Нарешті відтанцювали, і пора до вечері братися. Ганна залишила сумного Гната і пішла помагати застеляти стіл та носити страви. Хлопці тим часом скупчилися коло порога і сиплють "оброку". Один сидить з шапкою на колінах, другий нахиляється і ховає у шапці очі. Руки викладає назад, і по них хто хоче періщить. Той, що лягає, має відгадати, хто вдарив. Відгадає — гаразд. Тягне винного лягати. Не відгадає — будь ласка, лягай ще.
Реготу, захоплення... Господи!
В той час позіхнули двері, і увійшов чужий хлопець з-за яру. Увійшов, сказав добрий вечір і засоромився. Так .багато людей, став коло порога і роздивляється, когось шукає.
— Тобі, Андрію, кого? — питають.
Андрій не має часу відповідати. Він вже помітив того, за ким прийшов. Он Гнат, і Андрій просто до нього.
— Маю вам щось сказати. Вийдім на двір.
— А що там такого приніс, таємственного? — ніби пручається ще Гнат, хоч у душу стрільнуло щось підбадьорююче. Зірвався і пішов за хлопцем.
— Марія послала сказати, щоб ви прийшли до неї,— мне шапку Андрій.
Гнат, почувши таке, готовий підстрибнути під зорі. Але не личить одразу ставити напоказ своє захоплення.
Натягнув байдужість та повагу і:
— А вона ж де?
— Та дома-таки... У баби Домахи. Там також колоду котять.— О, Андрій і висловлювався не по— простацьки.
— Побачу. Може, зайду.
Андрій пострибав стежкою сливового саду. Гнат постояв, поки проковтнула його темнота, і вернувся до хати. Став коло порога і піднявся на рівній нозі. На цілу голову повищав. Він тепер, чого доброго, і в хаті не вміститься. Музикам кинув двадцятку, і ті шкварнули.
— Танцюєш, Гнате? їй-богу, хлопці, Гнат танцює!.. От так-так!
— Танцюю! "Козака" сипте!
Цимбали сипнули "козака". Гнат підняв поли і пішов ходором.
Дам лиха закаблукам, Дам лиха закаблам!
Вибиває Гнат, притупує кривою, як може. Вона тепер ніби і не крива. Випросталася і суче, як скажена. Піт виступив на чолі, інші хлопці і собі пустилися в тан. Вигукують, підскакують мало не до стелі. От так Гнат! От так, хлопці, загуляв! Не знали ви ще добре Гната.— Поля! — вигукують.— Поля козакам!..
І коли сорочка стала, що хоч скидай та викручуй, Гнат зупинився. Обтерся, до дівчат звертається:
— Дорогі мої куріпочки, кохані перепілочки. Дуже мені мило, дуже мені втішно! Бачу вас, і серце радіє, ноги не стоять на місці. Погуляти з вами все одно що чути себе в раю на найпочеснішому місці. Але все-таки мушу вас, кохані, залишити. Мушу піти додому, бо там важне діло маю. Покликав мене брат, мушу послухати! — Гнат докінчив свою мову і мов громом усіх покрив.
— І де ж то, парубче, чувано і де ж то видано, щоб перед вечерею та втікати з колодки!
Ганна не знає, звідки підбігти, що вдіяти, щоб не пустити Гната.
— Та бре, Гнате. Не до брата йдеш. Не вірю.
— Давай, Ганно, давай шапку. Мушу йти. На стіл подавали смаженю, а Гнат відходить. Музики вдарили марша, Ганна спустила голову. Зайшов додому, забрав обидві пляшки і подався на цілу ніч на другу половину кутка, за яр.
VIII
Ніч і мороз. Тиша. Сріблиться від місяця сніг. Стріхи хат ніби дбайливо пообкладав ватою. З коминів рине дим та тяжко-тяжко десь під саме небо зводиться.
Гнат не йде. Чого б він мав тепер ходити, коли у нього відросли крила і він може літати. Гнат летить через сад, яр, минув копанки, знайомий перелаз, ось і під гору мчить. Стежка втоптана, слизька. Душно стає Гнатові.
Підходить до Домашиної хати, не молодик же він, а серце броварії виробляє. Не вгамувати його, не втримати. У всіх вікнах просторої мурованої хати світло. Вештаються люди, чути музики, спів, гармидер. Зупинився, відсапнув, зняв шапку і підправив чуба.
Підняв голову, випнув черево і сміливо вперед. Увійшов-таки... Не встиг через поріг, а до нього Домаха:
— А, добривечір! З Водохрещем будь здоров, голубе! А чого то ти нас забув? А чого так пізно? Прошу, прошу! Заходь...
Гнат прямує до столу і виймає одну за другою пляшки. Коло столу сам Мартин з хутора і його син Роман.
— На свята зі шкіл приїхали? — запитав його Гнат. Треба ж вченим наперед віддати шану. Це Гнат добре розуміє. Не вперше між людьми.
Мартин місце коло себе робить.
— Сідай, Гнате. Налий чарку... Випий та закуси... А на другу ж як? Ну, ну, перехили й на другу. Диви, ми вже тут і по десятій хильнули. Де так забарився?
Вихилив і другу. Божу Трійцю прийшлося також ушанувати. З’явилася розчервоніла Марія. Від несподіванки Гнат мало не оскандалив себе. З’явилася й засліпила. Язик не повертається, вся кров кинулася в лице. А їй сміх. Стоїть і сміється. Ох, ті бісові очі! Огні!..
— Не думала, що ти такий прошений. Знав же, що у нас колодка, а оминув...
Гнат мовчить. Що в таких випадках скажеш? На щастя. Мартин вмішався:
— A y вас, мабуть, й помолотили?
