Своєї церкви бачити хрести
І промовляючи що-разу
"Господи прости!",
Між вербами весь простір розглядав,
А верби гіллям всім кивали
І щиро відкривали
Небесну лиш блакить.
Карпо завмер на мить,
Але на обрії села
Ніяк він церкви не знаходив.
Він дихати не міг,
І вже не йшов, а біг.
Коли ж майдан проліг
Йому перед очима,
Де церква їх була,
То там уся вона
Була в руїнах!
В болоті хрест лежав,
А куполи були побиті,
Слізьми жінок від горя вмиті.
Стояла лиш одна стіна,
На ній мальована була
Їх Матір Божа,
Яка до неба руки підвела!
Карпо її з дитинства знав,
Коли у церкві з матір'ю стояв
Дитиною малою.
До неї, Матері Святої
Він вперше хрест поклав
Собі на груди,
А всі дорослі люди
Шукали в Ній своє спасіння,
Та відчували Господа благословіння
І це добра насіння
Росло у їх серцях!
З Калиною Карпо
До неї йшли у юні роки
І Матір Божа їхні кроки
Любов'ю простеляла,
У душі вірність їм вселяла,
Кохання їх благословляла.
Під нею тут з Калиною вінчався,
На віки присягався,
— І все оце святе
Зруйноване їх рідним сином!
Карпо понурий йшов назад
Не бачачи дороги,
А його ноги
Свинцевими були,
Схиливши голову своєї сивини,
У грудях біль
Кривавими сльозами клекотіла,
Душа його
У серці непорушно мліла.
Переступивши свій поріг
Карпо відразу зліг.
Лице зробилося блідим,
В очах блищало забуття,
Немов немає перед ним
Ніякого життя.
Почувши це,
Прийшли сини.
Через поріг ступив у хату Клим,
А вже за ним
Принижено і боязко ішов Трохим,
Лише Максим
У Києві ще вчився.
Карпо у стелю все дивився
І ніби їх не помічав,
На привітання не сказав
Ніякого їм слова,
А повернувся до стіни.
Розгублені сини
Оба стояли серед хати,
А в батька у ногах
Зажурено сиділа їхня мати,
До них ніколи не ступав до хати
Важкого смутку плин.
І в розпачі вже Клим
Трохимові сказав:
"Хто право дав,
Щоб ти поганцю руйнував
Культуру нашого народу
І батька серце ранив?!
Заради того зброду
Ти Батьківщину зрадив!"
Трохим, переступаючи з ноги на ногу,
Як впійманий в кошарі вовк
Із бідним виглядом замовк,
А потім огризатися почав
— По вовчому сказав:
"Соціалізму ера наступила,
І щоб його майбутнє будувати,
Потрібно все минуле руйнувати,
Що на дорозі в нас стоїть
Усе старе, віджиле,
Лиш комунізм — єдиний,
Для всіх одну культуру побудує,
Марксизм усі народи завоює,
Росія їх усіх з'єднає
Під Ленінським крилом,
А зараз править тим кермом
Наш батько Сталін,
Який до перемог веде
Всесвітнього завоювання революцій
І вже ніхто, ніколи і ніде
Не зможе хід той зупинити,
Росії сила буде жити,
Тому вона лиш поведе
Усі народи світу
У вічний рай,
А тому кожний край
Її повинен шанувати
І долю їй свою вручати".
Карпо від слів тих застогнав,
І серце зойкнуло в Калини,
А Клим ужалений стояв,
Ніби його батьків облили
Бруднішим брудом на Землі,
Немов його дідів могили
Тим брудом засмітили,
Злодійську руку занесли,
Щоб знищити хрести,
Під ними де діди спочили,
В їх дітях душу всю убити,
І вічними рабами поробити,
Без пам'яті і честі,
А бидлом в лесті
Покірно сатані служити.
Весь сполотнілий Клим
Крізь зуби процідив:
"Ти хочеш знишити руками
Ту істину життя,
Достойність кожної людини,
Її душевні почуття?
Так само тіло і душа
Народжені своїм народом,
Тому ти з своїм збродом
Людське у людях хочеш вбити,
Що означає — більш не жити
Людині на землі?!
Хто право дав вам нищити людину,
Своєї нації святі перлини?
Ніхто ж не вимагає,
Щоб боронив ти свій народ,
Буває безліч у житі незгод,
Та кожного нас чесність заставляє
На захист стати хоч своїх батьків,
Але ти став на бік катів
І батька рідного ти серце ранив,
Щоб кат тебе не ганив, а хвалив,
Що добре ти йому служив".
Карпо всю ніч у сутінках лежав
І не стогнав, хоча душа боліла,
У пам'яті його жевріла
Ота свята надія,
Що чув у Климових словах.
І біль гасила його мрія,
Яку в житті досяг,
Що дав він людям Клима.
Та Клим вночі не спав,
А друга він свого підняв,
З руїн достали дзвона,
Щоби для церкви зберегти,
Його рішили віднести
На Святу гору над селом,
І там тихенько закопали.
