— Чому ти плачеш? — ревниво запитав він. Його кольнув тяжкий спомин. І хоч вона була чиста, мов джерельний струмок, — він це добре знав, — але ж оті психонасолоди, які добував із її мозку Єдиний, завдавали Миколі тяжких ударів. Там, на Землі, він думав про неї — тільки про неї, — а не про те, як володарює в її мозку Єдиний.
— Любий мій! — крізь сльози промовила вона. — Я була тільки рабиня. І всі вони там — тільки раби. Титуловані раби! Відтоді, як я побачила тебе, думки мої були з тобою…
Справді ж бо, ти дурень, Миколо! Приниження переживав не ти — приниження відчував Єдиний. Він хотів, щоб вона покохала його — і через те ладен був прийняти твою подобу. Хіба ж це не приниження для нього?..
— Не треба, Лочо! Нічого того не було. Забудь. Гаразд?..
— Забуду… — Очі її довірливо всміхнулися…
Лоча питала в нього про Землю. Земля здавалася їй великим садом. А Микола казав, що та блакитна планета нагадує йому Лочу. В ній стільки гарячої пристрасті, стільки проміння розчинено в її океанах, що Лоча могла б назвати Землю своєю сестрою…
Інколи схоплювались із ліжка, вмикали стіну горизонтів. Безсмертний, як і завжди, закликав грішників відмовитись од плотських радощів. А вони дивились одне на одного і сміялися. Так сміються дерева, кидаючи насіння у вологу землю. Так сміються квіти, віддаючи вітрові пилок із своїх тичинок. Так сміються трави, підважуючи стебельцями важкий камінь, щоб вихопитись на волю.
І коли б їм замість оцих хвилин пообіцяли стільки життя, скільки живе Безсмертний, — вони б так само сміялися… І навіть не почули б отієї обіцянки… Бо в їхньому єстві оживали цілі світи, зіштовхувалися галактики, спалахували нові зорі. Голоси десятків поколінь озивалися до них із власного єства. І не було жодного, який би прозвучав осудливо. Осуджував тільки Безсмертний, бо заздрив їм. Його погрозливий перст висів над планетою, і Єдиний, мабуть, справді вірив, що той перст здатний убити всі пристрасті, всі бажання і слова, залишивши людям тільки ті, що потрібні для величальних молитов…
Стомлені й щасливі, вони блукали у фіолетовому саду. Лоча показувала плодові дерева. Листя дерев було то велике, лапасте (під одним листом можна сховатися від дощу, якби він тут був), то дрібненьке, мов фіолетове пір'я барвистих птахів, що населяють земні тропіки.
Фіолетовий колір був останній колір фаетонських рослин перед початком їхнього вимирання. Є свідчення про те, що колись — у неймовірно далеку давнину — рослинність на Фаетоні також була зелена. Потім, коли Фаетон усе далі й далі відходив од Сонця, колір рослинності почав змінюватись.
— А чому планети відходять?.. Чому ми опинилися так далеко від Сонця? — запитала Лоча.
Хай би вона запитала в Чаміно — він би краще пояснив це загадкове явище. Та якщо вже вона питає в нього, Микола повинен відповісти. Відповів так, як розумів сам, як пояснював йому батько.
— Сонячна система, Лочо, — це велетенський гравітаційний двигун. А вічних двигунів у природі не існує. Гравітаційні можливості небесних тіл також поволі вичерпуються. Це можна простежити лише протягом мільярдів обертів. Невидимі мотузки, що утримують наші планети, ніби весь час розтягуються, видовжуються, робляться тонші й тонші… Це грубо, звичайно. Для прикладу. Розумієш?.. Наш Фаетон дуже старий…
Ненароком Микола зачепив плечем лист розкішного дерева, під яким вони стояли. В зіницях Лочі промайнув переляк.
— Обережно, Акачі!.. Так можна зламати. — Вона взяла його за руку, відвела трохи далі. Тим часом Микола розповідав далі.
— Якщо міряти час по-земному, то перші тварини у нас виникли близько семи мільярдів земних обертів тому… О-о, тоді сонця на Фаетоні було скільки завгодно!.. Ненабагато менше, ніж зараз на Землі! В таких умовах могли виникнути й перші людиноподібні істоти… А може, нам теж хтось прищепив свій розум. Люди з далекої планети…
Про Юпітер він промовчав, хоч був певен, що розумне життя на Фаетон прийшло звідти. Посміхнувся, наблизив її руки до свого обличчя і поцілував тонкі, з перламутровими нігтями пальці.
— Де ж ви могли взяти саджанці? Ці дерева можна побачити лише на старовинних зображеннях.
Лоча відповіла так само, як і першого разу:.
— Потім, любий… Чаміно все пояснить.
Вона пружно підстрибнула й побігла піщаною стежкою до басейну, в дзеркальній поверхні якого відбивалися дерева і крейдянисте небо, що завдяки освітленню скидалося на блакитні небеса молодого Фаетона.
