Я наблизилась до Павла. Краватку він давно викинув, ліва штанина так пропалена, що з неї визирає литка. Пола піджака розірвана. Але він посміхається, як завжди:
— Це через мене. Якби не лишився, ніякої пожежі... То в мене таке
везіння.
Зараз, мабуть, десята година вечора. Куди ж його в такому вигляді відпускати?
— Ходімо додому, Павле.
Він, звичайно, нічого іншого й не чекав. Це природно. Та все ж якось мені не по собі — щось тремтить у моїй душі. Може, я себе самої боялася?
Про пожежу не говорили. Бо що тут скажеш? Те ж саме: люди потягнулися до природи, але не розуміють вони, що зараз не дванадцяте століття. Тоді пожежа, може, й не була таким лихом — наші предки свідомо ліси випалювали. Нова хвиля, нове віяння серед людей. І нові небезпеки.
— Соромно, — каже Павло. — В степу, може б, і не розгубився... А
сусідка ваша... відважна женщина.
Так, Макариха не з лякливих. Мені те відомо. З часів німецької окупації слава про неї ходила. Добра слава! А завтра, дивись, другим боком до тебе обернеться. Лихої слави їй також не позичати.
Чим ближче ми до хати підходили, тим важче нам було про щось говорити.
Треба води нагріти, щоб вимитись. Опіків у Павла не було, але він, як і всі, з ніг до голови обшмарований густою сажею. І я, звичайно, виглядаю не краще.
Раптом я помітила, що вікна у моїй хаті світилися. Навіть на стовпі, що біля сіней стояв, лампочка горіла. Невже Сергій повернувся? Як доречно!..
Ще більше здивувалася, коли побачила під стовпом дзеркальну шафу для одягу, стіл, розібране залізне ліжко. І тоді догадалась: Надійка до мене переїхала. Слава Богу! В мене аж від серця відлягло: заходь, Павле. Тепер я зможу тебе спокійніше прийняти.
Надійка вибігла на поріг і сплеснула в долоні:
— Та невже й вам перепало? Ой, лишенько! А все через отих стиляг
нещасних.
В неї також обпалена спідниця. І щоки в сажі.
— Драстуйте, Надійко.
— Та драстуйте... Я тільки згружатися почала, а тут свекруха біжить.
Це що за такі переїзди?.. Та й побігла далі людей кликати. — Надійка
широко відчинила двері, пропускаючи нас у хату. — Я вже води принесла. Зараз на грубу поставлю... Якби не пожежа, влетіло б мені від неї. А
так не до мене їй було. Любить вона верховодити.
У комірчині, що була схована під сінцями, я розшукала баняк, налила в нього води до половини — повний навіть Павло не здужає підняти. Розпалила в літній кухні. Встановивши баняк на грубу, доповнила його водою, і гуртом почали заносити меблі в хату.
Спершу помився Павло. Оголений до пояса, він хлюпався над ночвами, а я підливала теплої води на його кістляві плечі, на довгу шию. Здавалося, що Павло навмисне зволікає — подобається йому таке миття. Мені теж підкочувалося до серця щось млосне, лоскітне.
Коли я подавала рушник, він узяв мене за руку, одвів за бузковий кущ, де світла було менше, — і так стояли ми, дивлячись одне на одного, не знаючи, що й сказати.
Якось воно сталося — нахилила його голову й почала витирати рушником. Довго терла, а він, розслабивши м'язи, покірно підставляв мені руки, зігнуту спину. Очі заплющені, губи стиснуті, але блаженна посмішка — якась хлоп'яча, трохи лукава, — пробивалася навіть крізь затулений рот.
Моя щока мимоволі торкнулася його мокрих грудей — та ніби й прилипла до них. Пригадала дуби, під якими людина мурашкою себе почуває, а також Павлові слова про те, що життя в нас коротке. Четвертий десяток у мене кінчається, а люди, бач, кажуть: бабин вік — сорок літ. Скільки ж мені залишилось? Якщо вірити отому прислів'ю, то я вже своє поле перейшла.
Але вірити не хотілося — жевріла надія, що не все позаду, десь там попереду й мені трохи сонячних днів одміряно. Навіть літо не кінчається притьма — є ще бабине, з летючими струнами сріблистої павутини, з ранковою памороззю на травах та чеканним золотом на вікових дубах.
— Софіє Кирилівно! — шепотів Павло. — Їдьмо до Семенівки. Кидайте санаторій. Тут є кому без вас... їдьмо. Вам простір потрібен.
Щоб золота нива колосками до грудей хлюпала.
— Говорите віршами, Павле, — стиха пожартувала.
— Може, й віршами... Я хочу, щоб ви мені повірили. Завтра вийдемо
на дорогу... Та й поїдемо разом. Хай вона буде одна. Вам же самотньо,
Софіє Кирилівно. Хіба ж я не розумію? І я такий самий, як ви. Я вас іще
й не бачив, а вже знав: рідна душа!..
— Не бачивши... Хіба можна знати?
