Опівдні обирали перелісок якийсь, де сонце не так пекло, сідали перепочити. Дядько діставав із торби хліб та сало, чистив цибулю, розрізав огірки, насікав їх ножем і посипав сіллю. Ночували на сінокосах, а якщо хмари заходили, просилися до якогось двору. Ніхто нам не відмовляв, навіть вечеряти кликали. Стільки тепла було на землі та в очах людських, що темна піч ота, де я побита лежала, почала здаватися мені чимось потойбічним, наче вона не на землі стояла, а десь у лихому підземеллі, яке пеклом здавалося. Ніхто не дивувався моїм окулярам, я почала про них забувати, просто світ інакше бачила.
Трапилося нам заночувати в одному селі, де років зо два тому вимерло від голоду понад вісімсот душ. Майже ціле село. Ще й досі тут було чимало хат порожніх — заходь, живи. Та це тільки сказати можна, а жити в такій хаті...
Ми заночували в якоїсь бабусі, що дивом вижила в тридцять третьому.
— Я ж їм кажу: не їжте солі. Траву можна, жолуді можна, а солі ні крихти...
Кілька разів вона повторювала цю фразу — наче вона була її рятівним заклинанням.
Я добре пам'ятала голод у нашому селі. У нас також чимало людей вимерло. І дідусь мій помер. Але щоб ціле село опинилося на цвинтарі — яке ж то страхіття...
Дорослі при дітях уникали згадок про голод. Та й поміж собою не розмовляли — за ці балачки можна було й на Соловках опинитись. І таки ж, бач, дитяча пам'ять уже буцімто звільнилася від лихих споминів. Але досить було бабусі, в якої ми ночували, згадати про голодомор, як по моєму тілу, аж по кістках ніби, болючі конвульсії пробігли.
Дядько невдоволений був, що ми на оту бабусю натрапили: оберігав він мене від того, що могло травмувати юне серце.
А коли виходили з бабусиної хати, господиня якось осудливо подивилась на мене. То, мабуть, знов окуляри були винні.
... Так багато я про окуляри оповідаю, що дехто може подивуватися: чи варто ж це такої уваги? Але прошу зважити: був це, мабуть, рік тридцять п'ятий, по селах іще побут мало змінився, більшість людей жила старими уявленнями. І ось те, що тепер дрібницею видається, тоді могло стати причиною трагедії людської.
Таке враження в мене було, наче я щойно на світ народилась. І, мабуть, не лише окуляри до цього спричинилися, а найбільше ота спина широка та борода сива, та доброта у кожному слові, у новому імені моєму: Сонечко!
Кремезний він був, дядько Сашко, мав руки сильні, на землю ступав так, наче вся вона йому належала, його волі корилася, і нічого на ній не було таємничого, все йому відомо — і те, що було, і те, що буде. Ішли ми довго, мабуть, тижнів зо два, але то був незабутній для мене шлях, бо я Україну оглянула, вона мене в душу свою впустила, усі багатства показала.
Мені завжди гірко було від того, що я батька свого ні разу не бачила. Звикла думати, що жінки — сестра, мати, бабуся — не здатні до справжнього життя, якщо на подвір'ї руки чоловічої немає. Хоча б дідусь був або брат — як би я їх любила! І ось тепер мене голубила рука надійна, нехай не батьківська, але ж було в ній стільки тепла людського, що я від кожного дотику підростала.
— Дядечку, а Бог є?..
— Бог, Бог, — наче в себе самого кидав це таємниче слово дядько
Сашко. — У школі тобі що казали?
— Казали, що немає. А бабуся каже, що то брехня, нехристи вони
окаянні.
— Мати до церкви ходить?
— Не часто.
— А вона що каже — є чи немає?
— Як для людей, так і для нас... Це мати кажуть.
Під Білою Церквою у великому парку заночували. Телиця на мотузку паслася, а ми над Россю сиділи, у небо зоряне дивилися. Чи то дядько тільки зараз пригадав моє запитання, — іще до обіду я про Бога питала, — чи, може, так довго роздумував і лише цієї хвилини зібрався на відповідь.
— Бог, Бог... Нікого, брат, не слухай, своїм розумом до цього дійти
мусиш. А я скажу те, що думаю. Люди за слова хапатися люблять.
Піймають слово якесь і гадають, що воно все на світі пояснює.
Це була перша людина, яка розмовляла зі мною так, як належить розмовляти з дорослими. Я й сама собі здавалася дорослою.
— Великий порядок є! Такий, брат, порядок, якого ніщо порушити не здатне. Законами природи це називається. І в небі, і на землі.
Важко мені було це збагнути. Хоч і розповідали в школі про закони природи, та вдома бабуся іншу науку викладала.
— А Святий Дух є? — запитала я згодом. Довгенько не відповідав
дядько. Нарешті сказав:
— Ну, святий чи не святий... Це вже хто як до нього ставиться. Раз
життя є, то як же без духу?.. Вам же, мабуть, про матерію розповідали.
