Взула хатні черевички, накинула халат і вишмигнула з хати. Серце моє відчувало: те, що діється зараз у Макарихи, має безпосереднє відношення до Сергія. Коли ж це таке було, щоб Яків на матір кричав? Та ще які страшні слова! Наче загата в його душі прорвалася. Він п'яний, звичайно. Він тепер щодня п'яний. Тверезий не наважився б отаке кричати.
Підійшла до зеленої загорожі, колючий лох загородив мені дорогу. Прислухалась. Здається, голос Надійки почула, але до кого вона зверталася, не зрозуміла. Мабуть, Якова намагається втихомирити. Та ось грюкнули двері, хтось вибіг. Майнула постать повз вікно. Це Надійка. І невеличкий вузлик у неї. Потім загупали важкі, непевні кроки.
Голос Якова:
— Не йди. Вранці підемо.
Голос Надійки:
— Я тебе людиною вважала. А ти ж звір лютий.
— Станеш звіром з такою...
Яків негарно вилаявся.
— Яка не є, а мати.
— А до Лаврухи хто тебе підсилає?.. Сам би не ходив, якби не
принаджувала.
— За мене не бійся. Швидше втоплюсь. Але звіром таким... Отаким звірюкою знати тебе не хочу. Краще сама житиму, не пропаду. Жила ж якось... Хоч би раз тверезий прийшов. Ти вже гидкий мені став, Якове. Твоя душа в будяках загубилася.
— Вибери з неї колючки, Надійко. Боляче мені.
— Хіба тільки тобі боляче?.. Не буде в нас щастя, Якове. Не така ти
людина, як наш виконроб. Той житиме. А ти пропадеш. Горілкою себе
спалиш. Знаю ж я це, знаю!.. То чого ж мені з тобою мучитись? Це
однаково, що мерця з могили витягувати. А мати твоя... До матері твоєї
більше не прийду. І її на поріг не пущу.
Яків знову вилаявся.
— Ну, що це за слова такі в тебе? — докоряла Надійка. — Де ти їх
набрався? Ви ж із Серґієм разом росли. А тобі до нього, як опенькові до
неба.
— Коли Ганнуся таке над собою вчинила... Я світ зненавидів. Якби не ти, то й зовсім зачепитися ні за що.
— Я тобі не кілок, Якове. Хіба ж люди так живуть, як ми?.. Постать Якова загойдалася у прямокутнику вікна.
— Гаразд. Буде так, як ти скажеш. Хіба я проти? Але ж Софія Кирилівна... Вона ж не приходить.
— Знати цього не хочу! У мене свій клопіт. Тобі вже до прірви
недалеко, Якове. Кроків зо два, не більше.
— Ну, зачекай. Зараз вийду.
— До хати не пущу. Чого тобі? З матір'ю долаятись хочеш?..
— Та ні. Перевзуюсь.
— Не бреши! Півлітра недопита лишилася. Вибирай, Якове: або я,
або горілка. Ходімо так. Не пропадуть твої черевики.
Яків ударив кулаком по віконній рамі, забряжчали розбиті шибки.
— Будь ти проклята, курва стара!
— Дурень! — скрикнула Надійка й потягнула Якова геть од вікна. —
Ходімо звідси.
Із вибитої шибки долинув хриплий голос Макарихи:
— Ти ще мені заплатиш, телепень нещасний! Ви ще поріг оцей язика
ми кривавими вилижете.
Скрипнула хвіртка, голоси Надійки та Якова загубилися в нічному лісі. Вікно в хаті Макарихи погасло. Тільки довго ще в темряві валували собаки.
Я повернулася в хату. Ніна підвелась у ліжку.
— Ой, мені так було страшно!.. Ну, що там? Ви ж туди ходили?
— Уже все заспокоїлось. У них це інколи трапляється.
— У нас теж сусіди лаються. Через стіни чути. А тато з мамою
ніколи не лаялись...
Була друга година ночі. Намагаючись заснути, я прилягла біля Ніни. Та сон не йшов — думала про Ніну, про Юрка, про Макариху.
— Ви спите? — ледь чутно прошепотіла Ніна.
— Намагаюсь.
— А мені вже й не хочеться.
— Треба, Ніно. Ви ж в університет сьогодні підете?
— Аякже!.. Я ось що згадала. Минулого року ми часто виїздили в дніпровські луги. Це тут недалеко від вас, за санаторієм. Там такі трави – машин не видно!.. І ось бачиш: звернув з дороги якийсь бовдур і просто по травах, по травах. Запитай, — навіщо? Його, мабуть, якесь дерево привабило. Або озерце минулого року набачив. Згадав, що там непогано клювало. Кілометрів зо три отак проїхав — і гектар сінокосу витолочив. Цю траву вже не підіймеш, вона гине... А то якось знайому сім'ю зустріли. Батьки біля машини під стогом сидять, а діти нагору видерлися, сіно звідти на землю зсовують. Моя мама зробила батькам зауваження, так вони дуже розгнівались. Кажуть: уже й тут дітям погратися не можна?.. А вони ж увесь стіг знищили! То вже не сіно, його дощі погноять. Нас посилали на сінокіс, я знаю, як стоги вивершуються... Що ж з отакими робити?.. Ну, давайте спати.
