Коли стемніло, повернулася до хати, відчинила шафу, намацала мундир з полковницькими погонами. То ж лихо моє колись було, бо дівчата, мої ровесниці, гадали, що я й заміж вийшла через оті погони. Василь моїм подругам здавався старим, а для мене був не старий! Я не помічала, що молодша від нього на двадцять два роки. А може, він не дозволяв мені цього помічати? Жила в ореолі високої святості, наче ніколи із храму не виходила. А склепінням у тому храмі було тільки зоряне небо. І душа його так високо літала, що почувала я себе ластівкою поруч орла.
В комірчині наштовхнулася на саморобну милицю, яку він сам змайстрував для себе, бо не любив скрипучих протезів. Та й каліцтва свого не хотів ховати. Жив так, як простіше й зручніше.
Взяла милицю, мимоволі поклала на ліжко — і щось тепле, щось Василеве полилося в серце. Ніби він був поруч. Ось-ось опуститься його лагідна долоня на моє волосся. І в чеканні цього дотику я заснула.
IV. МАКАРИХА
Прокинувшись, не відразу збагнула, що лежить на моїй подушці. Косе проміння сонця, пробиваючись крізь листя бузку, що росте біля самого вікна, тріпотіло рожевими плямами на білій стіні. Деревина, яку я цілу ніч пригортала до грудей, була тепла від мого тіла. І чомусь мені полегшало на душі, наче я відплатила тобі добром, Василю, за все велике й світле, що ти зробив для мене. Підняла милицю, довго роздивлялася, ніби не бачила її раніше. Босоніж вийшла в сіни, відчинила комірчину, повісила милицю на стіні.
Тоскно мені було і водночас щось привітне, лоскітне обмивало мою душу — щось таке, як світанкове небо, безтілесне, але живе й трепетне, мовби справді ти не помер, Василю, а лише розчинився у природі і всю її заповнив собою. І куди б я тепер не подивилася, до чого б не доторкнулася — всюди є частка твого єства і душі твоєї, Василю.
Пригадала, що сьогодні неділя, отже, можна й не квапитися на роботу. Можна послухати солов'їв. То все ж таки щастя, що є оцей ліс і довга дорога до автобусної зупинки. На роботі мене жаліють за побутові незручності, а я вже так вросла в оцей клаптик зеленого світу, що він здається мені тим Всесвітом, про який любили сперечатися Василь і Сергій. Тут усе наше — моє, Василеве, Серґієве — наше у звуках, у трепеті росяного листя, у витьохкуванні солов'їв.
Хто ними диригує? Дивно, якщо диригента немає, бо такої злагодженості не почуєш навіть у оркестрі. Співає прозора душа природи, співає солов'їними голосами. Солов'їха сидить на яйцях, а соловейко її розважає. Твориться нове життя — зовні сіреньке, непримітне — і природа оспівує його творення. Але ж як оспівує!..
... Про що я, власне, пишу? Не знаю. Переповнюють мене почуття болю й радості. І радість моя не має пояснення. Ні, я помиляюсь, бо таки можу пояснити, чому сьогодні легко на душі. Адже воно є — те велике, що зробив Василь. Було щось гіпнотичне у Василевій скриньці, де зберігалася Формула Сонця. Вона інколи нездоланно кликала до себе — і тоді я відмикала скриньку, діставала акуратний машинопис і прочитувала кілька сторінок. Не якісь наперед задумані, а просто з тієї сторінки, котра відкривалася мені випадково. То було щось схоже на ворожіння. О ні, звісно не так. То була розмова з великою людиною і, може, навіть святою. Я не соромилася так думати про Василя, бо йому відкривалося те, що могло б порятувати наш народ. А може, й справді порятує. Тільки ось лихо: звідки в мене взялося оте відчуття, що Василева праця потрапила до непевних рук? Мабуть, треба якось зібратися з духом та провідати мого колишнього чоловіка, якого мені так важко згадувати. Юркові все це відомо просто за службовим обов'язком: секретар обкому з агітації та пропаганди. Але за мить я вже відкинула цю думку: не зможу, все одно не зможу. Є дії, до яких людина не здатна себе присилувати навіть заради високої істини. Бо хіба має право торкатися високої істини рука ницої людини?
На цей раз, розгорнувши Формулу Сонця, я натрапила на таку сторінку: "... слабкість його наукової арґументації в прославленому "Капіталі". Скажімо, Енґельс у такий спосіб захищав Марксову теорію додаткової вартості: якби капіталіст віддавав робітникові геть чисто все, що той виробляє, то звідки б узялися резерви для розбудови виробництва? Капіталіст неминуче б збанкрутував — ось чим би це завершилося. Звідси, мовляв, випливає, що додаткова вартість народжується із додаткової праці робітника, за яку капіталіст нічого не платить — отже, фактично вона народжується із експлуатації праці.
Хоч це дуже дивно, але ж саме на отакій логіці вибудувана трудова теорія додаткової вартості — тобто теорія Маркса. Та ми маємо право запитати: якщо капіталіст віддаватиме робітникові додаткову вартість і тим самим припинить розбудову виробництва, то куди ж ми з вами потрапимо? Не інакше, як у доісторичну епоху.
