— Ясно, ми не маємо права так розмножуватися. Це зрозуміло. Але ж сини Галактичної Матері нам пропонують допомогу. Тобі Ендрю розповідав про зустріч з Максимом?
— Так, розповідав.
— Ну от, бач…Ті, з кораблів, зверталися до Президента, але він їх зігнорував. Мабуть, просто боїться…
— Чого йому боятися?
— Боїться, що це підірве його владу. Який же тоді з нього бог?..
Для Прокопа в цій розмові було чимало незрозумілого, але він не наважувався розпитувати — це б підказало Семенові, що Ендрю розповів далеко не все. З досвіду знав, що такої ризикованої ситуації ліпше уникнути.
— Мабуть, на цей раз найбільше лихо впаде на жінок, — сказав Семен на прощання.
— Чому ти так гадаєш?
— Так у нас кажуть… Це ж ясно: чим більше жінок, тим швидше зростає населення. Кількість чоловіків не вельми важить.
— Гм-м… Я чомусь ніколи про це не думав. Невеличка громада українців була розташована поміж
поляками й німцями. Родина Прокопа раніше займала дві невеликі кімнати. Зо два роки тому одну кімнату в них відібрали, а двері поміж ними замостили цеглою. Тепер там живе інша родина.
Сусіди одразу ж посунули до Прокопа — гадали, він ліпше знає, коли їх почнуть викликати на комісію. Це слово (комісія) тут вимовлялося так, як на Землі вимовляється слово "війна". Коли ж переконалися, що Прокіп нічого не знає (або вдає, що не знає), тісне мешкання поволі звільнилося від гостей.
Прокіп дуже любив свою меншу сестричку. Він був для неї нянькою, а відтак добрим порадником. Дівчинка вдалась хворобливою, але напрочуд меткою. Ось вона його питає:
— А що таке вітер?
Прокіп з подивом окинув поглядом Мотрю: звідки це в неї? Семен виводив своїх учнів під штучне небо колонії, але там ніколи не буває вітру. Про вітер можна було дізнатися лишень з книжок.
— Що таке вітер? — механічно перепитав хлопець, підшукуючи відповідь. — Де ти чула це слово?
Обличчя дівчинки мовби осяяло ранкове сонце, коли вона захоплено продекламувала:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
Все прояснилося: це ж їх навчає Семен. Прокіп пояснив сестричці, що таке вітер, а відтак почав розповідати те, що й для нього самого відкрилося лише недавно: на планеті, яку вони покинули, є благословенний край. Клімат не холодний, але й не жаркий, ґрунти надзвичайно родючі. Люди цього краю звикли все брати зі своєї землі. Вони ніколи не ходили війною на інші народи, зате близькі й далекі сусіди приходили, щоб винищити їх і загарбати їхню землю. Так тривало впродовж тисячоліть. І якби не з’явився поет-про-рок, чий вірш вона прочитала, українці щезли б як нація. Проте їм після багатьох століть бездержавності таки ж вдалося вибороти незалежність. їхня самостійна держава остаточно сформувалася лишень на межі третього тисячоліття.
— А тепер? — дивлячись на брата по-дорослому, запитала Мотря.
Якби ж то Прокіп міг відповісти на це запитання! Він перелопатив усю бібліотеку, але про свою батьківщину не знайшов ані слова. Та й не тільки про свою. І все ж Прокіп вірив: там, де панує Пантократор, справедливість не може бути розтоптана навіки. Український народ так багато страждав, що третє тисячоліття по справедливості мусило належати йому.
— В Європі багато родючих земель залито океаном. На щастя, Україну майже не залило. Отож сьогодні українці годують своїм хлібом усю Європу, — відповів Прокіп, гадаючи, що розум людський і Божий не може долю його народу вирішити інакше.
Наступного ранку в лабораторії з’явився наглядач і повідомив Прокопа, що на нього чекає Герд. Управа Герда містилася на виході із катакомбів, поблизу ліфта, що підіймав до президентського саду.
Герд був уже немолодим, опасистим чоловіком із шишкуватим обличчям. Очі великі й непорушні, як у вола. На білках тоненьким мереживом залягли кров’янисті жилки. Коли він дивився на тебе, здавалося, що тебе поглинає темінь тюремних казематів. Тюрма була тут же, за приміщенням управи — вона врита у надра астероїда.
Герд сидів за столом, на якому нічого не лежало й не стояло, окрім селектора. Його кабінет нічим не нагадував про фах господаря — навпаки, могло видатись, що ми потрапили на прийом до академіка. Полиці з книгами, макети якихось споруд, карта катакомбів.
Перед столом стояло два крісла. В одне з них Герд запросив Прокопа, у друге вмостився сам. Вінчик довкола великої, на весь череп, лисини був щойно поголений, через те голова Герда скидалась на електричний ліхтар.
