Надівши скафандр і поповнивши запаси кисню, Микола довго тупцював біля виходу, сподіваючись переконати Рагуші, та космонавт виштовхнув його із корабля. Двері автоматично зачинились. Корабель, одразу ж набравши великої швидкості, полетів до зірок.
Микола підіймався все вище й вище. Хмари куряви і густої пари лишилися внизу. Відкрилась добре знайома грань, де зникає голубизна земної атмосфери, ніби розмиваючись у чорному просторі Всесвіту. Деякий час він здалеку ще бачив корабель Рагуші, освітлений Сонцем. Корабель був схожий на велику зорю…
Тоді сталося те, чого довіку не забуде Микола. Яскравий спалах потьмарив Сонце, вдаривши у вічі сліпучим сяйвом. Рагуші жив тепер лише променем і променем полетів у Всесвіт…
Миколі було холодно, дуже холодно. Коли б не фаетонський плащ і скафандр, він би зовсім замерз. Почав спускатися нижче, спрямовуючи свій політ на південь — до Шаруки.
Коли він перелітав екватор, десь далеко на півдні спалахнуло полярне сяйво. Воно здіймалося над Землею барвистим віялом — таким барвистим і таким яскравим, що не можна відірвати очей. Але ж Микола добре знав, що з екватора полярного сяйва не видно. Тоді він зрозумів: то світився Рагуші! Так, так, то були його атоми, його електрони, що світилися в магнітному полі Землі — в тих силових лініях, які розташовані симетрично до північної широти, де високо над Землею стався вибух!..
Держава Шаруки залита водою. Отже, про поповнення киснем годі й мріяти…
Скільки він зможе отак літати над Землею, на якій тепер не відрізнити суші від океанів? Скільки ще впаде на неї уламків, що своїми розмірами перевершують супутники деяких планет? Як часто вони випадатимуть? Раз на тисячу обертів? Чи, може, раз на десять тисяч?.. Невже Безсмертний і після загибелі продовжуватиме свою помсту, час від часу винищуючи земне людство? І все це за одну велику літеру…
Та мусить, зрештою, настати час, коли в космосі зостануться лічені одиниці уламків-велетнів. Нехай цей час настане через сотні тисяч земних обертів — може, навіть через мільйони! — але мусить же колись розпорошитися фаетонська речовина. Адже ж її кількість не безмежна!..
Тоді хворий на віспу Місяць світитиме рівно, без вибухів-спалахів, і тільки численні воронки на його поверхні нагадуватимуть майбутнім людям про велетенську космічну катастрофу. Та, може, інколи залітатимуть на Землю дрібні уламки Фаетона, дивуючи людей силою свого вибуху.
Через скільки обертів відродиться людство із нечисленних вівчарів і волопасів, що пережили останній світовий потоп? Що пам'ятатимуть люди про своє минуле? Мабуть, воно здаватиметься їм довгим, дуже довгим сном. Інколи траплятимуться короткі пробудження, люди починатимуть щось пригадувати, а потім знов наставатиме сон, який триватиме тисячі обертів. В тому сні розмиватимуться реальні обриси минувщини, історія перестане бути історією, перетворившись на плутане нагромадження легенд…
Так уявлялося Миколі майбутнє Землі. І гірко, дуже гірко було від того, що так трагічно мусило воно складатися.
Але Микола розумів, що іншим воно тепер бути не може…
Дихати все важче й важче — кінчається кисень! Холодний піт укриває обличчя. В грудях боляче — їх сковує задуха.
Микола спускається все нижче й нижче — нарешті стає нетвердими ногами на вологу землю. Кінець!..
…Раптом він відчуває на своєму чолі рятівний поцілунок. Що це? Хто його цілує? Може, сам Всесвіт?..
Може, Микола повернувся туди, звідки приходить наше "я" заради збагачення тієї пам'яті, з якої бере для себе мудрість кожна зірка і кожна планета? І, може, оте безвідносне "я", що летить променевим завихренням у глибинах Субстанції, впаде дощовою краплиною на якусь планету, житиме у травах, а потім стане нейроном людського мозку? І його новий володар не спатиме ночей, караючись думкою: чому в душі моїй гомонить світова тривога? Чому болить мені майбутнє людства? Невже йому справді загрожує тяжка небезпека? Невже це десь уже було?..