Ще в давнину колись між терном
Ікону чудотворну тут знайшли
— Ісуса Милосердного з землі підняли
І Храм із дерева тут возвели.
З тих пір ікона ця село оберігала,
Всіх зцілювала, лікувала,
Ішли паломники до неї із усіх усюд,
Весь немічний і хворий люд
Ділився болем, прикладався,
А потім йшов до озера
І в ньому окунався, і очищався
Як від хвороб,
Так й від брудних думок.
Ніколи, ні одна душа
У цьому озері не потонула,
А формою воно через віки набуло
Стопи Ісуса із гвіздком на ній.
З далека глянеш — як гвіздок
Оцей маленький острівок,
Де лебеді гніздяться рік за роком,
А восени вже молодим новим потоком
Летять в далекі ті краї
Й несуть цю вість по всій землі.
Ікони тої вже в селі нема,
Бо знищити її прийшла чума
— Кривава сатана червоного розбою,
Вмиваючись людською кров’ю,
Безжально душі людям спопеляла.
Тому ікону через Збруч забрала
Громада з Польщі християн
І повернути обіцяла,
Як тільки відновиться Храм.
В неділю вранці Карпо встав
Бо завжди, звичку мав
Босоніж входити на росяне подвір'я,
На небі згасло вже сузір'я,
Хоч свіжість віяла нічна
— Була це ранішня пора.
Лише ступив він кілька кроків,
Як фіртка скрипнула за ним,
А разом з тим
Почув стурбованість Юстини,
Що вийшла заміж за Устима.
Давно вона його дружина,
У них вже син родився
Іще коли Максим не вчився,
А зараз Тарасові, внуку їх
Минав вже п'ятий рік,
Якого так вони з Калиною любили
І завжди говорили,
Що із онука виросте сміливий чоловік.
Юстина поспіхом так розповіла,
Здійснилась їхня віра
— Їх батько повернувсь з Сибіру,
Де заслання відбув покірно
За те, що мав коня і хлів,
Тоді його зачислили до куркулів.
Карпо з Калиною святково одяглися,
Неділя все-таки була свята,
Гостинців взяли і вина,
Та й до сватів пішли,
Що на сусідній вулиці жили.
Ішов Карпо й ніяк не міг збагнути,
Чому повинні бути
Якісь там куркулі,
Що мали шмат ріллі, коня, корову,
Стодолу і комору,
Вони ж за вік багатими не стали,
Хоч чесно й важко працювали,
А зараз всі їх прозивали
Якимись куркулями,
Та класовими ворогами.
І треба ж видумать таке,
Щоб всіх людей на класи поділити,
Лише, щоб їм не дати жити
У власній праці на Землі!
А хто в цей клас попав,
Дорослі і малі,
— Русак усіх погнав
На каторгу в Сибір.
З Москви на низ спускали директиви,
Щоб їх прислужники ловили
Усяких куркулів
І хоч би як хто не хотів,
То вже "Трохими" зроблять все,
Щоб їх лице
Для партії було чистішим,
З завзяттям із палким
Знайдуть тих куркулів
І всіх класують доти,
Аж вже до-поки
Не наберуть на кількість ту,
В залежності яку,
Пришлють з Москви у директиві.
Коли взяли усіх
Хто мав коня,
Тоді вже брали тих,
Хто мав корову.
Коли і тих повивозили,
Тоді на класи вже ділили
Хто мав нові штани,
А потім, якщо мав
Аж дві сорочки,
Хоч вік свій чорно працювали
І хліб Росії постачали,
Від голоду їм руки напухали,
Батьки і діти в злиднях помирали
У непосильному ярмі.
Карпо в собі із болем кмітував,
Що влада робить злочин дикий,
Жорстокий і великий
Проводячи процес
Заради тих ідей,
Що знищує людей,
Які до праці схильні,
Розумні і вродливі,
А владу вже ввіряє тим,
Яким і є його Трохим,
Що бруд серед людей розводять.
І більшовицький цей режим
Не зупиняється ні перед чим,
Що би у людях людяність убити
І ними замінити
На виродків людських.
Карпо з полегшенням подумав
— Імперію тим не спасеш,
А неминуче принесеш
Її законну смерть.
Зайшли у хату, привітались,
Перехрестились до святих
І сваха, тиха жінка,
Чекаючи на них
Накрила стіл уже в світлиці,
Їх запросила сісти
І вибачаючись, що змушена побігти
На пасіку покликати старого,
За стіл, до свата дорогого.
І ось зайшов сам Яків з медом
З яким Карпо
Коли не були ще сватами,
Місили Білорусії багно
В осінні зливи,
У рукопашний бій разом ходили.
Смерть їм сміялася у вічі,
Але вони усе ділили,
Тоді ставало легше в двічі
І віра вберегла життя
Наперекір усім смертям.
За роки ці важкі,
Коли Карпо його не бачив,
Він значно постарів,
З лиця змарнів,
Запались очі десь в чоло,
Волосся біле все було,
А постать до землі хилилась.
По братськи обнялися
І Яків тут пустив сльозу,
(Продовження на наступній сторінці)