Коли Аскольд приймати мав Олега
З далекої Русі,
А Русаки усі
Юрбилися на берегах дніпрових.
Аскольд послав до них
Свою досвідчену старшину
І дав пораду він єдину,
Оскільки пізня вже пора,
— Назавтра їх призначити розмову,
Бо князь Олег пройшов дорогу довгу,
То ж хай до ранку відпочине у шатрі.
Коли ж на небі згаснуть зорі,
Наступить ранішня пора,
Наступного вже дня,
Тоді почнуть вони розмову.
Але російський князь благав
Зустрітися негайно із Аскольдом,
Бо часу він не мав,
І мусить вже вертатися до дому,
Тому державну перемову
Сьогодні в вечері почнуть
На кручах тих Дніпра,
Де розмістилася юрба
Олегового війська.
Аскольд відразу згоду дав
І всій прислузі наказав
Дружин військових з ним не брати,
Бо він повинен показати
Довір'я своє гостю,
А потай хтів завоювати
Прихильність диких русаків,
І справою їм показати
Все те, що необхідно знати
Для добрих спільних справ.
Йому здавалося, настав
Той час, коли він міг здійснити
Ці наміри державні,
Що у собі завжди носив.
І він прислугу попросив,
Щоб йшли із ним
Лише відомі дипломати
І особиста свита.
Військовим наказав,
Що зустріч ця закрита
І щоб ніхто не знав,
Що він сьогодні мав
Розмову з русаками,
— Це викличе підозру
Й поставить під загрозу
Його державний намір.
З Калиною порадитись не міг,
— Вона поїхала до Дарки,
Бо захворів і зліг
Онук Тарас вже кілька днів.
Аскольд ішов по пагорбах Дніпра,
Де кожна ямка дорога,
Де бігав босими ногами у дитинстві,
Сюдою мати все його вела,
Коли була ще зовсім молода.
І він стояв вже сам,
Де мати мила тут його водою,
Святою, дніпровою.
І ці смерічки пам'ятав,
Коли вони були малими,
І тут торік з Калиною стояв,
Здались вони йому чомусь сумними,
— У їх верхівках вже згасав
Вечірній сонця промінь.
Низенький гостя курінь
Виднівся на узліссі,
А перед ним на виднім місці
Той, Новгородський князь стояв,
Який себе вже називав
Великим князем їхньої Русі.
Позаду гетьмана юрбилися усі,
Хто з ним прибув сюди
Для здійснення мети
Державних справ великих.
З усіх боків стояли хмари диких,
Озброєних мечами і щитами русаків.
Подав Аскольд Олегу руку,
Усіх із свити привітав.
Перекладач йому сказав,
Що князь Олег Аскольда просить,
Щоб він у курінь завітав
Де їх обох чекав
Великий час державної розмови,
І просить князь в Аскольда згоди,
Щоб свита в першій їх розмові
Під куренем була.
В Олега все обличчя залила
Усмішка дикаря,
Що живиться чужою кров'ю.
Аскольд на це повів бровою,
А потім в бік кивнув, що згоден,
Бо ж народи
Чекають мирної угоди,
Яка щасливий шлях простелить.
З бажанням говорити в курінь він ступив,
Перекладач його старий став разом з ним
І сам себе він здивував
Своїм небаченим сліпим довір'ям,
Що тут ніхто його розмови не чекав,
— Не було вже ніяких справ.
Він до Олега повернувся,
Щоб той йому все пояснив,
Але Олег чомусь нагнувся
І різко запустив
Меча Аскольду в груди.
Аскольд упав,
А потім встав
Він на хиткі коліна,
І хоч текла гаряча кров, як піна,
— Руками обхопив меча,
Хотів забрати із грудей
Смертельне це залізо.
З його очей
Світилася прощальна вже зоря,
А по руках текла
Червона кров.
У мить страшну подумав знов
Про Україну,
Про свій народ і про Калину,
Але не скаже вже нікому,
Щоб по такому
Ніхто шляху не йшов.
Добро не знищить ката,
Його природа клята
До себе вимагає
Жорстокої руки,
Яка мечем його скарає!
Як пізно він це знає,
Що правильний є шлях єдиний:
Державна міць
І єдність України!
І чорна тьма закрила очі,
Навіки він упав у вічні ночі!
В ногах Олега-русака
Лежало тіло мертвого Аскольда,
Ще кілька раз проткнув він в нього тесака.
В цей час,
Як по команді враз
На його свиту вже напали
І вщент її перерубали.
Два воїни, як хижаки, тягли
Скривавлене і мертве тіло
По кручі до води,
Що омивали береги
Славутича старого.
Прийняли води дніпрові
Аскольда молодече тіло.
В його ім'ї горіло
Надія тих великих сподівань,
Небачене стремління знань
Для усього його народу
В поривах перемоги.
Але дніпрові води
Покрили цю зорю,
Що Україні шлях світила,
Ніхто не знав,
Що це вже на віки могила
Для волі українського народу.