— Ну, як вам ведеться? — запитав він люб’язно. — Хотілося б мені побачити вас академіком. Може, й доживу. З вашим талантом…
В такому дусі Герд просторікував іще хвилин п’ять, доки запитав те, заради чого викликав Прокопа:
— Будь ласка… Знаєте, це наш обов’язок… Чи не могли б ви показати на карті, по якому тунелю ви ішли вчора?
До цього запитання Прокіп був готовий, тому без будь-яких вагань відповів:
— Чому ж? Звичайно, можу.
Непоквапно взяв з полиці указку і впевнено провів нею вздовж тунелю, що біг паралельно з тим, де він учора врятував Ендрю.
— Гм-м… А ви не помиляєтесь?
Прокіп зневажливо посміхнувся:
— Щоб розібратися в цій карті, великого розуму не треба. Принаймні це не Галактика.
— Ви дорогою нікого не зустрічали?
— Нікого.
Було поставлено ще кілька запитань, а відтак Герд запропонував Прокопові частіше до нього заходити — можливо, вони зможуть бути один одному корисні. Прокіп на це запрошення промовчав — і був зрештою відпущений. Він добре усвідомлював, що віднині перебуватиме під недремним наглядом Герда.
СУМНІ НЕГАРАЗДИ
Якось Лі Чунь завітав до Прокопового мешкання в доволі бадьорому настрої й сказав:
— То, може, поговоримо?.. Ми якось згадували про помилку Ейнштейна. Готові слухати?
Прокіп усе ще не міг звикнути, що справжній академік, один із безсмертних, розмовляє з ним, як з рівним. Проте асистент завжди тримався з гідністю;
— О так! Я просто не зважувався вам нагадати.
Лі Чунь зробив екскурс у першу половину двадцятого віку, коли здобула визнання теорія відносності. Він говорив про Ейнштейна, засновника новітньої фізики й космології, — говорив захоплено, як про фундатора такого бачення світу, яке прокладає шлях до розуміння Світової Монади.
— Є три види героїзму, — продовжував Лі Чунь, зробивши невелику паузу. — Перший вид — героїзм воїнський. Це… ее-е… найпростіший героїзм, хоч тут небезпека для життя очевидна. Другий вид — героїзм громадянський. Його зрозуміти важче, бо коли людина виходить на герць із суспільними забобонами, не завжди їй доводиться важити життям. Найчастіше таку людину піддають остракізмові.
Та можна кудись виїхати, жити скромно, але все ж таки жити!.. І третій вид-’Героїзм науковий. Це найвища форма героїзму, хоч тут здебільшого… Я обминаю європейське середньовіччя. Це виняток… Здебільшого не існує іншої загрози, окрім людського нерозуміння. Але тут доводиться кидати виклик самій Природі, цілому Всесвітові. Розумієш, Прокопе?..
— Так, розумію, — захоплено прошепотів хлопець, хоч питання було суто риторичне й не вимагало відповіді.
— Третій вид героїзму властивий лише геніям. Це одиниці, які освітлюють шлях до вічності. Кеплер, Ньютон, Ейнштейн… І все ж, друже, коли ми згадуємо Ейнштейна…
На цей раз пауза тривала довше, ніби академікові належало зібратися з силами і прорвати невидимий бар’єр.
— Власне, це навіть не його особиста помилка. Так наука бачила світ до нього — однаково безконечним у бік великого і малого. В бік мегакосму він проклав межу. Навіть визначив радіус, що здатний окреслити Всесвіт. На цій основі виникла космологія. Але в бік мікрокосму жодної межі не побачив. Ось чому доцентрові сили у нього всюди безконечно великі. А чи може так бути?..
— Природніше бачити безконечність у бік мегакосму. І вона реально існує, — зауважив Прокіп.
— Існує лише просторова безконечність, але ж не силова й не енергетична. Бездуховна, безжиттєва безконечність. Або, інакше кажучи, безконечність як темрява. Ось що реально існує.. Простір, опанований світлом, безконечним бути не може.
— Чому не може?
— Тому, що швидкість світла конечна. Я кажу про фізичні реалії, а не про математичні парадокси… Це перша причина. Друга причина та, що світло з’явилося тоді, коли народилися зорі й галактики. А вони існують не вічно. Час їхнього існування конечний. Дві оці причини у своїй сукупності виставляють межу й для Всесвіту — безконечним він бути не може.
Деякий час вони мовчали. Відтак Прокіп запитав:
— Якщо Всесвіт конечний, то… Що ж далі, поза ним?..
— Я вже відповів, Прокопе. Поза ним… Поза ним — не опанований світлом простір. Простір як вакуум. Або простір як матерія. Бо тільки вакуум і є матерія — більше ніщо. Але ж сама по собі матерія мертва — ось у чому суть! Життя існує лише там, де володарює Світло. Світло з великої літери. Воно ж є синонім Монади. І синонім Бога.
— Бог, якого можна увібгати у фізичні формули? — недовірливо мовив Прокіп, але одразу пошкодував: він таки ж бачив Галактичну Монаду! І навіть визначив її діаметр: більший від діаметра Сонячної системи.
(Продовження на наступній сторінці)