«Народжений блискавкою» Микола Руденко

Читати онлайн повість-феєрію Миколи Руденка «Народжений блискавкою»

A- A+ A A1 A2 A3

Не будемо описувати того жалюгідного стану, в якому перебував Генерал. Він забув і про свій програш, і про хворий шлунок. Перед Генералом ніби розверзлась темна безодня, і він висів над нею, безпорадно силкуючись за щось зачепитись. Але те, за що він чіплявся, також пливло над безоднею, і ніде не було жодної речі, яка б мала під собою твердий грунт. Кінець його владі! Тепер влада у державі належала мандрівному фокус-іникові...

Та це було перебільшення, викликане страхом. Ніхто поки що не зазіхав на владу Генерала. За мить подзвонив телефон. Боячись, що Із нього знову викотиться полум’яна куля, Марлон стрибнув за портьєру й німотно застиг там Із перекошеним обличчям. А телефон дзвонив довго, настирливо. Нарешті Марлон тремтячою рукою зняв трубку. Дзвонили Із поліції. Мандрівний фокусник, якого за — наказом Марлона вони затримали на площі, прийшов за кисетом. Ось Марлон почув голос Себастьяна, якому, видно, передали на той час трубку:

— Мій син дуже гнівається. Він шукає кисет, який ви забрали. Це його одяг. Едмун-до до нього звик, Я пробуваів замінити кисет гумовою грілкою, але хлопчикові вона не сподобалась. Він пішов до вас. !Ви його там не бачили?.. Правда, він лагідної вдачі і має добре серце. Але ви його дуже розгнівили. Накажіть повернути кисет...

Кисет відразу ж повернули. Едмундо ковзнув у затишну темряву гумової оселі і відразу ж ущух...

А Марлон намагався втовкмачити задубілому від переляку Генералові, якої могутпості можна досягти, приручивши кістлявого володаря блискавиць.

— О мій Генерале! Не шкодуйте нічого. Зробіть його міністром, командуючим, — ким завгодно...

Та, пригадавши, як Себастьян потішився на футбольному полі, Марлон уже обережніше додав:

— Правда, це не гарантує нам безпеки. Але як вона може бути гарантована, коли той перевертень лишається поза нашим впливом? Немає меж його могутності. Мені здається, він про це навіть не догадується. Чи просто придивляється, зважує. А потім в один день знищить Нас і захопить владу... Ну й личину собі обрав! Ходячий кістяк, та й годі. Але цим він нас не обдурить.

Нарешті Генерал таки отямився. Але його реакція на візит Едмундо була несподівана, навіть смішна. Схопившись на криві ноги, метушливо забігав по спальні.

— Забороняю! Категорично забороняю.

— Що ви забороняєте? — майже сердито перепитав Марлон.

— Кисет, блискавиці та всякі інші трюки. В.се це пішло від циркачів. Я їх добре знаю! Забороняю цирк.

— Цирк тут іні до чого, — намагався Марлон урезонити свого примхливого володаря. Але той не слухав, продовжував бігати, розмахуючи руками.

— Кожного, хто з’явиться з блискавицею в кисеті, негайно тягніть на шибеницю. Все!..

Генерал зів’яв, ніби скінчилась дія пружини, що була заведена на кілька хвилин.

Безсило поплентався до ліжка і впаїв на присмалену ковдру.

— Як же оголосити вашу волю народові? — запитав Марлон.

— Так, як я її висловив, — сказав Генерал і тяжко закашлявся.

Наступного дня іна вулицях столиці, — на всіх вітринах та дошках для об’яв, — з’явився наказ Генерала, у якому заборонялися циркові видовища. А наприкінці чорним по білому було написано:

"Категорично забороняється поява на вулиці із блискавицями у кисетах".

Далі йшли погрози-аж до смертної кари.

Ця фраза облетіла всі газети світу. З неї глумилися, як тільки могли. Одна із заморських газет писала:

"Грізний Генерал у цьому наказі виглядає Зевсом, який розгнівався на власних дітей.

О, занебеоні шибайголови! Вони останнім часом так загралися, що перестали розрізняти, де батькова зброя, а де звичайна запальничка".

Проте не всі прийняли цього кумедного наказа так безтурботно. Як кажуть, без вогню диму це буває. Отож на одному із таємничих островів Тихого океану незабаром дехто дізнався і про чарівний кисет, і про дивовижний матч, і про візит кульової блискавки в спальню Генерала.

І ось одного разу...

Але будемо послідовні.

V. ЗОЛОТОВОЛОСА РУТ ВИКЛИКАЄ ВЕЛИКУ ГРОЗУ

Поволі Едмундо вчився не лише слухати людські розмови через батьків мозок, але й бачити ті предмети, які бачив Себастьян.

Це до нього приходило так, як для наших очей воскресає звичайний світ, коли зникає ранковий тумаїн. Спершу окреслюються невиразні обриси предметів — стовпів, дерев, будинків — і лише згодом проступають сотні подробиць, які довершують гармонію світу.

Мозок Себастьяна був для Едмундо передавачем, який відтворював зорова образи. Без Себастьяна Едмундо нічого не бачив — він тільки вгадував форми предметів, що йому доводилось Інколи сторожко їх обминати.