— Карпо Трохимович... Він вас любить. Ми з ним також душами
зійшлися. Це не часто трапляється, Софіє Кирилівно. А коли випадає
таке щастя, то його цінувати треба.
Я відірвалася від його грудей. Взяла сорочку, щоб подати Павлові, але побачила: чорна від сажі. Збігала в хату, відшукала Василеву. Василь був широкоплечий, руки значно коротші, та що вдієш? Поплакала трохи в сорочку. Ні, Василь мене б не засудив. Добре він знав, що існує від самотності єдиний рятунок — рідну душу на землі шукати.
Раптом помітила: на Василевій сорочці чорна пляма з'явилася. Ой, лихо! Зовсім забула, що мені також помитися треба. Дістала другу сорочку, вибігла до Павла. На грудях у нього також пляма від моєї щоки.
— Стривайте, Павле... Яка ж я недотепа!
Хотіла знов його над ночвами прихилити, щоб груди вимив, а він регоче:
— Е-е, ні! Я цю печатку збережу. Ви її поставили, вам і змивати.
— Нахиліться, змию.
— Не дам. У Семенівці змиєте. Тепер мене сміх розібрав.
— Довго ждати доведеться.
— А ви не баріться, Софіє Кирилівно. Пам'ятайте, що людина страж дає.
Так він і не вимив моєї сажі. Вдягнув сорочку Василеву, підняв руки догори — рукави були короткі. Він, мабуть, думав, що то Серґієва, — стояв біля стовпа під ліхтарем і тихо сміявся в небо нічне. Я мовчала, не до сміху було — то ж Василева! Ніби мертва річ, а так вона душу мою сколихнула, що знову сльози виступили. Мовби під яблунею Василь з'явився — хитається на милиці своїй, дивиться то на Павла, то на мене і питає лагідно: "Невже тобі, Соню, темні кутки не набридли?.. "
Тим часом Надійка ліжко склала, чистою білизною застелила.
— Це я для гостя. Натомилась людина... — Ніби зміркувавши щось,
зашарілась одразу й півголосом прошепотіла: — А може, дві подушки
класти?..
Я так на неї глипнула, що вона зіщулилась, як мишка, й почала вибачатися. А мене те ще більше дражнило — хоча б уже не вибачалася!
Павло зайшов у хату, а ми з Надійкою вимились і приготували вечерю. В неї це швидко виходить — не встигла я озирнутися, як на столі з'явився оселедець, залитий олією та кружальцями цибулі обкладений. І картопля, звичайно, вона виявляється, вже готова на газовій плитці стояла. І чарки. І те, що в них людьми наливається...
— Щоб ліс більше не горів, — підняла чарку Надійка. — А людям
щоб тепло було...
Очі в неї лукаво звужені — розуміє Надійка, що не може випадковий чоловік у моїй хаті ночувати. Вони з Павлом швиденько познайомились — вже розмовляли так, ніби родичами були. І хоч невесело їй, та вміє Надійка лихо своє від людей ховати. Якась вона інша зараз — мовби сонячний зайчик упав на її обличчя. Вперше я помітила, що Надійка вродлива. І така ж молода! Дитина та й годі.
— Може, й справді в лісництво найнятися? — жартував Павло. —
Добре мені з вами.
— А чого ж? — щебетала Надійка. — Ми з Софією Кирилівною вам
кілки допоможемо стругати.
— Кілки?..
— Молодняк проріджують — треба, щоб добро не пропадало. Продають людям на тини. Законно... А часом і на чарку перепаде. Або на
сигарети.
— Скільки того молодняку лишилося? — вставила я до їхньої розмови. — Не було в нас такої пожежі.
— Стиляги, — резюмувала Надійка своєю звичною лайкою. — Хіба
тепер їх знайдеш?.. Сам ніхто не прийде. Тільки мій... А якби не пішов,
то й не любила б.
— За Якова, — піднесла я чарку, щоб своєчасно її смуток погамувати. — Таких, як він... Таких, Надійко, довіку люблять.
— Знаю, — струснула вона головою і одразу ж кинула: — Ми тут з
вами, Софіє Кирилівно... Та в нас і будяки виноград родитимуть.
Зненацька рипнули двері й на порозі з'явилася Макариха. Надійка сторопіла, я також завмерла, очікуючи грози. А Павло підвівся їй назустріч, наче то була його давня знайома.
Макариха вбрана по-святковому, квітчаста хустка на груди звисає, очі сяють радісно. Лише опіки на щоках нагадують, що не з весілля вона повернулась. Я подумала: ось ти яка, Макарихо! Тобі треба себе виявити — у злі чи в добрі, як випаде. Десь тліє в тобі ота жадоба — ти й сама про неї не догадуєшся. Через те, може, й лютуєш інколи, що ніде силі твоїй розгорнутись. Для бурі народжена, а в рутинному житті немає для тебе щастя.
Та потім я Ганнусю пригадала — й відразу ж згасло добре почуття до Макарихи.
— Може, й мені в цій хаті чарка знайдеться? — кинула вона з
порога.
(Продовження на наступній сторінці)