Мушу застерегти читача: Маркс взагалі хибно визначає джерело додаткової вартості — не людська праця стоїть у її підвалинах, а сама природа: додатковий енерґетичний канал, котрий природа заклала у злаки. Йдеться про пшеницю, кукурудзу тощо. Далі ми це розглянемо детальніше, а тут спробуємо прийняти трудову теорію додаткової вартості в Марксовому варіанті й поглянемо, до яких суспільних наслідків має призвести ця квазінаукова логіка.
Маркс і Енґельс висновують таке: треба ліквідувати капіталістів — і тоді додаткова вартість залишиться робітникам. А щоб вони, капіталісти, не відвоювали своє право на додаткову вартість, необхідно створити робітничу державу — тобто має запанувати диктатура пролетаріату.
Отже, там, де все відбувалося на підвалинах цілковитої добровільності (робітник продавав свою працю, капіталіст її купував і нарощував проґрес), тепер панує тотальне насильство. Апарат насильства програмується теоретиками марксизму як засіб впровадження теорії в реальне життя. Без будь-якого передбачення (бо так диктує та ж сама природа) він розростається на весь обшир додаткової вартості — і повністю її поглинає. Експлуатація трудівника втрачає будь-які обмеження, бо він втрачає право продавати свою працю. Тепер апарат насильства вже майже не купує працю — він бере її засобами терору. Йому вигідно створювати сотні тисячі концтаборів, бо в них праця зовсім нічого не варта. У носіїв Марксової теорії виникає ілюзія, що в такий спосіб вони наближають побудову комунізму, а жертви... Жертви також запрограмовані класиками марсксизму. Про кількість жертв там не було мови — отже, все відбувається цілком науково, без інтеліґентських сентиментів.
Тепер уяви, читачу, що Маркс помилився у визначенні джерел додаткової вартості — насправді вона народжується не з додаткової праці, а з додаткового енерґетичного каналу, закладеного природою в злаки. Чим же має завершитися цей багатолітній кривавий експеримент? Ось чим. У всій без винятку природі панує закон збереження й перетворення енерґії. Апарат насильства відбирає у селянина плоди його праці до останньої зернини. Занепадає скотарство, в землю не повертається випита з неї енерґія — і через кілька десятиліть вироджується гумусний шар землі. Настає перманентний голод...
Так виглядає міна уповільненої дії, закладена Марксом у гранітні підмурки нашої держави. І хоч у нас поки що вітрини гастрономів не відлякують своєю порожнечею, але партія повинна зрозуміти, що... "
Далі я читати не могла. І хоч не вперше перечитую ці рядки, темніє в очах від жаху за те, що має статися з нашим народом. Та заспокойся, Софіє, не станеться! Партія не дозволить. Якщо вірив у це Василь, то звідки ж у тебе право не вірити?..
Пробую зрозуміти, що мені належить зробити. Відчуття таке, що є дуже важлива справа, якої я ще не зробила. Думаю, пригадую, але нічого згадати не можу.
Зодягнулася, підійшла до вікна. Ранок видався погідний, напрочуд гарний. Дерева вгорнулися в прозорий туман, що залягає на галявинах рухливими озерцями. Просто перед моїми очима стоїть хата Макарихи, а точніше, хата на хаті. Таке враження складається тому, що другий поверх Яків надбудував пізніше, поставивши на цегляні стіни незграбну дерев'яну споруду. Невідомо, де діставались оті дошки, що пофарбовані у небесний колір. Цеглу в нас роздобути легше, ніж дерево. Та сусіди підказали Макарисі, що цегляної надбудови зводити не можна, підмурки не витримають, за першої ж повені стіни осядуть. А воно, бач, навіть дерев'яна надбудова виявилась важкою. Навіщо Макарисі ота надбудова? Живе вона сама, бо Яків з дружиною в санаторному селищі квартиру одержали. Правда, влітку наїздить до Макарихи чимало дачників.
Макариха підгортає картоплю. У людей тільки посходила, а в неї вже цвіте. Ніби в Макарихи на городі й весна почалась раніше. Помідори із парників висаджені, редиска соками наливається, вже й на базар пора. Та й полуниці вже поспіли. Це, звісно, не гріх. Колотиться Макариха з ранку й до вечора, сама спини не розгинає і Якову з невісткою спочину не дає. Тож ніяк ту копійку нетрудовою не назвеш. Одного не розумію: навіщо Макарисі стільки грошей? Всі ж знають, що Якову нічого не перепадає. Обіцяє Макариха мотоцикла синові купити, бо щодня після роботи до матері на город поспішає, а воно ж таки далеченько. Працює Макариха сторожихою біля санаторних човнів. Добу сторожує, а три доби вдома, бо за одну добу їй чотири робочих дні записують. А від кого ж ті човни стерегти? І вдень, і вночі виспатись можна. Отож у неї досить часу для базарювання. Не те, що в інших хуторян.
Ось і невістка із хати вийшла. Хуторець іще спить, бо в робочий день рідко людям виспатись випадає. Шкода мені Надійку, знала я її ще школяркою, та й зараз вона дитиною виглядає, їй би теж поспати, бо натомлюється на роботі, відра з розчином тягає, а це ж не вода — розчин значно важчий. Що не кажіть, а ми, жінки, не для такої роботи народжені.
(Продовження на наступній сторінці)