Лоча теж на диво молода — просто дівчина!.. Правда, щось у ній було трохи не таке, як перед розлукою, але оте "щось" лишалося невловиме для ока. Здавалося, час — десять земних обертів! — тільки довершив своє ліплення, і тепер перед Миколою постав твір геніального митця-природи в цілком викінченій формі.
Лоча зняла блакитний одяг, піднялась на поміст для стрибків, схожий на невисокий постамент. Вона ніби розуміла, що Микола зараз милувався нею. А йому в цю мить хотілося бути скульптором, щоб колись на отакому постаменті справді з'явилася прекрасна Лоча, відлита із благородного оріхалку.
Вона, стоячи на помості, сміялась, гукала:
— Мерщій, Акачі!.. Роздягайся!..
Незабаром вони разом пливли у чистій, ніби підсиненій воді, безтурботно хлюпались, радіючи з веселої гри власних м'язів, з можливості відчувати себе єдиним єством.
Чомусь Микола в цю мить пригадав іншого плавця, що сміливим помахом рук розтинав земну воду, й подумав: він, Алочі, мабуть, відчуватиме колись таку ж саму радість, пливучи зі своєю коханою…
16. Господарство Штабу
Чаміно прийшов до них тоді, коли, на його думку, третій уже не зайвий. Він був зодягнений у білий одяг зрілого чоловіка, що скидався на хітон. Такий самий одяг він приніс і для Миколи.
Лоча віднині також буде носити не напівпрозорий одяг дівчини, що міцно облягає постать, а значно строгіший одяг заміжньої жінки. Їй, заміжній жінці, належить виношувати дітей, годувати їх груддю, тож дівочий одяг для неї вже не годиться. Це загальний звичай Фаетона, якому скоряються усі жінки.
Чаміно повів їх по добре освітлених лабіринтах. Нарешті Микола діждався пояснень, яких вимагав від Лочі.
— Тебе не здивувало те, що ти в нас побачив? — хитрувато усміхаючись, запитав білкастий Чаміно і, не чекаючи на відповідь, заговорив знову: — Як бачиш, ми можемо вільно розмовляти не лише в кімнаті Лашуре. Тепер ми володіємо потужною електростанцією. Вона за оцими дверима…
Чаміно відчинив металеві двері, які під час прогулянки з Лочею бачив Микола.
Зали майже порожні. Підлога вимощена гранітними плитами, стіни оздоблені пластмасами, схожими на алюміній. У підлозі можна було помітити квадратні люки.
Електростанцією керував електронний мозок, який містився в одному з численних залів, а водневі реактори були закладені в дуже глибоких надрах. Там же відбувалося розщеплення води. Кисень надходив у житлові приміщення, а водень використовувався в реакторах. Це зразу поліпшило атмосферу надр.
Усе, що бачив Микола, — і широкі лабіринти вулиць, і площі з фонтанами, — тільки могутнє технічне серце нової держави, потай від Безсмертного заснованої прибічниками Чаміно в надрах планети. Сама ж держава сягала досить далеко, в ній жило кілька мільйонів чоловік…
За десятками металевих дверей, які вони зараз проходили, панував електронний мозок. Він виробляв метал, оберігав державу від дії шахо контролю, сигналізував про найменшу небезпеку…
— Стривай! — нетерпляче вигукнув Микола. — Як можна сховати цілу державу?
— На поверхні планети це неможливо, — відповів Чаміно. — Тут же нам поки що вдається зберегти таємницю. Я розумію, що ця таємниця не може бути вічна. Але нам вона потрібна іще на кілька обертів. Доки ми підготуємось до великої війни проти Безсмертного…
— Дивно ти почав готуватися до цієї війни, — похмуро зауважив Микола. — Сам, без народу…
Ці слова, мабуть, дійняли Чаміно до живого. Але він не виказав образи, пояснив спокійно, розважливо:
— Не слід робити передчасних висновків, Акачі. Ти ще не знаєш, як живе і що думає наш народ…
Історія фаетонських надр знає чимало випадків, коли із розтоплених глибин планети вихоплювалась вогняна лава і вщерть заповнювала сотні вулиць, площ та переходів, знищуючи мільйони біловолосих. Остання така катастрофа відбулась п'ятдесят обертів тому. Затоплені лавою надра вважались непридатними для життя, пункти контролю викреслювали ці райони зі своїх карт. Ніхто їх не розкопував, бо коли лабіринти, що виникали здебільшого стихійно, так близько підходили до мантії Фаетона, повторення катастроф неминуче. Планета чинила опір людям, які намагалися пристосувати її надра для життя, вона викидала їм назустріч вогненну рідину, що, поволі гуснучи, надійно закупорювала всі отвори. Так жива кров закупорює проколи у людському тілі…
Штаб вирішив організувати подібну "катастрофу". До повстанців приєдналися ще кілька талановитих інженерів, вірних Друзів Лашуре. Вони сконструювали потужні апарати з надзвичайною променевою силою. Куди падало їхнє проміння, надра планети одразу ж починали кипіти, перетворюючись на розтоплену лаву.
(Продовження на наступній сторінці)