Чому вона не задушилась,
Коли вовчицею родилась
На своїй тій землі?!
Чи винні діти ті малі,
Що трупом місто вкрили,
Вони народу не її,
А землі українські їх ростили?!
Народе мій!
Тебе сьогодні ще мордують,
І образ твій
В історії-брехні плюндрують,
Що наче Ольга ця,
Тобі духовного дала життя,
Гойдала у колисці
Великої Русі,
Що ми усі,
— Не ми, не українці,
А всі походимо з Русі.
Гануся під хлівом засіла,
Та так, що спереду видніла
Щілина на дорогу,
Яка тяглась вздовж огорожі.
Вона ловила постаті ворожі,
У мить їх брала на приціл,
І нею пущена стріла
Уже смертельною була.
Десятків два вона вже перебила
Кривавих, лютих ворогів,
Їй не страшна була могила,
Бо душу всю спалила
Ненависть, помста і образа.
Розлючена до сказу
На пагорбі, в вишневому саду,
На самому краю,
Щоб було все тут на виду,
Сиділа Ольга, як в раю.
По вулиці вже під конвоєм,
Косою прив'язавши до стремен коня,
По трупах навмання
Вели Ганусю в синяках і босу.
Її красу дівочу, косу,
Всю кров'ю перемили,
Коли зловивши, били,
А зараз волокли
У логово вовчиці,
Яка сама Ганусі кару дасть.
Але Ганусині зіниці
Не страхом перед катом цим горять
— Жагою помсти вже світили
І шкодою про те,
Що до могили
Послала мало русаків.
Ховаючи в собі поранень болі,
Нічим вже не зламаєш її волі
— Вона є вираз тої долі,
Яку народ її несе.
Вона цю долю розділяє
— Сама ж частинка його є
І все життя своє,
Ним подароване для неї,
Йому ввіряє
І все до крихти віддає.
За кроків два сиділа
В розкішному вбранні княгиня,
Обличчя жовте, як та диня,
У бік розставивши дві скули,
Її дрібненькі зуби
Світилися крізь губи,
Які були тонкі як мотузки;
Вони дрібний робили рух,
А то тягнулися до вух,
Немов порватися хотіли.
На лобі дві розкосих ямки тліли,
Де мали бути, як в людей
Місця ті для очей.
Безбарвний погляд викликав відразу,
Бо наче ніс проказу.
В Ганусі в почуттях,
В гарячих грудях
Забилось серце птахом.
Вона вперед рвонулась махом
І в морду плюнула княгині.
Від злості в тої "дині"
Зробились губи сині.
Кривава Ольга
Звеліла тут її скарати:
З Ганусі одяг весь зірвати
І голу прив'язати
До лави у саду
У всіх їх на виду,
І розпікаючи в вогні
Дроти стальні,
Крізь тіло прошивати,
До смерті так її карати.
Дівча всі губи свої покусала,
Але не плакала і не стогнала,
А Бога все благала,
Щоб швидше він
Свідомість їй забрав,
Щоб довше не карав
Страшним смертельним болем.
І тут здалось Ганусі, ніби полем
Вона летить,
Яке вкривається туманом,
А тіло вже не так болить
І серце не горить
В розжаренім вогні;
Перед очима путалися дні,
Щасливі і сумні
В її житті.
І от вони самі
Стоять з Остапом в житі,
Кругом гаї, дощами вмиті,
З очей його котилася сльоза,
Яка чомусь була
Червона ця краплина,
Тремтіла кров'ю та росина
Від ран її грудей.
Не витираючи сльозу з очей,
Остап поцілував її у губи
І так стиснув він її груди,
Що чорні аж круги
Пливли перед очима,
І заховалися в пітьмі.
Були навік уже німі
Її поля, гаї, які її зростили.
Княгиня потім наказала,
Щоб тут в садку лежала
Гануся мертвою на лаві цілу ніч,
А завтра на світанні
В години ранні
Вона собак всіх приведе
І тілом цим їх нагодує.
Ця ніч була чудова
І золотилася діброва
В промінні місяця дзвінкого;
Здалось Оксані, що такого
Природного земного раю
Немає більш ніде.
Вона із льоху вибралась таємно,
Який її від смерті спас,
На вулиці вже неприємно
Відчувся запах крові й диму
Запечених людських тілах
У спалених хатах.
Крадучись попід тин,
Як тінь, минула млин
І вийшла на узлісся,
Щоб розчинитися в лісах Полісся.
Зустріла там ще двох своїх людей,
Які ховались від очей
Кривавого тирана.
Вони їй про Ганусю розказали,
В уяві змалювали
Де труп її лежить.
Оксана не барилась ні на мить,
— Вернулась в місто
І знов крадучись попід тин,
Ввійшла в зелений клин
Сріблястого в промінні саду.
Ховаючись за крону,
Вона вже бачила з далека лаву,
З якої аж додолу,
Звисала рідна їй коса.
