— Так, це були ми, — повторив Едмун-до. — Я повинен щось робити. Але що саме? Гадав, мені підкажуть повстанці. Може, вони знають.
— Кепсько вийшло, — докірливо похитав головою Хосе. — Дехто повірив розвідникові, дехто — ні. Ті, що повірили, почали кидати зброю. Навіщо вона тепер, коли прийшов сам Христос?
— Зброя, — ніби сам до себе проказав Едмундо. — Якби я вірив у зброю...
— Хіба можна повалити Генерала без зброї? — запитав Хосе.
— Генерала можна повалити хоч завтра. А що далі?.. На його місце прийде інший. І так буде доти, поки люди не дадуть відповіді на запитання: хто вони є? Хто я, хто ти, хто він?..
— Хіба це не ясно?
— Ні, Хосе. Це зовсім не ясно. Хто з людей задумується над тим, навіщо взагалі потрібна земна цивілізація?
— О-ва! Для мене це занадто мудро, — засміявся Хосе. — Наше завдання значно простіше. Ми прагнемо того, щоб люди не жили в печерах. Щоб кожен трудівник мав добрий одяг і добру їжу.
— Але ж це тільки боротьба за існування, — заперечив Едмундо. — Хіба тварини не борються зо добру їжу та добре кубло? Розумна істота мусить відповісти на основне запитання: для чого я існую?
— Хай так, — легко погодився Хосе. — Але яке це має відношення до нашого страйку? Його призначено на неділю.
— Це дасть івам певність, що ви виступаєте від імені природи.
Хосе засміявся:
— Та вона ж у нашому шлунку, ця природа. Хто ж про неї не знає?..
Едмундо розгубився. Рут було боляче за нього. Безмежна сила, якою володів її друг — всі блискавиці неба! — зараз просто ні до чого. Він почував себе школярем, який не вивчив урок. І в цій ролі Едмундо став для неї ще рідніший,
А проте в його словах було значно більше істини, ініж він сам бачив. Це добре зрозуміла Делія.
— Хосе! — сказала вона. — Якби людина була здатна жити тільки шлунком, я ніколи б не покинула Професора. Я була покоївка, але почувала себе господинею палацу. Професор завжди підтримував у мені цю ілюзію. За неї я платила тільки порошинкою з пальця. Але яка ж то була порошинка! Я множилась, множилась... Виникали нові Делії... О, це жахливо! І тоді я почала питати себе: хто ж ти, звідки, для чого?.. Професор розгвинтив тебе, наче старого годинника. Але навіщо? Кому це потрібно?.. Лише в оцій печері я знов відчула себе людиною. То як же нам не шукати відповіді, для чого ми живемо на світі?. О-о, даруйте! Якби я не шукала відповіді на ці запитання, то й жити б не захотіла.
Ці слова Делії трохи підбадьорили Едмундо. І все ж його знов переслідувало запитання: куди кидати блискавиці? Що руйнувати? Що виросте на землі після цих руйнацій? А Хосе знав: страйк докерів служить не руйнуванню — він служить утвердженню загального добра.
Тому Едмундо й почував себе школярем. Йому хотілось виправдатись перед Хосе:
— Візьміть мене з собою. Я хочу побачити ваш страйк.
Рут його відмовляла. Бона боялася, що Едмундо знов виявить ту наївну прямодушність, яка так недобре прислужилася в горах. Але Хосе її заспокоїв:
— Едмундо буде зі мною. Я нікуди його не відпущу.
VII. ВТЕЧА В ПІДЗЕМЕЛЛЯ
Коли вони підійшли до воріт, біля яких стояла робітнича варта, Хосе зустріли вигуками:
— А-а, Безвухий! Проходь. Це що за хлопчина? Може, прийшов на роботу найматись?..
— Заткнись, — незлостиво лайнувся Хосе. — Я з штрейкбрехерами не знаюсь.
Хосе працює тут недавно. Але такий уже в нього характер — він усюди почуває себе серед своїх.
Робітники збиралися групами. Щось обговорюючи, запально жестикулювали. Хосе підводив Едмундо то до однієї, то до другої групи. На них не звертали уваги. Це дозволяло Едмундо чути те, про що сперечалися страйкарі.
— Вони перед Генералом вислужуються, — сказав старий робітник, у якого замість ока під лівою бровою непорушно леденів скляний протез.
— Генерал нічого не тямить. Їм Мар лон диктує, що робити належить.
Едмундо небагато зрозумів із цієї розмови. Хосе пояснив: йдеться про тих, хто керує страйком. Докери їм не вірять.
Хлопець почував себе так, як мусив почувати себе землянин серед людей іншої планети. Ходив, слухав, намагався врости душею в їхні клопоти. Але то був незнайомий для нього світ. Зрозумілим було одне: якщо ці люди самі не здобудуть для себе свободу, ніхто й ніщо їм не допоможе!..
І знов переслідувало запитання: чого ти прийшов у цей світ? Невже тільки заради золотоволосої Рут? О, це багато, дуже багато. Едмундо вже не уявляє свого життя без неї. Та якщо він не потрібен людям, він не потрібен І сам собі.