Якось Себастьян та Едмундо сиділи у Міірти, оточені давніми друзями. Хосе Безвухий і Педро докоряли Себастьянові за його бездіяльність. Хіба публіка не була щедра? Чому ж Себастьян відмовився від своїх трюків із кисетом? Треба ж ояк-та:к годуватися...

Саме тут хтось із відвідувачів приніс генералового наказа. Спершу його сприйняли, як дивацтво.

— Наш Генерал втратив останню клепку в голові, — реготав Педро. — Блискавка в кисеті! Що за чудасія?.. — Та ось його погляд упав на Себастьяна. — Стривай, це часом не про тебе?..

І Себастьян не став критися. Він розповів друзям про все, що сталося з ним на горищі, коли хмара подарувала йому променевого сина. І хоч тут було щось від казки, але друзі йому повірили. Вони вже не вимагали, щоб СебастьЯ’Н виходив зі своїм кисетом на вулицю. Навпаки, вирішили приносити їжу для свого друга на горище.

Тут підійшла Мірта і прошепелявила у свою щербину:

— Хіба ж це чоловічий клопіт — носити їжу? Хто б це вам дозволив? Та в мене очі від ганьби повилазять, якщо сеньйор Себастьян не матиме доброї страви.

Її подвійне підборіддя тряслося, а очі усміхалися підступно, нещиро.

Аж ось за її спиною защебетав дитячий голосок. То вбігла небога Мірти — донька її сестри. Була вона в тому віці, коли дитинство мало незабаром скінчитися. Гострі плечі, тонкі руки, худенька шия свідчили про те, що її скоро можна буде назвати підлітком. Відразу ж у похмуру харчевню ніби закрався сонячний зайчик.

— Тітонько! Вас кличуть.

— Хто? — підняла голову Мірта.

— Сеньйор, що привозить м’ясо.

І тут Едмундо вислизнув із кисета, незримо наблизився до дівчинки, лоскітно вплівся в її золоте волосся. Мірта, яка поклала руку на голову небоги, відразу ж її відсмикнула — жінку наче хтось уколов шпилькою. Волосся дівчинки затріщало електричними розрядами.

— Рут! — розсердилась Мірта. — Що у тебе у волоссі?

— Нічого, тітонько.

Тим часом Едмундо відчував себе у її волоссі так, наче то був єдиний світ, де він здатний жити. Яким здавався йому тепер тісним і незатишним батьківський кисет!

А Себастьян боявся, що надто сильне опромінення завдасть шкоди дівчинці. Він покликав Едмундо:

— Повертайся до мене. Рут може захворіти.

— Рут, Рут, — шепотів Едмундо. — Хай Рут живе з нами, тату.

— Для неї ти не існуєш. Воіна про тебе нічого не знає.

— Зате вона існує для мене, — сказав Едмундо.

— Гаразд. Рут ходитиме до нас у гості. Спробую умовити Мірту, щоб відпускала.

Рут любила старого. Він вигадував для неї дотепні іграшки. Але Мірта не дозволяла дівчинці покидати домівку. Сестра Мірти померла позаминулого року. У Мірти не було своїх дітей. Отже не дивно, що вона ревно доглядала небогу.

Несподівано для Себастьяна Мірта не лише дозволила дівчинці відвідувати таємниче горище, але й сама з’явилася там, щоб вигребти багатолітнє сміття, познімати павутину та випрати простирала.

Коли Рут, набавившись гвинтиками, коліщатами від старих годинників та іншим добром, поверталась додому, між Себастьяном і його сином починалась тривала розмова.

— Тату, я хочу, щоб Рут мене бачила.

— Це неможливо, Едмундо. Ти стоїш ближче до зірок, ніж до людей. Ти ніколи не знатимеш, що таке хворі суглоби або, скажімо, штучні щелепи...

При цьому Себастьян показав на склянку, в яку він кидав на ніч свої пластмасові зуби.

— Хай будуть хворі суглоби, — благав Едмундо. — Мені набридло жити в кисеті. В неї таке гарне волосся! Але ти чомусь іне дозволяєш оселитися в ньому. Я хочу, щоб Рут сама мені дозволила. Для цього вона повинна мене бачити. І чути мої слова. Ми б із нею ніколи не розлучалися.

Як боляче було Себастьянові слухати оті благання! Хіба він сам не хотів, щоб його Едмуіндо був звичайним хлопчиком? Дружив би Із маленькою Рут, росли б разом. А там, дивись, відгуляли б весілля...

Просте людське щастя. Те щастя, за яке ми навіть не дякуємо природі, приймаючи його як належне. Але Едмундо ніколи не зазнає такого щастя. І це завдавало Себастьянові нестерпних мук.

— Проси у Сонця, сину. Воно могутніше від мене. Це воно зробило Рут людиною, а тебе — блискавкою.

— Я хочу, щоб вона знала про мене. Розкажи їй, тату..

Це була слушна думка. І старий Себастьян почав оповідати Рут довгу казку. На колінах дівчинки лежав кисет, а в ньому жила променева істота, яка очима Себастьяна бачила Рут, — прекрасне земне створіння, що також було дитиною Сонця.

(Продовження на наступній сторінці)