Оксана прямо підійшла,
Забувши небезпеку
Упала на коліна
І голова її сивіла,
Від болю в серці мліла
Над тілом скривдженим ворожою рукою.
Таке ще молоденьке личко рідне, своє,
Вона в долонях довго ще ласкала,
А потім розв'язала
Прив'язані цим катом мотузки.
Немов живу, взяла на руки
І ніжно, наче забираючи на себе муки
Від цих страшних кривавих ран,
Які зробив тиран
На тілі у Ганусі.
Вона несла її поза городи,
Важкі жіночі ноги
Від цього всі в напруженні були.
Опівночі вони у двох прийшли
На цвинтар на могили
І підійшли туди,
Остапа очі де спочили.
Вона її легенько опустила на траву,
Поправила нечесану косу
І біля неї сіла.
Вдивляючись у риси милі,
Поцілувала у холодне вже чоло,
Воно у ній було
Душею її сина.
Пройшла одна,
Чи друга вже година,
Готовою була могила.
З Остапом тут, рука об руку
Ганусю ніжно опустила,
Обох перехрестила
І рідною землею їх укрила.
Спустивши голову,
Стояла до світання,
Яким нестерпним було це прощання
З її дітьми,
Які так передчасно в землю полягали
У боротьбі за свій народ
Ще зовсім молоді життя свої віддали.
На сході зайнялась заграва,
Вже запаливши нову днину,
І в цю важку годину
Оксана рушила в дорогу на Кубань.
Туди, де народилась,
Ховаючи в душі багато сподівань,
Що там зустріне Мала.
Вона ж його там в юні роки покохала,
А тут життя прожила
І рідне серце залишила
— Синочка рідного могила!
Пішла Оксана босими ногами,
Лісами і широкими степами
Несучи в собі свої болі,
Ступаючи на ноги кволі
До судженого свого.
Оксани й Мала ми не знаєм долі,
Але туге ярмо неволі
В крові лишалось довго ще.
ЕПІЛОГ
Ішли віки,
У Києві розвелись русаки,
Щоб зберегти
Неволю України,
Родинні всі зв'язки
Імперій всього світу
Сплели в одну орбіту.
Аскольда смерть
Принесла нашому народу
Державності велику втрату,
І в довгій боротьбі потому
Боролося десятки поколінь,
Що би державу свою мати,
І вже не міг паразитувати
Мутований Росії той дракон,
Який пізніше переріс в закон
Імперій світу,
Що в Києві свій вузол зав'язали
І безпощадно грабували
Багату землю України,
Лишаючи руїни
На тілі і душі великого народу.
Відкривши всім нахабну ту породу
Олег, русак, злодійською рукою,
Із Новгорода взяв з собою
Убивчі пута,
Щоб була назавжди забута
Державність України.
Він передав для зміни
Украдену цю владу, Ігорю,
Росії князю,
Який у Новгороді теж зростав,
Проти якого знов народ повстав
І сам його закатував
На українському Поліссі.
Кривава Ольга, з Пскова родом,
Що християнство ввела на Русі
— Сама ж жила за вовчим тим законом,
Дружина Ігоря, за смерть якого згодом,
Люд український
Від старшого і до малого
Топила всіх безжально у крові.
А потім син її
Намісник Святослав
У Києві вже князював
І так, як батько люто грабував
Сердешну Україну,
Що знову цей народ повстав
З загонами його загнав
На Дніпрові пороги
І Святослава порубав.
Не міг утримати в ярмі
Великого і гордого народу
Цей дикий і кривавий кат.
І він пішов на шлях
Родинної вже змови
Для вічної народів тих покори,
— Імперії у шлюби поєднати.
І Мудрий Ярослав
Уже забрав
Собі в дружини
Дочку самого короля
Із Швеції, здалля,
Яка родила вже синів для того,
Щоб поєднати міць народу свого
З злодійською російською душею,
Лише тоді змогли забрати із собою
Народу українського добро,
І силою тримати те ярмо,
Яке дало можливість грабувати,
Чужий народ до нитки оббирати.
Проти об'єднаних тих військ тирана
Народна сила знов повстала,
Але в самому Києві зазнала
Поразки лютої, страшної.
На місці тому збудувала
Імперій різних сила
Собор Софії,
— Це пам'ять тої мрії,
Яку тоді не зміг здійснити наш народ,
Хоч бився і ішов до перемог
За незалежну свою долю
І заповітну волю.
А після цього Володимир Мономах
Жорстокістю наводив жах
На загнаний народ в ярмо Росії,
— Був внуком імператора він Візантії
Мономаха Костянтина,
Який в самому Києві йому вручив,
На зустрічі гостинній
Регалії і імператорську корону,
Щоб внук здобув покору
Від українського народу.
Не змінні покоління від кривавої біди
Йшли знову правити сюди
І Володимир Св'ятославич
Став тут князювати,
І далі, щоб тримати
Сплетіння кулака імперій світу,
Він варварства здобув освіту
У Візантійської імперії старої,
А за дружину забажав він Анни молодої,
(Продовження на наступній сторінці)