Так, було! Я це бачив, я знаю. Було. Досить. Роси моєї планети напоєні кров'ю людських синів. Кров пам'ятає, з чого це починається. Краще тисячу разів народитись і знов померти, ніж втратити матір, що дає життя кожній стеблині і кожній пташині, — рідну планету…
Її може вбити тільки Зло. Воно поселяється в людських душах. І воно вбиває. І гинуть планети, мов незапліднені риб'ячі ікринки — не запліднені Добром. Отже, вмирай за Добро — умій за нього вмирати! Без зойку, без стогону. З піднятою до неба головою. З піснею на вустах. Бо якщо ти не вмітимеш за нього вмирати, якщо Зло схилить до власних ніг твою голову, якщо дух твій осліпне і втратить променеві крила — планета загине. І загинуть її світанки. І трави. І роси. І птахи в небі. І твої діти в зелених лугах…
…Та ось Миколі здається, що він зараз не Людина-Промінь, а молекулярна плоть — та сама променева піна, яка, згущуючись в атомах, дає нам земне тіло. Важке, незграбне, смертне. Але у природи існує своя Необхідність. Природа не може жити тільки вакуумним життям — тільки променевими симфоніями, — їй потрібні наші руки й наші очі. Їй потрібне тіло. І наші нерви, що вміють наскрізь проростати планетні глибини, стаючи нервами самої Землі… Він ще нічого не бачить. Але він знає, що в нього є волосся на голові. І чиясь рука ніжно перебирає те волосся. Чиїсь губи цілують його чоло.
Проте й тоді, коли він був тільки власним психовідповідником, йому здавалося, що в нього є тіло. Стіни саркофага міцно облягали руки й ноги, не можна було ворухнути пальцем, а там, за щілиною, через яку він дивився, — стояла райдужна Мі. Вона була строга, неприступна. Вона ще не бачила в ньому людини. Він був для неї лише математичним символом, сигналами на екрані, сумою променевих коливань.
Невже філософ Ну таки розшифрував його генетичний код? Невже вони звільнили його із саркофага? Чия ж це рука лежить на його волоссі? Хто його цілує? Невже райдужна Мі — донька філософа?..
Микола заплющує очі.
Де він? Ніби крізь туман, що дедалі стає прозоріший, він бачить обриси рідного обличчя. І йому стає моторошно…
Він заплющував очі, щоб трохи отямитись, потім знов дивився в обличчя, яке було найріднішим у цілому Всесвіті. З грудей вихоплювався крик, але Микола тамував його в собі.
То була його рідна Лоча!..
Жива — не видиво, не дух на променевих крилах, а така, якою він знав її завжди. Всесвіт розступився перед її коханням, смерть Фаетона не вбила її — і ось тепер вона розшукала свого Акачі на Землі, що скидалася на велетенський казан, у якому булькотіла космічна юшка. І все, що було на Землі живого, варилося в тій пекельній юшці. І Микола-Акачі також упав у те булькотіння, мов рибина, кинута нещадними руками смерті. І не шкодував, бо грішно думати про власний порятунок тоді, коли смерть котиться навколо планети, нічого на ній не милуючи…
Так, це була вона — його Лоча! Це її руки підхопили Миколу тоді, коли він мав загинути.
На ній не було скафандра — Лоча зодягнена в рожевий одяг космічних зустрічей і розлук. Одяг був напівпрозорий, міцно облягав її тіло — і вона зараз схожа на ту саму Лочу, якою він бачив її під час прощання. В ній співало життя — співало наперекір смерті, яка стрясала Космос, Лоча була Сівачкою, що розкидає зерна серед галактик, її руки пахли пелюстками захмарних квітів, а губи цілували пітне Миколине чоло.
— Це я, Акачі, це — я! Ми з батьком ледве тебе розшукали…
Микола відчув щокою її груди, пружно калатало її серце, у волоссі дихав зоряний вітер — воно пахло дощами незнайомих планет. Пахло життям.
Безтямно оглянувся. І лише помітив, що вони були у великому зорельоті. За прозорою стіною — постать незнайомої людини. Ні, то була не людина — то був птах. Згорнуті крила обгортали постать. Крила переливались іскрами, світились — так само, як світилися брови, одяг, волосся у філософа Ну і його доньки. Але він тоді не помітив крил. Може, тому, що дивився через вузеньку щілину. А вони дивились на нього. Крила були за плечима…
Батько Лочі? Стривай, Миколо! Невже ти забув заповітну нитку?