Що доброго він може зробити для Рут? Подарувати блискавку? А навіщо їй цей подарунок?..
Хосе, помітивши пригнічений стан Едмундо, підбадьорливо сказав:
— Не тужи, хлопче. Коли я вперше сюди прийшов, з мене сім шкур спустили. А потім повірили — свій!..
Та ось із кола докерів вийшов невисокий чолов’яга середнього віку. Він ступив кілька кроків назустріч Едмундо і здивовано чи, може, навіть перелякано побіг назад, щось нашвидку пояснюючи страйкарям. Тепер усі повернули голови до Едмундо. У виразі облич можна було помітити заклопотаність і здивування.
Від групи до групи котився таємничий шamp;піт. Хосе поки що нічого не розумів. А Едмундо бракувало досвіду, щоб надати отому перешіптуванню якогось значення.
— Може, він просто грабіжник? — голосніше бід інших сказав чолов’яга, який упізнав Едмундо.
Робітники називали його Густаво.
— Його розшукує Генерал. В оголошенні не сказано, що він злочинець, — зауважив одноокий страйкар.
— П’ятдесят тисяч песет! — прицмокнув язиком Густаво. — Якщо він не злочинець, то йому нічого й не загрожує. Може, він сам зрадіє, що його звели з Генералом.
— Покличеш поліцію? — з презирством запитав Одноокий.
— А чому б ні? Він тут усім чужий. Одноокий сплюнув у бік Густаво й круто вилаявся.
Що саме означала ця суперечка, Хосе та Едмундо зрозуміли тоді, коли із натовпу вислизнув скуйовджений Педро і, важко дихаючи, підбіг до них.
— Хосе! — ковтаючи слова від надмірного хвилювання, шепотів Педро. — На Едмундо оголошена облава. Його треба негайно сховати.
Він похапцем добув із кишені згорнуту газету й простягнув її Хосе.
Едмундо встиг помітити лише власний портрет.
Тим часом до воріт, які вели на доки, під’їхала поліція. Одноокий покликав до себе Хосе.
— Ми з тобою до пари, — пожартував він. — Одновухий І Одноокий. Що не кажи — родичі... Не знаю, що там накоїв твій шибеник. Але в поліції шоколадом не частують... Пробивайтесь до портової площі. Спробую затримати цих собак.
Погомонівши з кількома страйкарями, Одноокий загубився в робітничому натовпі. І через кілька хвилин це вже був не натовл. Куди б не кидались поліцаї — на їхній дорозі несподівано поставав добре злагоджений гурт, через який годі було продертися. Поліцаїв так переминали, що в них тріщали ребра.
Та ось на крилі машини з’явився Марлон. Його не одразу впізнали, — більшість докерів знала Марлона лише по фотографіях.
Люди загомоніли:
— Оцей скаже!..
— Еге, скаже... Як із твоєї шкури батоги вирізати.
— А чого ж він приїхав?
— Зараз почуємо.
Марлон підняв руку, закликаючи до уваги. Гомін поволі вщух.
— Сеньйори! — сильним голосом вигукнув Марлон. — Я прибув не для того, щоб втручатися у ваш конфлікт з господарями доків. Це не моя справа. У мене є свої обов’язки... Нам стало відомо, що серед вас переховується людина... Власне, це не людина, а... — Марлон зробив паузу, ніби збираючись з думками. — Зрештою я хочу звернутись до нього самого. Сеньйоре Едмундо! Ви прекрасно знаєте, що вам ніщо не загрожує. Чого ж ви ховаєтесь? Від Імені Генерала запевняю, що в його палаці ви будете прийняті як добрий гість. Даруйте, що ми були змушені втягнути в розшуки поліцію. В нас немає інших намірів, окрім почесних переговорів... Докери знов загомоніли:
— Він з ним розмовляє, мов Із принцом.
— Та в нього ще матусине молоко на губах не висохло. Що ж воно за птах?
А Хосе та Едмундо бігли через дворища до портової площі.
— Чого ми тікаємо? — запитав Едмундо. — Мені вперше доводиться тікати.
— Треба, Едмундо, — коротко відповів Хосе. — Ми тебе не віддамо Марлонові. Не діждеться.
— А навіщо я вам?..
— Побачимо.
В харчевні їх зустріла перелякана Мірта. Вона лише стогнала та, затуляючи рота рукою, як це часто роблять щербаті, обстрілювала їх такою скоромовкою, що годі було щось второпати. Делія, як і завжди, трималася спокійно. Це вміння за будь-яких обставин не втрачати врівноваженості надавало її вже немолодому обличчю королівської величі. Милуючись нею, Хосе не відразу збагнув небезпеку, про яку вона розповідала.
— Вони все перевернули на кухні. Шукали вас, Едмундо. Потім заарештували сеньйора Себастьяна. Бідна Рут!..
— Де вона? — намагаючись подавити хвилювання, запитав Едмундо.
— Я заховала її у нас. Хіба можна вгадати, чого вони хочуть? А там її не знайдуть. Вам теж треба...
(Продовження на наступній сторінці)