«Джури козака Швайки» Володимир Рутківський — страница 9

Читати онлайн історичну повість Володимира Рутківського «Джури козака Швайки»

A

    — То, виходить, це не людина проїхала?

    — Виходить, ні.

    — А хто ж тоді був?

    — Я чув, що єдиний, від кого ховається навіть дика кішка — це вовкулака…

    — Ой…

    Почало розвиднюватися. Густі тумани повільно потягнулися від Вовкулацького кута, білим перекотиполем покотилися повз Сторожовий дуб у бік Воронівки. Здавалося, ніби увесь світ залито молоком. Лише інколи в прогалинах між клубками туману можна було розгледіти обриси дерева чи купу очеретів.

    "Тепер вже не страшно, — сонно подумав Санько.

    Очі йому злипалися. — Над ранок хижаки ховаються. І вовкулаки, мабуть, теж. Тепер можна й поспати…"

    І чи то він вже заснув, чи ще ні — але нараз перед його очима зринула постать білобородого діда. Вона сповільна пропливла в далеч за клубками туману. Дідові вуста щось шепотіли до Санька, проте він не міг розібрати, що саме. А коли постать відпливла в далеч, — Санько раптом побачив себе і Грицика на трав’янистій купині, котру повільно зносила вниз дніпрова течія. А попереду виднівся острів. Санько його ніколи не бачив, але чомусь знав, що острів цей носить назву Кам’яного…

    А потім він став тоненькою гіллячкою, яку трусив дужий вітер. Трусив і прохав прокинутися.

    — Саньку, та прокинься нарешті! — розлючено заволав вітер Грициковим голосом, і Санько прокинувся.

    Грицик сидів поруч. На його щоці червоніла свіжа подряпина.

    — Спиш? — докірливо сказав він. — А я вже на вершечку побував. Ніде нікого. А знаєш, що я вирішив? Біля Воронівки ми ховатися не будемо. А підемо до Кам’яного острова. І знаєш, коли я це придумав? Коли спав. Сплю, а мені хтось ніби каже: "Ідіть до Кам’яного острова, ідіть до Кам’яного…" Диви! Що там?

    Під дубом лежало двійко ножів. Поруч з ними — два луки і сагайдаки зі стрілами.

    То були скарби з Грицикового сховку.

    МЕДОВА ЯМА І ВОВК

    По обіді хлопці були далеко за Сулою. Починалися геть незнайомі місця. Грицик, що йшов попереду, намагався триматися ближче до дніпрових плавнів.

    — Як побачимо татарина — мерщій в очерети, — пояснив він Санькові. — А в очеретах татарин нас нізащо не знайде.

    — Зате там повно кабанів, — заперечив Санько. Дивна млявість все ще не полишала його.

    — Ну то й що? Хрюкне кабан — ми одразу в степ!

    — Краще було б пливти по Дніпру. Там ні кабанів, ні татарів нема.

    — Звідкіля ти знаєш? — заперечив Грицик. — Не татари, то ще хтось є. Та й пливти довго. Аж цілих п’ять діб. А пішки, хлопці казали, до Кам’яного острова можна дістатися за три дні.

    Чим далі було від Воронівки, тим певніше почувався Грицик. Степ був рівний, мов долоня. Вітер хвилею гнав смарагдові трави.

    І ніде — жодного татарина. Хіба промайне вдалині стадо диких коней-тарпанів, чи осудливо погляне з високої могили на малих втікачів кам’яна баба.

    В плавнях теж було тихо. Свині відсипалися у своїх, прихованих від чужого ока, баюрах. Лише мошва та птаство вилися над головою. Одразу за Сулою Грицик підстрелив дві качки. Хлопці розвели багаття і добряче пообідали.

    Та чим нижче схилялося сонце, тим швидше щезала Грицикова впевненість. Йому почало здаватися, ніби за ними хтось стежить. Вже кілька разів Грицик помічав, як щось сіре шмигало в траві неподалік від них. Шмигало безшелесно і тихо, неначе тінь.

    "Мабуть, якесь звірятко, — заспокоював себе Грицик. — Бо ж у степу ні диких кішок, ані ведмедів немає…"

    Проте раз у раз ковзав стривоженим поглядом по найближчих купинах. Одного разу навіть стрілу пустив.

    — Навіщо? — запитав Санько.

    — Просто так, — навмисне бадьорим голосом відказав Грицик. — Схоже, ховрашок проскочив.

    — Ні, не ховрашок, — заперечив Санько. — Щось більше. І набагато.

    — Ти теж його бачив?

    — Еге ж. Може, лисиця? Так ні. Вона руда. А те, що прошмигнуло, було сіре.

    — Мабуть, заєць…

    Тепер хлопці йшли обережніше. І не стільки стежили за тим, що діється у степу, скільки вдивлялися в найближчі кущі. Проте навколо було так тихо і спокійно, що острах невдовзі минув.

    Високо в небі кружляли птахи. Віяв млявий вітерець. З очеретів долинало заклопотане качине кахкання. Довкола хлопців вилися бджоли. З кожним кроком їх ставало дедалі більше.

    — Ого, скільки їх тут! — дивувався Санько. — Немов у дуплах діда Мусія.

    — Куди тому дідові, — заперечив Грицик. — Тут їх значно більше. От тільки б знати, де вони тримають мед.