— Та ніби вже...
— А я от ніяк не впораюсь. Конюшина лишилась. А як Цього року яблука? На нашому кутку черва зжерла цвіт, і нічого не було. А он на Горбах дерева не видержали. Як-то воно дивно створено. Тут так, а там так...
— У нас,— вставляє Гнат,— слава Богу, нічого було, та продали, бачте, так, к бісовій матері. За безцінь восени віддали купцям. Дай тепер, то сипнули б грошиків..
— Кінчили покої? — з підсміхом Мартин.
— Ет, які там покої. От хатчина така собі...
— Тепла? Не мокріють кути? У мене, трясця ма, як поставив, три роки по кутах мокрота стояла.
— Ми в кути добру цеглу дали і фундамент перелили смолою.
— Це добре. А мої, різало ма, не догадалися...
Далі пішло про худобу, коні. Мартин похвалив кухарчуківські жеребці. Такі коники хоч під губернатора. А тим часом перед очима пройшли вареники, смажена капуста, печеня, млинці, голубці... Доходило до каші, і Гнат почав бастувати. Не йде далі. Не помогло й розпускання пояса. Випито було також немало. Гнат почав досить гамірно підпускати свої дотепи. Почав і до Марії підлабузнюватись та бісики в усмішках підшивати дівці.
Музики тнули свою: "Свині в ріпі, свині в ріпі, ой годино моя!" Парубки з дівчатами йшли навколо трусячка. Душно. Дівочі хустинки не встигають отирати піт.
Гнат тримається бундючно. Хотів піймати на самоті Марію і два рази вже виходив надвір. У темних сінях таки нарешті наткнувся на неї. Не пручалася і не тікала. Навіть за руку взяла, а Гнатові здається, що йому всі царства на світі подаровано, що він багатий, ніби сам цар. Шкода, що от нема чого казати. Стоїш і дивишся та ще дихаєш. А думав, усе скажеш. От тобі й скажеш...
— Де то волочився? — питає вона.
— Та де ж... Отак... Сюди-туди...
— Добре мені сюди-туди." Думаєш, не знаю? За Ганною волочишся?
Гнат не стерпить брехні.
— Брехня! — твердо й рішуче заперечив.— Ніколи з Ганною нічого не мав!..
— А нащо ж ляпають язиками?
— Коли б знав хто, ой, Маріє!..— урвав і замовчав. По хвилинці: — Слухай, Маріє! Не можу так далі... Або — або... Кажи.
Засміялася. Не розуміє, мовляв. А розуміє, капосна, гаразд.
— Будеш, Маріє, моєю? Будеш? Або ж...
— Або ж що?..
— Побачиш — що. Це, Маріє, не жарт! Не можу далі терпіти цього...
— Ну ти й нетерплячий! А що Одарка? Не бійсь, почує, то з хати вижене. Лає мене, ні? О, напевно... Знаю сама, люди гуторять...
— Ти скажи мені лиш слово...
Перебила.
— Слово, слово! Яка дівка отак візьме тобі і випалить: — Голубчику. А бери мене... А приходь! Це може лиш твоя Ганна... Таж парубок... Але ходім до хати. Холодно,..
Коли Гнат відходив, Домаха вузлик гостинців нав’язала.
— Це, чуєш, від неї. Це вона... То знаєш, як то є... Дівча молоде, дурне. Добре воно, але ще молоде... Пручається, соромиться... А ти не цурайся. Не цурайся... Заходь частіше. Вона тепер не на хуторі. Взяла її до себе... Заходь!
Марія теплу хустку на плечі накинула і провела його через сад. Хотів постояти, та холоднеча.
IX
А Марія все-таки листів від Корнія чекає. Ночі! Ох ви, дівочі ночі! Пришли, подай вістку, не покинь!.. Чи чуєш ти? Не чуєш і не бачиш! Гуляєш у далеких краях, забув, перестав навік думати. Дні, тижні і місяці — і хоч би один листочок. Не поспала кілька ночей і випила з Гнатом могорич.
А дівчата-цокотухи вже давно по селі виспівують:
"А Гнатуньо грушки тряс, Маруся збирала, а Маруся не йшла заміж, Гнатуня чекала..." Марія чує співи, і видається їй, що її ховають, що виряджають на смерть.
Відгуляли бучні заручини. Михайло та Одарка, як старші, пішли на оглядини.
— То, чуєте, куманю, які там оглядини. Що там у сироти оглядати? Але вперся. Що не робили, що не говорили... Де там... Ні й ні! Хоч ти йому, людоньки, кіл на голові теши. Ну хай. Не мені, а собі бере!..— гуторила на вулиці Одарка.
Але на заручинах, коли приїхав сам Мартин, коли на стіл поставили і слив’яночки, і вишнівочки, та коли варенички підсмажені подали, та ковбаска запахла. О, тоді Одарка іншої заспівала. Підпила, загомоніла:
— То, чуєте, сватуню, вуха мені сусіди протуркали. А що, а куди... А я, чуєте, кажу: аби Бог здоровлячко дав та мир до господи. Працею люди щастя собі до— бувають...
— То, кумо, що вже до праці, то знаєте... У мене народ не дармує. У мене як праця, то праця. А як самі знаєте, держу її сьомий рік. Золота дівка. Що не похопить — горить у руках. Дайбоздоровля!
— Хай буде все на здоровля! — І свати випивали. "Ой Гнатуню молодий, веди коні до води; поки коні напоїш, з Марусею постоїш", — защебетали дружки.
Одарка пригубляє та пригубляє наливку і до кінця так напригублювалася, що й за оглядини забула. Домаха з невісткою ведуть її по коморах.
(Продовження на наступній сторінці)