— Не хвилюйся, любий, — тихо промовила Лоча, не відриваючи руки від його волосся. — Незабаром ти все зрозумієш. Ми летимо на Марс. Там дуже багато фаетонців. Космічні міста з Материка Свободи. Люди голодують. Марс не може всіх прогодувати. Треба переселити їх на Юпітер. Це робить мій батько…
Крилата постать за прозорою стіною підвелась, обернулась до них. Тьмяний спомин промайнув у пам'яті Миколи. Він мовби на мить побачив себе в дзеркалі — побачив таким, яким був тоді, коли жив в образі радника Шако.
— Через чверть марсіанського оберту — протистояння Марса і Юпітера, — сказав Шако. — Треба закінчити будівництво супутників. Ми не маємо права спізнитись!..
Микола поволі призвичаївся і до корабля, що дивував його незнайомими приладами, і до крилатої людини, яка сиділа за стіною.
Батько не міг обійняти Лочу, бо навіть тут, у кораблі, вони жили в різних вимірах світу. Там, за прозорою стіною, панувала космічна холоднеча, цілком природна для аміачних організмів. Там була аміачно-метанова атмосфера, розріджена, як у глибинах Червоного Острова. Там було дуже сильне поле, яке підтримувало життєві функції Шако, бо його тіло синтезоване не із видимого світла, а із радіопроменів. Його білкова структура також дуже розріджена — для фаетонців вона невидима. Бачити Шако дозволяла тільки стіна, що володіла здатністю переробляти радіопромені у видиме світло. Саме так Микола бачив колись філософа Ну і його доньку. Власне, він тоді й сам був тільки радіопроменем. Але зараз його чомусь дивувала та звичайна істина, що природа здатна згущувати своє проміння в молекулярну піну не тільки у спектрі видимого світла, а для кожного організму видимим стає проміння того виміру світу, в якому він живе…
Шість видів випромінювань — від радіохвиль до гамма-променів. Це і є шість вимірів світу…
І кожен із цих вимірів творить корпускули — творить сам із себе, завихрюючись у променевому вирі. Жодна корпускула не виступає у чистому вигляді — через те ми маємо якісну безконечність у речовинному світі. Але це не якісна безконечність матерії! Бо вимірів завжди лишається тільки шість. І сьома корпускула…
Для кожного із вимірів існують межі видимого й невидимого — і саме на цьому заснована здатність до життя у всіх вимірах світу. Через те ми бачимо не світ у цілому, а тільки власний вимір…
Шако бачив світ у радіопроменях. Тут було таке багатство барв, відтінків і напівтонів, що цей світ справедливо називали сьомим небом.
А Лоча і Микола жили на четвертому небі — в тому променевому спектрі, який ми називаємо видимим. Та він видимий тільки для нас, Шако його бачив за допомогою приладів.
Що ж сталося на Фаетоні? Як урятувалась Лоча?..
Фаетон загинув не одразу. Його уламки розпадались поволі. Це тільки посилювало трагічність його загибелі.
Його надра відразу ж затопила вогняна лава. Загинули майже всі скотарі, а також багато людей на Материку Свободи. В деяких містах люди пережили титанічні струси і ждали своєї смерті в страшних умовах. Вони благали смерті як визволення. І смерть приходила, бо вибухи знов потрясали поверхню і великі уламки розпадались далі, втрачаючи атмосферу. Мабуть, у реакцію вступив водень крижаних океанів…
Не одразу загинув і Палац Єдиного. Безсмертний наказав жерцям перенести непритомну Лочу в космічний корабель. Станція Чаміно вже не діяла, жерці отямились і думали тільки про власний порятунок. Вони збиралися летіти на Землю. Там було призначене весілля Єдиного. Там Лоча зійде на трон божий…
І тут над палацом з'явився корабель із Юпітера.
