Вогнем Карпа як свічку запалило,
А потім димом застелило
Те місце, де уже лежав
На цій скаліченій землі.
В секунди ці
Хтось інший прапор підхопив
Який уже не тріпотів,
А шматтям порваним висів,
Але собою він вселяв
І у козацтва піднімав
Ще більший дух до перемоги,
Але вернути сина до життя
У батька не було вже змоги.
Полковник Радченко відчув,
Як серце обірвалося у нього,
І тугу перелив у злобу
За сина свого,
Що на очах його загинув.
І він на ворога полинув,
Людини м'язи переплавив в сталь,
Не дивиться він вже у даль,
І всякий той москаль,
Що появлявся перед ним,
В ту ж мить лежав за ним
Вже трупом неживим,
І він не міг своєї люті наситити,
Вона була гострішою меча.
Його рука
Рубала сходу русака
До самого сідла
І вже ніхто не міг його спинити.
По ворогу як через ліс пройшов,
Рубаючи собі дорогу
Крізь всю кінноту русаків
У тил, туди під гору,
На сірому коні летів
І врізався з розгону
В колони піших русаків,
Рубаючи вже спини
Загарбників свого народу,
Встеливши трупами дорогу,
Він вискочив у задні вже тили,
Де лиш були степи
Без війська і вогню.
Його гаряча думка осяйнула:
Тут десь поблизу була
Штабна уся прислуга
І генерал Текелій,
Що здійснював усі розправи
Над Січчю й козаками,
І він, полковник Радченко Устим
Негайно тут зустрінеться із ним
І сам зведе рахунок
За смерть своїх синів,
За сльози матерів,
За муки їх батьків,
Що в русака в ярмі ходили.
Коли вже виніс кінь його з долини,
На горбі поспіхом ходили
Із штабу зв'язкові
І він вже сумніву не мав,
Що в середині там стояв
Сам генерал.
Стрілою він пустив коня
І мчався навмання
Де свита вся Текелія була.
І тут почув,
Що він вже був
У ворога на близькому прицілі
Над головою свищуть кулі,
Та наближалась вже мета,
Яка несла
Криваву помсту і розправу!
Полковник сам собою
Все притискався до коня,
Від ран стиснувши зуби аж до болю,
Небачачи нічого тут перед собою.
Як жаром в груди полоснуло
І чорний морок очі заступив,
Полковник голову схилив,
А потім біль його звалив
— Повис Устим в стременах,
Ще кілька кроків кінь ступив,
І він навзнак упав,
А білий кінь над ним стояв,
Немов журбу людську він мав.
Полковник Радченко лежав,
Життя його погасло
І наступила вічна ніч,
Так само згасла Січ
І день її ніколи не настане!
Ця ніч була спокійна, тиха,
До низу посхилялися колосся жита,
Журбою з нього капала роса,
Вона, як та сльоза була
На листі верболозу
І вся трава
Збирала цю вечірню прохолоду,
І іскри барв всіх розмивала
Від світла місяця ясного,
Який дивився з неба свого,
І землю променем ласкав.
Здалось Карпові що він спав
Серед розкішних трав,
Але роса його збудила,
Все тіло схолодила
І він згадав,
Як йшов в атаку,
Як прапор він тримав
На повному скаку,
І як в хвилину ту
За ним пішли усі полки.
Оглянувшись на всі боки
Збагнув, що він не спав,
А тут кантужений лежав.
Повільно він на ноги звівся,
Своє облапав тіло,
Лише у вухах все дзвеніло
І голова важка була.
Відняв він піхву від стегна,
Поклав її на землю.
Була спокійна, тиха ніч,
Позаду нього догорала Січ
І димом все кругом труїла,
Прощалася її руїна
Із світом білим навкруги,
Смерділа тим, що вороги
Прийшли сюди
І смерть їй принесли.
Вона ж несла собою
Священну волю
Лише для гурту козаків.
Карпо, хитаючись прибитий,
На Січ пішов і скільки йшов,
Він не знайшов
Хоча б одного куреня цілого,
А ні душі тут не було,
Усе у згарищі руїнами покрито.
Утерши рукавом чоло
Побрівши через жито
Він навпростець пішов туди,
Де мати і сестра були.
Усе зруйноване кругом,
Валялись трупи під селом
Дітей, жінок.
А обминаючи ставок,
Карпо на місці остовпів
— Вже догоряючи, димів
Горою трупів звал.
Тут знищені всі сім’ї козаків були,
І щоб закрити всі сліди
Великого розбою,
Ці дикі русаки
Усіх зрубавши на шматки,
Мазутою усе облили
І запалили,
Щоб навіть їх могили
Не були свідками такої кари.
Пекучий біль Карпа у серце вдарив,
Заплакав як дитина
І губи від жалю кусав.
Він на коліна став,
Й козацьку клятву дав:
"Народе мій!
Я воїн твій,
А теж служив російській сатані,
Життя свого всі дні
Не тільки був в ярмі,
А й сам кріпив ярмо
Для власного народу!
