Лашуре повів їх на ферму — довге, щедро освітлене приміщення, в якому відгодовувалось близько тисячі дагу. Дагу трохи вищий від людського зросту, на чотирьох куцих ногах, що не мають суглобів — вони позросталися в суцільні кістки, бо вже тисячі обертів тварина приречена на стояння. Запліднення давним-давно провадиться штучно. Тварини стоять так тісно, що поміж ними ледве можна пролізти. Сотні людей, затиснуті масивними тулубами тварин, роблять щось дивовижне: натягають шкіру, відпускають, місять кулаками подібний до тіста тулуб тварин, потім гладять долонями випещену безволосу шкіру. Робота, мабуть, дуже тяжка, бо обличчя людей лисніють від поту.
— Це і є головна робота скотарів, — пояснив Лашуре. — Від стояння у дагу атрофувалися м'язи. Вони їм так само непотрібні, як суглоби на ногах. Порушився кровообіг… Якщо не робити масажів, тварина даватиме багато жиру, а м'яса — мало… Масажі провадяться майже безперервно. Один скотар кінчає — починає другий… Ті люди, яких ви бачили в печерах, — такі ж самі масажисти. Незабаром заступить нова зміна…
— Значить, м'язи в них підтримуються за рахунок людських? — запитав приголомшений Микола.
— Так. Відсутність руху компенсується масажем. Це дає добрі наслідки, — сказав Лашуре тоном, який свідчив про його постійну настороженість.
— Невже не можна вигадати якихось приладів для масажу? — все з тією ж наївністю обурювалась Лоча.
— Навіщо? Що ж тоді робитимуть біловолосі? — відповів запитанням Лашуре. — Вони ж мусять якось виправдати своє існування… І той харч, який видає їм Безсмертний.
До Лашуре підійшов худий, виснажений чоловік і непомітно для інших скотарів на рівні пояса швидко заворушив пальцями. Йому у відповідь так само швидко заворушив пальцями Лашуре. Микола зрозумів, що це мова, до якої вдаються тоді, коли треба повідомити щось дуже таємне. І одразу ж Лашуре, взявши за лікті Чаміно й Лочу, а Миколі кивнувши головою, повів їх на вихід.
Миколі запам'яталося обличчя скотаря. Якимись невловимими рисами воно нагадувало обличчя Ечуки-батька.
До приміщення, де жив Лашуре, повернулися без особливих пригод. Зачинивши двері, Лашуре сказав:
— Спостережники передали, що нами почали цікавитись на контрольному пункті. Мені, правда, вірять, але я не маю права зловживати цією довірою.
— Вони сюди не прийдуть з обшуком? — спитав Чаміно, який дуже боявся за винахід — адже на нього покладалися найбільші надії.
— Карників я не боюсь. Це тупі, неосвічені люди. Вони нездатні відрізнити звичайного ліхтарика від шахо. А прислужники храмів так далеко не ходять…
Микола поцікавився у Лашуре:
— Хіба шахо контролю не чують, коли розмовляти пальцями?.. Адже люди все одно мислять словами…
— Так, — погодився Лашуре. — Але груповий контроль здебільшого здійснюється за допомогою вловлювачів звуку. І тільки час від часу проміння шахо спрямовується на якийсь окремий мозок. У такому разі мову пальців не сховати. Трапляється це лише тоді, коли якась людина викликає підозру.
Пригнічена всім побаченим, Лоча мовчала. Тепер вона до кінця зрозуміла брата. А Микола дивився на неї, думаючи: "Лочо! Лочо! Ти не байдужа до людських страждань. У тебе велике, благородне серце".
Коли всі трохи перепочили, Чаміно звернувся до Миколи:
— Тепер ми поговоримо про те, заради чого сюди прибули.
Вигляд у нього був суворий, і в голосі звучала твердість.
— Хіба ми не говорили? — здивувався Микола. — Все, що ти мені показав, Чаміно… Повір мені — я готовий…
Чаміно поклав руку йому на плече.
— Знаю, Акачі. Коли б я цього не знав, я б тебе сюди не привів. Але я знаю також те, чого не знаєш ти. Тобі не можна більше виходити звідси… Лашуре влаштує тебе в безпечному місці. Ми будемо часто зустрічатися. — Потім звернувся до Лочі. — Акачі не почуватиме себе самотнім, правда?..
Для Лочі це також несподіванка. На її обличчі знов з'явився рум'янець — так було завжди, коли вона хвилювалась.
— Навіщо йому тут залишатися? — з тремтінням у голосі, яке вона не могла подолати, запитала дівчина.
— Так треба. Ми повинні зберегти Акачі. Зберегти для боротьби. А ще тому, що він — наш друг…
Чаміно розповів те, чого не знав Микола, бо Ечука-батько не хотів, щоб син був свідком розмови з Єдиним, і через те відіслав його на Дзеркало Швидких Ніг.
Коли Микола вийшов на вулицю, Єдиний сказав:
— Раб божий Ечуко! Я призначив тебе своїм радником тому, що в тобі найкраще проросло зерно розуму, яке я, твій Всевишній, кидаю в череп кожної людини. Але не в кожному черепі те зерно знаходить плідний грунт… Ким був твій батько? Як твій дід і прадід, він жив серед безсловесної тварі. Ти б, Ечуко, жив так само, коли б я не помітив, що в тобі зріє моє зерно. Як же ти віддячив за це Єдиному Безсмертному? Ти вкладаєш у череп своєї молодшої плоті єретичні думки. Схаменись, Ечуко! Повернись у лоно боже і поверни свого сина.
