— То, виходить, це не людина проїхала?
— Виходить, ні.
— А хто ж тоді був?
— Я чув, що єдиний, від кого ховається навіть дика кішка — це вовкулака…
— Ой…
Почало розвиднюватися. Густі тумани повільно потягнулися від Вовкулацького кута, білим перекотиполем покотилися повз Сторожовий дуб у бік Воронівки. Здавалося, ніби увесь світ залито молоком. Лише інколи в прогалинах між клубками туману можна було розгледіти обриси дерева чи купу очеретів.
"Тепер вже не страшно, — сонно подумав Санько.
Очі йому злипалися. — Над ранок хижаки ховаються. І вовкулаки, мабуть, теж. Тепер можна й поспати…"
І чи то він вже заснув, чи ще ні — але нараз перед його очима зринула постать білобородого діда. Вона сповільна пропливла в далеч за клубками туману. Дідові вуста щось шепотіли до Санька, проте він не міг розібрати, що саме. А коли постать відпливла в далеч, — Санько раптом побачив себе і Грицика на трав’янистій купині, котру повільно зносила вниз дніпрова течія. А попереду виднівся острів. Санько його ніколи не бачив, але чомусь знав, що острів цей носить назву Кам’яного…
А потім він став тоненькою гіллячкою, яку трусив дужий вітер. Трусив і прохав прокинутися.
— Саньку, та прокинься нарешті! — розлючено заволав вітер Грициковим голосом, і Санько прокинувся.
Грицик сидів поруч. На його щоці червоніла свіжа подряпина.
— Спиш? — докірливо сказав він. — А я вже на вершечку побував. Ніде нікого. А знаєш, що я вирішив? Біля Воронівки ми ховатися не будемо. А підемо до Кам’яного острова. І знаєш, коли я це придумав? Коли спав. Сплю, а мені хтось ніби каже: "Ідіть до Кам’яного острова, ідіть до Кам’яного…" Диви! Що там?
Під дубом лежало двійко ножів. Поруч з ними — два луки і сагайдаки зі стрілами.
То були скарби з Грицикового сховку.
МЕДОВА ЯМА І ВОВК
По обіді хлопці були далеко за Сулою. Починалися геть незнайомі місця. Грицик, що йшов попереду, намагався триматися ближче до дніпрових плавнів.
— Як побачимо татарина — мерщій в очерети, — пояснив він Санькові. — А в очеретах татарин нас нізащо не знайде.
— Зате там повно кабанів, — заперечив Санько. Дивна млявість все ще не полишала його.
— Ну то й що? Хрюкне кабан — ми одразу в степ!
— Краще було б пливти по Дніпру. Там ні кабанів, ні татарів нема.
— Звідкіля ти знаєш? — заперечив Грицик. — Не татари, то ще хтось є. Та й пливти довго. Аж цілих п’ять діб. А пішки, хлопці казали, до Кам’яного острова можна дістатися за три дні.
Чим далі було від Воронівки, тим певніше почувався Грицик. Степ був рівний, мов долоня. Вітер хвилею гнав смарагдові трави.
І ніде — жодного татарина. Хіба промайне вдалині стадо диких коней-тарпанів, чи осудливо погляне з високої могили на малих втікачів кам’яна баба.
В плавнях теж було тихо. Свині відсипалися у своїх, прихованих від чужого ока, баюрах. Лише мошва та птаство вилися над головою. Одразу за Сулою Грицик підстрелив дві качки. Хлопці розвели багаття і добряче пообідали.
Та чим нижче схилялося сонце, тим швидше щезала Грицикова впевненість. Йому почало здаватися, ніби за ними хтось стежить. Вже кілька разів Грицик помічав, як щось сіре шмигало в траві неподалік від них. Шмигало безшелесно і тихо, неначе тінь.
"Мабуть, якесь звірятко, — заспокоював себе Грицик. — Бо ж у степу ні диких кішок, ані ведмедів немає…"
Проте раз у раз ковзав стривоженим поглядом по найближчих купинах. Одного разу навіть стрілу пустив.
— Навіщо? — запитав Санько.
— Просто так, — навмисне бадьорим голосом відказав Грицик. — Схоже, ховрашок проскочив.
— Ні, не ховрашок, — заперечив Санько. — Щось більше. І набагато.
— Ти теж його бачив?
— Еге ж. Може, лисиця? Так ні. Вона руда. А те, що прошмигнуло, було сіре.
— Мабуть, заєць…
Тепер хлопці йшли обережніше. І не стільки стежили за тим, що діється у степу, скільки вдивлялися в найближчі кущі. Проте навколо було так тихо і спокійно, що острах невдовзі минув.
Високо в небі кружляли птахи. Віяв млявий вітерець. З очеретів долинало заклопотане качине кахкання. Довкола хлопців вилися бджоли. З кожним кроком їх ставало дедалі більше.
— Ого, скільки їх тут! — дивувався Санько. — Немов у дуплах діда Мусія.
— Куди тому дідові, — заперечив Грицик. — Тут їх значно більше. От тільки б знати, де вони тримають мед.