Народе мій!
Прости мої гріхи,
Хай в муках їх замолю,
За те, що не зумів
Відстояти твою я долю,
Не зміг боротися за волю
Всієї України.
Хай трупи ці, руїни
У моє серце ляжуть
І поколінням всім покажуть,
Які ми жертви понесли
За ці неправильні шляхи,
Якими йшли діди,
Що не зуміли
Державності розправити крило.
І сотник Радченко Карпо
З городу вже зайшов у сад,
У ньому все було
Знайоме й рідне тут для нього
Задовго ще до того,
Коли став юнаком,
Малим ходив ще хлопчаком,
Тоді цей сад садив
Ще батько з матір'ю у двох.
Вони завжди у трьох,
Любили тут по вечорах сидіти
На цій ось лаві під дубком,
За тим дощатим ось столом.
Тут мати їм по вечорах співала
І до грудей його малого пригортала
І батько з неї
Не спускав своїх очей,
А потім коси відгортав з її плечей
І ніжно матір цілував,
Коли він засипав,
І сонного його відносив в хату.
Тоді Марійки ще не було.
Карпові груди боляче стиснуло,
Повітря наче тут не було,
Він задихатись став,
А потім сили всі зібрав
Дойшов він до подвір'я.
Тут місячне сузір'я
Світило як у день,
В росі виблискували іскри.
І тільки захотів на лаву сісти,
Як раптом він побачив
— Лежали тут тіла,
— Це була мати і сестра.
Душа його зомліла
І тіло затремтіло,
Він застогнав сціпивши зуби,
Стиснувши кулаки
До хрускоту кісток.
Лежав тут згублений платок,
Розкидане волосся у траві,
У небо зоряне дивилися німі
Великі материні очі,
А груди меч протяв
І так стояв, ніби тримав
Її пришиту до землі,
Яким вона дитину захищала.
А на сестрі
Не було вигляду людського
— Удар, націлений по голові,
І лезо тисака стального
Пройшов по ніжнім личку
Дівочі груди наскрізь розітяло,
І тіло все сестри лежало
Скалічене в крові!
І він нечув, що з ним було,
Обличчям впав додолу,
Руками землю обійняв
І застогнав,
І корчився від болю
Його душевних мук.
Ось так від рук
Російської імперії лихої
Кінчала Січ життя,
Все прагнучи до волі,
Не розуміючи законності святої,
Що лиш в державності своїй
Лежать шляхи до волі!
Карпо під вишнею в саду
Копав могилу їм одну,
Він сил не мав, але копав,
А докопавши, став
На край могили,
На груди голову схилив,
Не кваплячись її перехрестив.
Не піднімаючи своєї голови,
Повільно, кволо йшов туди,
Де мати і сестра лежали.
Над матір'ю він нахилився
І з ніжністю дивився
В обличчя рідних рис,
А потім на коліна опустився,
У матері з грудей легенько, обережно,
Щоб болю не зробити — меча виймав,
І довго у руках тримав
Багряного у материнській крові,
І занімів від болі,
Що серце його огорнула.
В його уяві була
Імперія Росії дика,
Що в лаптях вік ходила
І тим лише і жила,
Що завжди всі народи грабувала,
Копаючи для них могили,
В яких ці дикі русаки топили
Скалічені неволею життя людей.
Карпо скривавленим мечем
Шпурнув у ночі марева сумні,
Немов би то самі
Тут перед ним ті русаки стояли,
Що матір його катували,
А потім нахилився знов
Над мертвим матері чолом,
Обличчя взяв в свої долоні
І материнські сиві скроні
В останнє розрівняв,
Ще кілька раз поцілував
Обличчя рідне, миле,
На руки тіло обережно взяв
І так поніс перед собою
Важкою, смертною ходою,
Під вишню в її рідний сад.
На дно могили матір він поклав,
На груди руки склав
І знов попрямував
Туди, де чорний птах
Кружляв вже над сестрою.
Вона у нього на руках
Була пір'їною легкою.
Скалічене дитяче тіло
Він міцно пригорнув
І сам відчув
Холодних ран цих біль!
І серце туга огорнула,
І плакала душа,
Що дівчинка та стала
Безвинна жертва супостата!
Пролита кров її для ката
Давала подих до життя
Його імперії страшної,
Що смерть несла, погроми і розбої.
Сумний Карпо
Поклав сестру на дно,
До матері поближче пригорнув
І тут відчув,
Що дві сльози,
Які синівськими і братськими були
Упали їм на груди,
І рани смерті сполоснули,
Солоним болем,
— Там і потонули.
Карпо в останнє їх перехрестив,
Землею рідною укрив,
На двох один він хрест поставив,
І тут відчув до болі,
Що в цій могилі залишив
Синівське серце своє,
І що похована отут навіки
Козацька слава України!
І він пішов,
А вслід йому ще дихали руїни
(Продовження на наступній сторінці)