Пам'ять Лочі воскресла вже в кораблі. Про те, як був скараний Ташука, вона знає лише від батька…
Нелегко було їй привчити себе до думки, що крилата людина, яка її врятувала, ота постать за прозорою стіною — це і є той, хто дав їй життя. Вона ще й зараз цього по-справжньому не відчула, і тільки голос — чуйний, лагідний голос батька — поволі відроджує в ній напівзабуте почуття, яке жило в ній з дитинства.
Чаміно загинув. Сльози котяться по щоках Лочі. Хіба можна їх виплакати? Їх стільки, скільки смертей під зорями. Треба врятувати хоч тих, хто лишився жити. Всі вони стануть крилатими — як батько. Всіх прийме Юпітер. На Юпітері три поверхи життя. І всюди воно прекрасне! І ніхто там не вмирає. Бо тіло для них — лише білковий автомат, який можна замовляти за власними уподобаннями. Так на Фаетоні замовляли одяг…
Станції переселення будуть обладнані на марсіанських супутниках, які зараз будуються. Батько пересилатиме на Юпітер лише психовідповідники та генетичну програму. Цього досить. Мудрий Ну прийматиме фаетонців так, як Юпітер приймає гостей із далекої Деми.
А на Марсі зостануться ті, кому миліше життя в нашому вимірі світу. У тому вимірі, який запрограмований природою для внутрішнього кола планет. Може, вони згодом переселяться на Землю, бо Марс — убога планета. Вона довго не проживе…
Микола слухав Лочу, і йому здавалося, що то говорить не вона. Мовби це був її двійник із Юпітера. Може, це Мі — райдужна Мі з полум'яними бровами? Якщо на Юпітері так легко міняти фізичну оболонку, то, може, там існує мода не лише на одяг, але й на обличчя? Жінка — всюди жінка. І, може, це Мі перетворилась на Лочу? Чи, може, вони завжди були тією самою особою — духовні посестри, що продовжували одна одну в різних вимірах світу?..
Бо він зовсім не той — світ, який Микола бачив раніше. Він був незмірно складніший. Хто побачив його не в одному вимірі, а в Субстанції — вже нездатний задовольнятися поверхнею предметів, бо знає: та поверхня — тільки ілюзія, запрограмована природою у його відчуттях. А сама Субстанція — десь поза відчуттями, для неї немає поверхні предметів, вона проходить їх наскрізь, щоб пізнавати власні можливості — себе саму! — у всіх вимірах світу…
Ні, Лочо! Микола не дозволить тобі зодягатися в іншу подобу. Навіть там, на Юпітері. Ти будеш така, як була завжди.
Ти ходитимеш по зорях, як ходить господиня серед квітів, і розквітатимуть зорі від дотику твоїх пальців.
А бумеранг летів усе далі й далі. Куди він поведе іх тепер?
Зорі. Галактики. Сиплеться зерно на їхні голови. Насіння вічного Життя…
Гримлять променеві симфонії.
Микола цілує Лочу.
29. Запис у щоденнику
27 квітня. Хіба це був поцілунок? То були тисячолітні мандри і космічні трагедії… То був політ чарівного бумеранга, що вміє давати людям крила. На світі немає нічого могутнішого, ніж отой бумеранг! Бо він — думка, смілива думка, яка не знає обмежень…
Ми вийшли на гору, що височіє над Видубецьким монастирем. Хто не бачив вечірнього Києва з вершини цієї гори, той взагалі ніколи його не бачив! Колись я спробую описати ці краєвиди — з мостом Патона, що іскристою смугою перетинає Дніпро, з вогнями Дарниці, із золотими маківками монастиря, підсвіченими кипучим полум'ям дніпровської повені… Весь цей казковий світ — світ прозорої синяви і солодкого бузкового вітру. Зелені гори над монастирем — це найбагатший у Європі розсадник бузку! Тут є такі сорти, яких не побачиш ніде у світі…
Тепер я знаю, що Микола мене кохає!
Нам би сміятися зараз і співати пісень, бо я ж таки вдвоє молодша від Лочі! Так само, як Микола вдвоє молодший від Акачі, а Земля наша — вдвоє молодша від Фаетона…
Ми й будемо сміятися! І співати будемо — через кілька днів свято. Ми вже домовились, що всі космоісторики після демонстрації прийдуть на оцю зелену гору! Звідси добре видно дніпровську повінь…
І ось яка дивина: наш декан Мирон Якович — теж з нами… Гаразд, візьмемо — він так гарно співає!..