Грицик понад усе полюбляв мед. Та й Санько теж. От би зараз знайти дупло, викурити звідтіля маленьких, вкритих пушком злючок, а потім висмоктати з щільників неймовірно смачний мед! І заїдати кислуватим маминим хлібом.
Та, схоже, поблизу не було місця, куди бджоли зносили б мед. Для цього потрібні старі дерева з дуплами. А їх теж не видно. Хіба он, удалині, щось синіє.
— Мабуть, байрак, — сказав Санько.
І тут сталося несподіване. Санькова нога провалилася у щось тепле і липке. Тієї ж миті над ним здійнялася хмара бджіл. Санько зарепетував не своїм голосом і миттю обігнав Грицика, що йшов попереду.
— Що з тобою? — запитав Грицик. Проте відповіді не дочекався, бо розлютовані бджоли обсіли і його.
Хлопці мчали степом, мов двійко наполоханих оленів. Тепер їм було не до татар. Та й навряд чи татарські коні змогли б їх зараз наздогнати.
Отямилися хлопці в очереті.
— Чого це вони на тебе так налетіли? — ледве зміг вимовити Грицик, бо його вуста вже нагадували дві пишні пампушки. На цих двох пампушках усілася здоровецька груша. Санько відчував, що й у нього не кращий вигляд. Ліве око запухло так, що його можна було розплющити хіба з величезним зусиллям, горіли вуха, а до шиї наче хтось приклав розпечене залізо.
— Хіба я знаю, — відказав Санько. — Ішов і раптом провалився у яму…
І він провів рукою по зашерхлих вустах. Рука була навдивовижу солодка. Санько придивився до неї здоровим оком, ще раз лизнув — і вигукнув:
— Та це ж мед! Грицику, я провалився у медову яму!
Грицик провів пальцем по Саньковій руці, просунув його між двох пампушок. Ще. І ще раз.
— …ед, — нарешті задоволено вичавив він із себе.
Тоді подумав і додав: —…оди…
— Що ти кажеш? — не зрозумів Санько.
— …Оди, — повторив Грицик. —…ити…
І показав, ніби він п’є із кухлика.
— Зрозуміло, — сказав Санько. — Хочеш води?
— Еге, — відказав Грицик. Це було єдине слово, яке він міг вимовити, не ворушачи вустами.
І хлопці подалися шукати воду.
Байрак, до якого вони дісталися, стояв над неширокою річечкою з низькими заболоченими берегами. Чвакаючи у твані, хлопці кинулися до неї і занурили обличчя у прохолодну воду. Стало трохи легше.
Пирхаючи, Санько підвів голову й озирнувся. Перед єдиним його оком постав невеличкий вибалок, в котрому росли старезні дерева. Довкіл валялися сухі гілляки. Видно, хтось колись збирався розкласти тут багаття, проте не встиг.
— Грицику, давай зробимо пліт, — запропонував він товаришеві, що ніяк не міг відірвати обличчя від води. Проте той лише заперечливо повів головою і знову занурив її у річку по саму шию.
Санько тяжко зітхнув. Це ж стільки ще треба йти до того Кам’яного острова! А так — лежиш собі на сухій траві, роздивляєшся на всі боки — а Дніпро сам несе тебе туди, куди потрібно.
Він ще раз зітхнув і поглянув на протилежний берег. І зненацька побачив таке, що краще б вже бджоли йому і друге око вжалили!
По той бік річечки сидів вовк. І не вовк, а справжнє вовчисько! Таких здоровецьких Санько ще ніколи не бачив.
— Грицику, глянь… — затинаючись, сказав Санько.
Хлопці завмерли. Першим отямився Грицик. Він вихопив з-за спини лука, висмикнув з сагайдака стрілу і націлив її на вовка. Проте вчасно схаменувся. Такою стрілою, як у нього, можна лише поранити звіра. А поранений звір, як відомо, вдесятеро лютіший від здорового.
Вовк, здається, теж здогадувався, що Грицикова стріла особливої шкоди йому не завдасть. Він улігся на траву і позіхнув, вишкіривши ікла. Санько мимоволі здригнувся — такі ікла і здоровецькому турові миттю перегризуть ногу…
Задкуючи, хлопці відійшли від берега. Певний час вовк зацікавлено спостерігав за ними. Зненацька нашорошив вуха і щез у кущах.
Тільки тепер хлопці відчули, як у них тремтять коліна. Йти на той бік їм уже не хотілося.
— Бачиш, Грицику, він нас зовсім не боїться, — сказав Санько. — А що ж буде вночі? Ні, ти як хочеш, а я далі не піду. Я буду робити пліт.
Цього разу Грицик погодився.
Для воронівського хлопця зробити пліт було звичним ділом. До того ж усе було під рукою — і сухі палиці, і торішня трава, і мотузки дикого хмелю. Не встигло сонце заховатися за очеретами, як на дрібних брижах погойдувалося щось схоже на копичку сіна. Хлопці, не гаючись, забралися на плота, і Грицик відштовхнувся тичкою від берега. Пліт повільно зрушив з місця і поплив за течією до Дніпра.
Коли вони дісталися до першого закруту, Санько схопив товариша за руку:
— Глянь! Знову з’явився.
(Продовження на наступній сторінці)