Кривава спрага дикунів
Від довгого походу
На гетьмана маєток налетіла
І в попелищі тліла
Остання вже іскра,
І ні одна жива душа
Там вже спастися не зуміла.
Тоді ж Олег головорізам наказав
Старого Діра привести,
Бо добре знав,
— За ним ще може весь народ піти,
І щоб уникнути біди
Старого гетьмана потрібно було вбити.
Щасливий свідок кожного кохання
В цю ніч зійшов зарання
І променем у росах вигравав,
А потім впав
В дніпрові води сині.
Ці роси Дір збивав
Старими босими ногами,
З боків та з заду підпирав
Стальними тесаками
Загін, що Діра гнав
По кручах сивого Дніпра.
До стовбура
Зеленого старого дуба
Спиною Діра притулили,
Злодійським колом обступили,
Вперед Олега пропустили
І той сюди влетів орлом.
Із ран кровило все кругом
Пекло жагучим болем,
Але не це для Діра було горем,
Що тут загине,
— А він душею лине
До долі України,
До вільного народу,
Чи зможе той здобути перемогу
У завтрашньому дні?!
Зібравши сили всі
Олегу Дір сказав, як грім пробив:
"Ніколи ні один народ не жив
У розвитку свого надбання
На крові іншого народу.
На крові виростиш лише ворожу
Ненависть вічних поколінь.
Кривава твоя тінь
Повисне в серці України,
Своїм мечем несеш руїни,
А потім злодієм полізеш в душу,
Але душі ніколи не уб'єш
Великого і гордого народу!"
Та плюнув Дір Олегу в морду
Поміж лукавих тих очей,
Що дикістю світили нелюдською.
І князь з нестримною злобою
Заніс меча над головою
І Діру груди простромив.
Вже мертве тіло повалив
Ногою, тут перед собою
І в нього ще раз меч встромив.
Сімдесяти двох річний Дір
Скривавлений лежав під дубом,
Який єдиний поміж всіх дерев із сумом
Над ним прощався тихо віттям
І щось шептав майбутнім вже століттям.
Під цим же дубом віковим
Скривавленого Діра кинули у яму,
Ні знака, а ні каменя не ставили над ним,
А рівно землю всю зрівняли,
Ногами щільно затоптали,
Травою в маскували,
Щоб люди не впізнали,
Що тут лежить
Історія самої України.
На другий день, після руїни,
Коли ще сонце не вставало,
Зірки у небі заснувало,
І хмари чорні поповзли
Свинцем важким туди,
Де Київ в зелені стояв.
Здавалося, що день тускнів, згасав
В період сходу сонця,
Дерева плакали сумні
У цій сирій на-пів пітьмі
Краплинами дощу до долу,
Слізьми вмивали землю кволу
Від чорної журби.
А вмивши все, текли
Маленькими струмками вже туди,
Де старші їх струмки збирались
В великі ті потоки,
Які зривалися із круч в затоки
Великого Дніпра.
Струмочки й потічки живили
Сльозами, горем змитої землі
Дніпра могутні хвилі,
Тому вони і символом були
Святої України.
Щоб показати всім злодійську перемогу,
Олег на берег вивів русаків
І з пагорба могутнього Дніпра
Рукою показав туди,
Текла куди
Дніпра нестримна хвиля,
А потім меч свій в землю застромив
І хижо він крізь зуби процідив:
"Тут буде центр Русі!
А їхні землі всі
Мені дадуть велику данину.
Країну ту
Мечем ми мусим підкорити,
Князь Новгородський тут повинен жити
У Києві-столиці!"
Не встиг Олег закінчити ці небилиці,
Як в очі цвігнула стріла,
Запущена з всіх сил з чужого лука,
З куща, де там була
Надійна засідка на нього.
Черкнувши йому скроню
Стріла урізалася в крону
Малого деревця.
Не застромивши в ката свого гострого кінця,
Вона, мов плачучи, завила.
В цю ж мить обличчя стало білим,
Нема і сліду тим промовам смілим,
Зціпив за горло жах.
Пройнявши ката страх,
Здавався він вже котеням мізерним.
А русаки уже вели
Стрункого й молодого юнака,
Чия рука
Зробила замах на Олега.
Дивився гордо він на тих катів,
Бо так хотів
Ту погань гидку розтоптати,
Яка вповзла до його хати
Хижацьким вбивцею чужим.
Коли стояв Олег вже перед ним,
Його юнак прошив немов мечем,
Пекучим поглядом очей
Ненависті страшної.
Олег від хвилювання щось сказав під ніс,
Перекладач сміливцю вже доніс,
Що князь великий хоче
Довідатись про ту мету,
Яка звела на ту
Дорогу вбивства князя.
Хіба ж не знав,
Що перед ним стояв
Великий князь нової вже Русі,
Що Київським прозвався.
Юнак тоді сказав:
"Ти вбив
Вождя мого народу,
Який дав згоду
Нести важку державну долю,
І захищати його волю
Від всіх ворожих зазіхань.
Ти батьківщину мою вкрав,
(Продовження на наступній сторінці)