«Чарівний бумеранг» Микола Руденко

Читати онлайн роман феєрію Миколи Руденка «Чарівний бумеранг»

A- A+ A A1 A2 A3

Євген розповів про Емануеля Анаті. Нещодавно цей етнограф, досліджуючи печери Валь Камоніка, що містяться біля озера Ізео в італійських Альпах, натрапив на залишки дуже розвиненої цивілізації. Там були металеві вироби, які люди навчились виготовляти порівняно недавно. Все свідчило про надзвичайну старовинність їхнього походження. Та етнографа найбільше здивували печерні малюнки: це були люди в скафандрах! Шоломи цілком прозорі, добре видно голови людей, а на поверхні шоломів — безліч радіоантен. Коли б навіть хотілось витлумачити ті малюнки якось інакше, це неможливо: вони досить виразні і навіть нагадують сучасних космонавтів.

Євген показав обкладинку журналу, де вміщені малюнки із Валь Камоніка. На обкладинці зображений Гагарін у скафандрі. Ми дивилися спершу на нього, потім знов на малюнки. Разюча схожість! Ніби Гагарін зустрівся зі своїми далекими попередниками. Проте шоломи стародавніх космонавтів здавалися набагато легші, ніж сучасні. Крім того, космонавти тримали в руках якісь загадкові прилади, схожі на невеличкі телевізійні антени. Ці прилади, мабуть, дозволяли їм літати, бо космонавти були зображені у вільному польоті. Євген припускає, що то були гравітаційні прилади. Одягу на космонавтах помітити не можна, хоч їхні постаті добре окреслені: мабуть, він щільно облягав тіло, був майже непомітний…

16 березня. Мама одірвала мене від щоденника — прийшла її приятелька, і мама сказала, що неввічливо сидіти, уткнувшись носом у зошит, коли в домі гості. Я пішла на кухню заварювати чай…

Сьогодні я хочу закінчити розповідь про виступ Євгена. Після космонавтів із Валь Камоніка він розповів про "Великого бога марсіанів", знайденого в Сахарі французьким професором Анрі Лоттом.

У 1940 році офіцер колоніальних військ лейтенант Бренан, мандруючи по центральному масиву Сахари, виявив на стіні однієї з печер малюнок жирафи. Бренан зацікавився малюнком. Уважно оглядаючи стіни печер, він знайшов величезну кількість фресок, про які незабаром повідомив французьких спеціалістів. Учені приїхали в Африку і визнали виняткове значення цих малюнків.

Етнограф Анрі Лотт, захопившись красою фресок, вирішив їх скопіювати, а потім вивчити. Він вважав фрески останніми залишками Атлантиди, про яку так багато сперечалися вчені всіх країн. Вдалося це зробити тільки після другої світової війни — у 1956 році.

Коли художники обережно зчистили нашарування піску, на стінах печер було виявлено близько десяти тисяч фресок, які створювались протягом багатьох тисячоліть. Більшість із них створена близько дванадцяти тисяч років тому. Доісторичні художники вирізали свої малюнки гострим предметом, потім накладали фарбу, яка глибоко заходила в піщаник, отже, малюнок міг зникнути хіба що разом з печерними стінами. Вчених вразила досконалість фресок, висока художня довершеність. Їх творили не дикуни, а цивілізовані люди з добре розвиненим художнім смаком. Висловлювались припущення, що ці малюнки зроблені атлантами, які після загибелі свого материка шукали для себе нових земель і через те опинилися в Сахарі.

Серед багатьох тисяч малюнків особливу увагу Анрі Лотта привернула шестиметрова людська постать, котру він назвав "Великим богом марсіанів". Голова "бога" ховалась у майстерно виконаному скафандрі, який на шиї був значно товщий, ніж на голові, збирався в рухливі горизонтальні складки і переходив у важкий герметичний одяг. Спеціальні кріплення на шоломі свідчили про те, що зовнішній і внутрішній тиск були нерівномірні…

Як міг дванадцять тисяч років тому з'явитися на печерній стіні цей малюнок?.. А може, й не дванадцять тисяч, може, значно раніше?.. Вік цих малюнків губиться в такій далекій старовині, яка перебуває за межами звичайної історії. Ясно одне: цей малюнок належав художникові, котрий пам'ятав — можливо, на підставі попередніх переказів, — що на Землі колись були люди в таємничих скафандрах. І, може, доісторичні художники вважали їх богами…

В Японії також знайдено кілька старовинних статуеток — людей у скафандрах. Таких знахідок дедалі стає більше…

Цікава подробиця. Один відомий письменник показав фотографію "марсіанського бога" Юрію Гагаріну. Космонавта дуже зацікавила постать його далекого попередника. На фотографії він поставив свій підпис. Так вона з його підписом і надрукована в "Огоньку" (№ 43, 1962). У мене аж подих перехопило: підпис першого земного космонавта на зображенні людини з якоїсь іншої планети! Та невже ж це не космоісторія!?. Колись цією фотографією відкриватимуться підручники з космоісторії для неповної середньої школи…

Євген закінчив свій виступ цитатою із В. Брюсова. Ось що сказав колись Валерій Брюсов:

"Та спільність начал, яка лежить в основі найрізноманітніших і найвіддаленіших одна від одної культур "ранньої старовини": егейської, єгипетської, вавілонської, етруської, яфетидської, староіндуської, майя і, можливо, також тихоокеанської і культури південноамериканських народів — не може бути цілком пояснена запозиченням одних народів в інших, наслідуванням і взаємовпливами. Треба шукати в основі всіх старовинних культур людства якийсь єдиний вплив, що тільки один здатний пояснити дивовижні аналогії поміж ними. Треба шукати за межами "ранньої старовини" якийсь "ікс", ще невідомий науці культурний світ, що перший дав поштовх до розвитку всіх відомих нам цивілізацій. Єгиптяни, вавілоняни, єгейці, елліни, римляни були нашими вчителями, вчителями нашої, сучасної цивілізації. Хто ж був їхніми вчителями? Кого ж ми можемо назвати найвідповідальнішим іменем "учителі учителів"?.." (Журнал "Летопись" за 1917 р., № 9–12, стор. 157).

Коли Брюсов писав ці слова, йому були невідомі ні малюнки з Валь Камоніка, ні "Марсіанський бог". І якби тоді людям сказали, що молодші сучасники Брюсова добре знатимуть першого земного космонавта, хто б у це повірив?..

19 березня. Сьогодні ми з Мариною розмовляли про наших хлопців. Їй дуже сподобався Євген. Але Євген не звертає на неї ніякої уваги. Його часто можна побачити в парі з білявою першокурсницею. Здається, її звуть Тамара… Чи, може, Лариса?..

Марина спитала:

— Оксано, ти, мабуть, відвідуєш гурток заради Миколи. Правда?.. Я знаю, що він тобі подобається. Я, наприклад, ходжу тому, що там Євген…

Марина вгадала, але не цілком. Це правда: Микола мені подобається. Я все ще не розумію, що має означати той букетик конвалій… А може, просто товариське привітання з жіночим святом? Чому ж він тоді не подарував його Марині, а приніс мені?.. Звичайно, ми з ним товаришуємо, але…

Я часто ловлю себе на тому, що мені хочеться знати про Миколу все — хто його батько, мати?.. Як він жив, як виростав?.. Але він дуже мало розповідає про себе.

Та я б не відмовилась од нашого гуртка навіть тоді, якби Микола перестав туди ходити. Після того, що розповів Євген, я повірила: космоісторія — це не вигадка!..

23 березня. Учора ввечері я забігла до Марини в гуртожиток. Зненацька побачила Миколу. Що я розгубилася — це не дивина. Але мені здалося, що й він розгубився. Потім запросив мене до їхньої кімнати. Ми не знали, з чого почати розмову. Знов заговорили про наш гурток. Непогано було б отримати хоч невелику кімнату в інституті! Ми б її поступово заповнювали експонатами…

Він показав мені експонат, привезений із дому. Це був… австралійський бумеранг!

Я трохи здивувалась — яке відношення мав отой бумеранг до космоісторії?..

Микола відповів не одразу. Ми вийшли з гуртожитку, піднялись до пам'ятника Невідомому солдатові. Довго стояли біля голубого вогню.

Микола промовив:

— Якщо хочеш знати, цей вогонь — також космоісторія. Бо просто історії вже на Землі немає — вся вона стала "космо"… До речі, такою вона була завжди… Біда лише в тім, що ми про це дуже мало знаємо…

Ми сіли на лаві біля Аскольдової могили. Вечір був тихий, теплий. Сніг уже весь зійшов, Дніпро звільнився від криги. Ми дивилися на галактику дарницьких вогнів, а розмовляли про таємниці небесних галактик. Я позаздрила героям Г. Уеллса, які мали машину часу і з дивовижною легкістю перекидались із одного тисячоліття в друге.

— А знаєш, Оксано, — сказав Микола. — У мене є машина часу. Я тобі її показував.

Спершу я нічого не зрозуміла. Потім глянула на нього. Микола таємниче усміхався.

— Отой бумеранг… Ти гадаєш, чому я вирішив приєднати його до наших експонатів? Бумеранг має дуже цікаву історію…

— І ти літав?

— Звичайно… Іще в дитинстві… Слідами діда Максима. Там я бачив такий малюнок… Ех, якби можна було залучити його до нашої колекції!.. Він тоді справив на мене більше враження, ніж "марсіанський бог".

Я так зраділа, що Микола зрештою хоче розказати мені про себе! Правда, його важко уявити дитиною чи навіть підлітком. Але не завжди ж він був отакий кремезний… Я спитала:

— Коли ж це було?..

Микола здивував мене своєю відповіддю.

— Так просто й не скажеш… Тут є два виміри. З одного боку, це було тоді, коли я вчився у шостому класі. А з другого боку… З другого — тоді, коли дід Максим служив юнгою на "Отважном". Тобто понад сто років тому. Він прожив, мабуть, років сто п'ятнадцять…

Тепер я зовсім була збита з пантелику. Ще не знаючи, що він буде розповідати — казку чи правду, — я приготувалася слухати…

2. Скарб столітнього моряка

(Продовження на наступній сторінці)