніпро, зустрічаються люди, чорніє пароплав, простягається широким олив’яним плесом поверхня ріки. Прощання не триває довго. Пароплав скоро відходить. Іван і Таня сходять на місток, кивають Андрієві. Той їм відповідає, а по чверть годинці сідає в сани і, побризкуючи балабонами, від’їжджає…
Пароплав "Чайка" рушає також. Може, це й чайка, тільки вона вже досить позначена війною, щоб бути білою та чистою. На чардаку люди, переважно міщани та селяни. Зустрічаються військові невідомих частин. У каютах холодно і нечисто. Мале овальне віконце заклеєне прозорим папером, що не сприяє ясності, і люди, що сидять одягнуті, невиразністю контурів нагадують лантухи.
(Продовження на наступній сторінці)