— Я завжди служив істині, Отче. Вона для мене святіша, ніж моє життя. Сьогодні істина живе не під твоєю десницею, Всевишній. Вона сьогодні там, на Материку Свободи! Я знав, що ти мене скараєш. Я готовий прийняти смерть за те, що вважаю істиною. Але прошу тебе — відпусти мого сина на Материк Свободи!..
— Ні, єретику! — прогримів металевий голос Єдиного. — Я не дам тобі легкої смерті. Я не відпущу твого сина на материк чорних пороків, який підбурює мене вчинити страшний суд над гріховним людством. Ти разом зі своїм сином полетиш туди, де панує пекельна спека і така задуха, що ти благатимеш у мене хоч ковток рідного повітря! Я його посилатиму тобі один раз на оберт. Посилатиму рівно стільки, щоб ти не міг жити і не міг померти. І тоді я, зрештою, почую твою молитву, боговідступнику!..
Отвір у стіні, де стояв Безсмертний, раптово зник. Натомість з'явилася площина, вкрита блакитним мерехтінням. Потім і вона зникла, перетворившись на звичайну стіну.
Кілька секунд горіла яскрава пляма в центрі стіни, що, поволі звужуючись, теж незабаром зникла.
Тієї ж хвилини у кабінеті Ечуки з'явилися прислужники Єдиного, зодягнені в чорні плащі. На грудях у старшого сяяла велика шестикутна зірка. Він сказав:
— Боговідступнику Ечуко! Віддай нам свій плащ і шахо. Віднині ти втрачаєш на них право.
Вислухавши розповідь Чаміно, Микола довго мовчав, далі з мимовільною недовірою звернувся до товариша:
— Але ж ми разом були на Дзеркалі Швидких Ніг. Потім одразу полетіли сюди… Звідки ж тобі відомо про їхню розмову?
Чаміно стримано посміхнувся.
— Хіба ти забув, що я заходив додому по кишенькові кліматизатори?
— Ну, то що?..
— Цього було досить, щоб про все дізнатися. — Усмішка на смаглявому обличчі Чаміно згасла, великі білкуваті очі стали серйозні. — Моя стіна горизонтів постійно настроєна на Палац Безсмертного. Мені відоме кожне його слово. Я розшифрував таємні хвилі, якими він користується для розмов з радниками і жерцями. Моя стіна горизонтів сама фіксує кожну його розмову, я можу відтворити її коли завгодно. — Він пильно глянув на Миколу. — Це, звичайно, таємниця… Але я довірив тобі ще більшу таємницю. Бо вірю, що ти будеш з нами. Гадаю, що я не помилився, Акачі?.. Чого ж ти мовчиш?
У душі Миколи точилася складна боротьба. Протест Ечуки-батька — це відчайдушний вчинок одинака, чия совість суворо звеліла: так далі жити не можна! Хай краще смерть, ніж таке життя. Він сам віддався в руки катів, сам себе прирік на тяжку кару. Такий протест не викличе жодної зміни в суспільстві. І скільки б не було таких протестів, усі вони кінчатимуться перемогою Безсмертного. Може, й батько Чаміно загинув саме через отакий самотній протест?..
У Чаміно значно більше твердості: якщо й гинути, то лише в боротьбі, серед гурту своїх однодумців і прибічників. Тоді навіть поразка може перетворитись на перемогу — подавлена революція не вмирає, вона згодом воскресає знову, закликаючи до зброї нових бійців…
Для Миколи ясно — він мусить бути разом з Чаміно і його другом Лашуре. Разом з Лочею, яка сьогодні вперше побачила людські страждання. Її вигуки й запитання були по-дитячому наївні, але Микола розуміє, що в глибині дівочоі душі вже зародилися зрілі прагнення, і вона прийме той шлях, який обрав для себе Чаміно.
І хоч Микола розумів, що Ечука-батько надто поспішив кинути своє життя у криваві пазури прислужників Безсмертного, хоч він дуже шкодував, що батько не знайшов стежки туди, де з мудрою обачністю діяв Чаміно, але це вже не виправиш. Зостався вибір: або разом з батьком летіти на пекучу Землю, страждати від спеки й задухи, померти там, де помре батько, або сховатися в неприступних лабіринтах і згодом помститися за всі муки. Мабуть, друге рішення не було б порушенням синівського обов'язку, але для Миколи нестерпна сама думка, що його батько лишиться самотнім серед стихій чужої планети. Він кликатиме когось на допомогу, а ніхто не прийде, бо його син Акачі десь дуже далеко…
— Чого ж ти мовчиш, Акачі? — заклопотано перепитав Чаміно. Лашуре і Лоча так само стурбовано дивилися на нього.
Нарешті Микола сказав:
— Я вдячний тобі, Чаміно… Всім серцем зичу успіху вашій справі. Але я не можу покинути батька.
Чаміно спершу нахмурився, потім у його великих очах з'явилася дружня лагідність.
(Продовження на наступній сторінці)