Мене трохи дивували її слова: чому раптом вона про це заговорила? Потім подумала: може, Ніна пробує визначити місце людини в природі? Що ж, вона правильно спіймала ниточку: від Сонця до злаків і трав, а від них — до людини.
Та все ж я запитала в неї:
— Чому ви згадали про оті стоги?..
— А тому, що всі тепер до природи потягнулися... Тільки що ж з
того виходить? Сама шкода.
Я підбадьорила, як могла:
— Раніше міським людям не до природи було. Вони її майже не
бачили. Війни, лихоліття... А зараз часу вільного досить. Машини з'явилися... Тут, Ніно, також досвід потрібен. Коли дитина підростає, вона з
матір'ю дружити навчається. Від сліпої покори до дружби шлях непростий. Може, навіть через відчуження... Отак і з природою. Досвіду в нас не було.
Не знаю, чи Ніна погодилася зі мною. Вона мовчала.
Та ось я відчула, що з Ніною почало коїтися щось незвичайне — вона то зривалася з подушки й сідала, то знову пробувала вмоститися, щоб заснути. Я вже розуміла, що Ніна прагнула висловитися (а точніше — висповідатися), й заохотила її, надавши своїм словам жартівливого відтінку:
— Ти чого це так розгулялася? Ніна кинула зопалу:
— Я вам збрехала, що ми лише двічі з Серґієм бачилися.
— Оце й тільки? — засміялась я. — В цих справах брехні не буває.
В кожної людини є право щось оголосити, а щось приховати.
— Перед вами не можна нічим критися. Бо ви — свята. Та й він святий. Це ж ви його таким виростили. Я росла інакше. Розум треба вигострювати, знань набиратися якомога більше... Але понад усім цим повинно панувати те, що батько називає дипломатією... Знати треба, це так. Але ж відкривати свої знання... Тут належить добре зважувати. А хто цього робити не вміє, той просто дурень. І якщо його суспільство видаляє геть — туди йому й дорога. Такого й жаліти не варто — сам винен... Я поклала долоню їй на чоло — воно палало, ніби в лихоманці.
— Це просто наука виживання. Твій батько не винен, — злукавила я.
— А-ах! Винен — не винен... Не хочу про це думати. Зрештою, то його особиста справа. Я, знаєте, ніби прозріла — побачила, що є на світі інші люди. Ви, Сергій... І я хочу бути такою. Бо знаєте... Я сьогодні зовсім інакше світ побачила. Коли я про це з батьком заговорила... Він дуже розгнівався, навіть почав на мене кричати. Я його таким ніколи не бачила. А Сергія обзивав такими словами, такими... Мені соромно навіть повторити. Почав вимагати, щоб я забула про нього й думати. Сказав, що Сергій ніколи з тюрми не вийде. Там і згине... Саме тому я до вас приїхала.
У Ніниних словах було чимало тривожного й загрозливого, але звідки то взялося — зрозуміти я поки що не могла.
— Де ж ви бачилися втретє? — запитала якомога спокійніше.
— То неправда, що я звеліла Серґієві, аби він передав ключі сусідам.
Я йому дала запасні. Ми умовилися, що в неділю він їх привезе на
зупинку обухівського автобуса. Десь о десятій ранку... Відтак вскочили в
автобус і вийшли біля вашого санаторію. Сергій знав такий хід, що нам
не треба було йти через прохідну. Там би нас не пропустили... По мосту,
біля якого стоять санаторні човни, перейшли озеро... Боже, яке воно
прекрасне!.. Ми опинилися в безлюдних лугах. Пройшли берегом озера
кілометра півтора — і очам нашим відкрився пляж, також безлюдний.
Пісок чистий, сріблистий. Старі дуби довкола. І сонце, багато сонця. Ми
пороздягалися й шубовснули в воду. А коли наплавалися досхочу, полягали на гарячому пісочку. Такого чистого піску я зроду не бачила. Сказала про це Серґієві.
— Ще б пак! — сумно посміхаючись, мовив Сергій. — Ходімо за оті
дуби. Там ти таке побачиш...
І я справді побачила. На багатьох гектарах сріблистий пісок, який мене так порадував, перетворив квітучі луги на пустелю. Посеред лугів працював річковий земснаряд... Такими у Дніпрі фарватер поглиблюють... Але тут він прокладав канал від озера до Дніпра. Кілометрів зо два, не менше. Високі трави, лозняки й дубняки — все це заливалося пульпою й перетворювалося на піщані дюни.
— Хто ж це робить, навіщо? — з жахом вигукнула я.
— Велика княгиня Юлія. Вона зажадала мати персональний причал
для власної яхти. І не десь там на Дніпрі, а біля власного палацу. Он він
стоїть, нещодавно закінчили.
Я глянула на протилежний берег озера, що був набагато вищий, — там справді стояв великий двоповерховий будинок. Це був район державних дач, таких будинків тут чимало — отож мені не спало на думку, що то приватна власність якоїсь високопоставленої родини. Згадку про таємничу княгиню я, звичайно, сприйняла як жарт.
— Це страшно, Серґію. Вони ж виготовляють пустелю. Посеред
(Продовження на наступній сторінці)