Так, розповідали. Тоді школа з першого класу навчала дітей вірити в творчі сили матерії. Вдома — Бог, у школі — матерія. Інколи вони виглядали дуже схожими, різнилися хіба що в назвах. То був час великого зламу в свідомості людській. Не було жодної хати, в якій не точилися б оті суперечки. Філософами були всі — і дорослі, й діти.
Я дивилася на зорі, що тремтіли в річковій воді, дослухалася до дівочих голосів, які закликали хлопців розпрягати коней, а сама твердила в думках те, що на все життя лишилося для мене добрим заповітом: "Своїм розумом дійти мусиш". Мовила дядькові про свої сумніви, він ніби очікував моїх заперечень, наче наперед знав, що я йому скажу.
— Так, Сонечко, так. Я тебе розумію. Тут, мабуть, вся заковика у
слові "святий". Якби просто дух...
— Дух — все одно Бог, — кажу я.
— Хоч ніч і не була місячна, тільки зорі цідили скупувате світло, але я добре побачила дядькову посмішку. Вона була якась хитрувато мудра. Не знаю, чи можна поставити оці два слова поруч (хитрість і мудрість), але ж я не можу підшукати точнішого вислову, аби зобразити його посмішку. Може, сюди примішувалася ще винуватість — вона дядьковому обличчю надавала деякого смутку.
— Твердий у тебе характер. Це добре, Сонечко. Я й сам думаю так,
як ти. Тільки ж... Переминати душу людську, мов кожум'яка переминає
телячу шкуру — то гріх великий. Бо якщо школа каже одне, а вдома
кажуть друге... Як же людині на світі жити?
— То ж не ви сказали. То сама я сказала.
— Ну раз ти така вперта, тоді слухай. — Він підніс до рівня грудей
долоню, складену човником. — Бачиш, що лежить у мене на долоні?
— Не бачу.
— Візьми. Тільки не впусти. Більше в мене нема, випадково в кишені
знайшов.
Я намацала поміж його пальцями зернятко пшениці, переклала собі на долоню.
— Пшениця, — трохи розчаровано прошепотіла.
— Ото і є Бог праведний. Трійця в єдиному, Бог-Батько, Бог-Син,
Бог — Дух Святий. Гадаєш, церква марно проповідує, що хліб — то є
тіло Боже? Але церква помиляється, коли бачить у хлібі лише тіло Христове. Там є також тіло Бога-Батька. І, звичайно, Дух Святий. Словом —
Трійця в єдиному. Можна сказати, в повному складі.
— А звідки ви це знаєте? — наважилась я запитати.
— Є в мене друг дуже розумний, Карпо Трохимович Осадчий. Так це
він у своїй хаті-лабораторії дослідив. Повір, цілком науково.
Якби те казав хтось інший, не дядько Сашко, я, звичайно, не утрималась, розреготалася б. Але дядько промовляв дуже поважно — тут було не до сміху. Особливо вражало те, що він мовив далі:
— Ти гадаєш, чому на Україні народ вимирав нещодавно? Диявол
Святу Трійцю в людей відібрав. І завваж: разом із церквою. Карпо Трохимович каже так: хто у селянина силоміць зерно відбирає, той дияволові
служить. На деякий час він може здобути перемогу, але ж не навіки. Бо
своїми діями він сам собі могилу риє.
— Значить, і...
Ніби догадавшись, що я хочу запитати про колгосп, дядько мене зупинив:
— Давай про щось інше поговоримо.
Почала розпитувати про Іллю-пророка, але дядько відповідав аж надто поземному.
Мені шкода було розлучатися з Ільком-пророком. Ілько був свій, хатній, про нього навіть казали, що він у річку до вітру ходить, і тоді вже купатися не можна — треба ждати, доки наступного року акація зацвіте. До того ж мені дуже полюбилася церковна картинка, де Ілля-пророк у золотій колісниці сидів, а довкола нього небесне воїнство на білих конях гарцювало. Там я й батька свого бачила.
А воно, бач, виходило, що батько мій до небесного воїнства не належав. Моя уява мусила витворити новий образ батька. Але тепер це було легше: переді мною стояв дядько Сашко — його молодший брат... Великий це був шлях, багато я тоді побачила, а розмова з дядьком Сашком назавжди лишилася в моїй душі.
Потім у моє життя прийшов Василь.
З Василем я вперше познайомилася в хаті дядька Сашка. Це і є та сама хата, де я тепер живу.
Вона майже не змінилася, тільки біла крівля із тоненьких платівок, які тернітом називалися, з роками позеленіла, вкрилася тонким прошарком моху. Паркан погнив, ми з Василем сріблистим лохом садибу обсадили. Лох розрісся, наїжачився колючками — заєць не продереться. Та в хаті все лишилося так, як було й тоді.
(Продовження на наступній сторінці)