    Грицик понад усе полюбляв мед. Та й Санько теж. От би зараз знайти дупло, викурити звідтіля маленьких, вкритих пушком злючок, а потім висмоктати з щільників неймовірно смачний мед! І заїдати кислуватим маминим хлібом.

    Та, схоже, поблизу не було місця, куди бджоли зносили б мед. Для цього потрібні старі дерева з дуплами. А їх теж не видно. Хіба он, удалині, щось синіє.

    — Мабуть, байрак, — сказав Санько.

    І тут сталося несподіване. Санькова нога провалилася у щось тепле і липке. Тієї ж миті над ним здійнялася хмара бджіл. Санько зарепетував не своїм голосом і миттю обігнав Грицика, що йшов попереду.

    — Що з тобою? — запитав Грицик. Проте відповіді не дочекався, бо розлютовані бджоли обсіли і його.

    Хлопці мчали степом, мов двійко наполоханих оленів. Тепер їм було не до татар. Та й навряд чи татарські коні змогли б їх зараз наздогнати.

    Отямилися хлопці в очереті.

    — Чого це вони на тебе так налетіли? — ледве зміг вимовити Грицик, бо його вуста вже нагадували дві пишні пампушки. На цих двох пампушках усілася здоровецька груша. Санько відчував, що й у нього не кращий вигляд. Ліве око запухло так, що його можна було розплющити хіба з величезним зусиллям, горіли вуха, а до шиї наче хтось приклав розпечене залізо.

    — Хіба я знаю, — відказав Санько. — Ішов і раптом провалився у яму…

    І він провів рукою по зашерхлих вустах. Рука була навдивовижу солодка. Санько придивився до неї здоровим оком, ще раз лизнув — і вигукнув:

    — Та це ж мед! Грицику, я провалився у медову яму!

    Грицик провів пальцем по Саньковій руці, просунув його між двох пампушок. Ще. І ще раз.

    — …ед, — нарешті задоволено вичавив він із себе.

    Тоді подумав і додав: —…оди…

    — Що ти кажеш? — не зрозумів Санько.

    — …Оди, — повторив Грицик. —…ити…

    І показав, ніби він п’є із кухлика.

    — Зрозуміло, — сказав Санько. — Хочеш води?

    — Еге, — відказав Грицик. Це було єдине слово, яке він міг вимовити, не ворушачи вустами.

    І хлопці подалися шукати воду.

    Байрак, до якого вони дісталися, стояв над неширокою річечкою з низькими заболоченими берегами. Чвакаючи у твані, хлопці кинулися до неї і занурили обличчя у прохолодну воду. Стало трохи легше.

    Пирхаючи, Санько підвів голову й озирнувся. Перед єдиним його оком постав невеличкий вибалок, в котрому росли старезні дерева. Довкіл валялися сухі гілляки. Видно, хтось колись збирався розкласти тут багаття, проте не встиг.

    — Грицику, давай зробимо пліт, — запропонував він товаришеві, що ніяк не міг відірвати обличчя від води. Проте той лише заперечливо повів головою і знову занурив її у річку по саму шию.

    Санько тяжко зітхнув. Це ж стільки ще треба йти до того Кам’яного острова! А так — лежиш собі на сухій траві, роздивляєшся на всі боки — а Дніпро сам несе тебе туди, куди потрібно.

    Він ще раз зітхнув і поглянув на протилежний берег. І зненацька побачив таке, що краще б вже бджоли йому і друге око вжалили!

    По той бік річечки сидів вовк. І не вовк, а справжнє вовчисько! Таких здоровецьких Санько ще ніколи не бачив.

    — Грицику, глянь… — затинаючись, сказав Санько.

    Хлопці завмерли. Першим отямився Грицик. Він вихопив з-за спини лука, висмикнув з сагайдака стрілу і націлив її на вовка. Проте вчасно схаменувся. Такою стрілою, як у нього, можна лише поранити звіра. А поранений звір, як відомо, вдесятеро лютіший від здорового.

    Вовк, здається, теж здогадувався, що Грицикова стріла особливої шкоди йому не завдасть. Він улігся на траву і позіхнув, вишкіривши ікла. Санько мимоволі здригнувся — такі ікла і здоровецькому турові миттю перегризуть ногу…

    Задкуючи, хлопці відійшли від берега. Певний час вовк зацікавлено спостерігав за ними. Зненацька нашорошив вуха і щез у кущах.

    Тільки тепер хлопці відчули, як у них тремтять коліна. Йти на той бік їм уже не хотілося.

    — Бачиш, Грицику, він нас зовсім не боїться, — сказав Санько. — А що ж буде вночі? Ні, ти як хочеш, а я далі не піду. Я буду робити пліт.

    Цього разу Грицик погодився.

    Для воронівського хлопця зробити пліт було звичним ділом. До того ж усе було під рукою — і сухі палиці, і торішня трава, і мотузки дикого хмелю. Не встигло сонце заховатися за очеретами, як на дрібних брижах погойдувалося щось схоже на копичку сіна. Хлопці, не гаючись, забралися на плота, і Грицик відштовхнувся тичкою від берега. Пліт повільно зрушив з місця і поплив за течією до Дніпра.

    Коли вони дісталися до першого закруту, Санько схопив товариша за руку:

    — Глянь! Знову з’явився.

    (Продовження на наступній сторінці)