Це неправда, що здатність мріяти втрачається з віком. Миронові Яковичу — п'ятий десяток, а ви тільки його розворушіть!..
Сьогодні зупинив мене в коридорі, запросив у деканат. Ми розмовляли з ним цілу годину.
— Знаєте, Оксано… Оте місце у біблії… Про Содом і Гоморру. Пригадуєте?.. Може, ця легенда виникла не безпідставно? Може, це також був уламок Фаетона?.. Академік Обручев гадає, що тепер там Червоне море. Він довіряє цій легенді…
Я не утрималась від лукавого запитання:
— Значить, біблію теж можна промивати?
Мирон Якович посміхнувся.
— Все можна промивати, коли з розумом… Найголовніше в науці — напрямок мислення. Він — ключ до розуміння найскладніших загадок. Якщо такого немає — тисячі фактів не допоможуть скласти правильного уявлення. Вони розпорошуються, ніби пісок на вітрі… Летить пісок — і тільки очі засліплює. І вже не видно ні неба, ні дороги… Мені здається, гіпотеза Нечипорука має право на існування. Вона дає напрямок. Ви не згодні зі мною?..
Ще б я та не була згодна!
Ох, і поспіваємо ж ми Першого травня!.. А сьогодні чомусь не співається. Ніби катастрофа сталась не раніше, як учора. Може, й справді з точки зору космоісторії — тільки вчора?.. Бо тут зовсім інші виміри, ніж у звичайної історії…
Наймолодший метеорит має 1 600 000 років. Отже, катастрофа не могла статися раніше. В цей час на Землі жили люди. І володіли кам'яною зброєю. І користувалися вогнем…
Коли ми з Миколою плутаними завулочками підіймались на гору, я чомусь подумала: хоча б не побачити вогнистого сліду в небі… Того сліду, забачивши який, люди кажуть: хтось помер… До речі, чому люди пов'язували падіння метеорита з чиєюсь смертю? Чому вони вирішили, що кожна людина має свою зірку?.. Може, це теж підсвідомий виплеск пам'яті? Може, таке уявлення підказали оті "небесні потоки", які винищували земне людство?.. Яка ж ти чіпка, пам'яте! Ніщо в тобі не відкладається без причини…
І саме тоді, коли ми з Миколою заговорили про земні справи, над самісінькими нашими головами пролетів метеор. Може, через те нам уже й не співалося… Мимоволі почали думати про водневі бомби… Сотні мегатонн! Сумна арифметика. Однієї такої бомби досить, щоб знищити Європу…
Фізики не можуть сказати з певністю, чи дейтерій Світового Океану залишиться нейтральним під час глибинного вибуху великої водневої бомби. За певних умов…
Так, за певних умов синиця здатна підпалити земний океан.
Отож вам і є страшна колісниця Фаетона — легковажного сина Сонця! І всі ми їдемо на ній. Куди ж ми їдемо? Чи знають це ті, в чиїх руках віжки?!.
І хочеться крикнути:
— Люди!.. Дивіться в небо, шукайте очима метеори… Не забувайте того, що пам'ятали наші предки: хтось помер!..
Бузок уже розвивається. Його хмільні пахощі котяться по зелених пагорбах аж на дніпровські плеса. У сутінках поміж дерев можна помітити трепетні тіні закоханих. І Сіріус — недремне око Всесвіту — тривожно оглядає Землю, ніби каже:
— Я бачу тебе такою, якою ти була дев'ять років тому… А яка ти зараз? Ти ще жива, голуба плането?..
Микола тримає мене за руку… Руки в нього сильні і якісь до смішного несміливі, не схожі на руки Акачі… І все ж таки ми поцілувались — уперше в житті…
Ви розумієте, люди, як це важливо?!..
Примітки
1
Молодий фаетонець свій плащ назвав "чімо", а Юпітер — "Ша-Гоша", що означає "Велика Планета". Але ми надалі будемо давати назви предметів у перекладі Миколи. (Прим. авт.)
2
Шу — 2,8 метра. (Прим. авт.)
3
Толімак — Альфа Центавра, найближча до Сонця зірка. Її світло долітає до Землі за чотири роки.
4
Ша — 3,2 кілометра. (Прим авт.)