І, тримаючи лука високо над головою, перший ступив у воду.
Татари з за кущів спостерігали, як горить край берега курінь з дідами.
— Пильнуйте за дверима, — звелів старший. — Вбивати всіх! У полон не брати!
Проте з дверей ніхто не виходив. Незабаром дах завалився.
Ординці кинулися до інших куренів. Проте з лоз їм у груди ринув град стріл. То стріляли ті ж самі діди.
Незабаром надбіг з хлопцями всюдисущий Швайка, котрий побачив дим на острові. З татарами було покінчено.
А бій у плавнях не вщухав. Хтось із татарських тисяцьких у шалі наказав палити плавні. Та хіба ж можна було це зробити, коли поряд з однією торішньою очеретиною росли три зелені, що й не думали розгорятися? Тільки й того досяг тисяцький, що від ядучого диму стало менше комарів.
Зате інші загони, відчувши запах диму, подумали, що на них от-от налетить вогненний пал і кинулися в той бік, де, на їхню думку, мав бути твердий берег. Проте де був той берег, мало хто з них міг визначити. А ті, кому врешті-решт пощастило вибратися, нізащо не хотіли повертатися назад у плавні. Лютували старшини на березі, зносили найнепокірнішим голови, проте нічого домогтися не могли. Страшний гнів Саїд-мурзи, проте плавні з невидимими козаками були набагато страшніші.
А Саїд-мурза усе ще стояв на пагорбі і в задумі гриз нігті. Ранковий шал уже давно минувся, натомість у його душі оселився невиразний острах. Зазвичай Саїд-мурза сам водив ординців за собою, перший нападав чи то на польських жовнірів, чи на уруську сторожу, чи на своїх же беїв, коли не вдавалося дійти згоди. І от вперше в житті не знав, що робити. Острах дедалі сильніше стискав йому груди. Колись, ще зовсім малим, Саїд-мурза заблукав у плав нях і на все життя запам’ятав той жах, що охопив його. Ні просвітку, ні виходу. Темна вода, грузьке дно і мовчазні очерети над головою. Як у пастці. За кілька кроків йому здалося, що ніколи вже не побачить ні степу свого, ні табунів, ні батька з матір’ю. Щось ніби вхопило його за горлянку сухими скреготливими пазурами…
І от — знову плавні. Що ж робити?
Мимоволі скосив очі на нігті. Вони були обгризені до краю, думати вже не було чим. Очевидним було лише одне — в плавнях з’явилася сила, з якою ординцям Саїда-мурзи не впоратися. Потрібна була допомога інших мурз, а, можливо, й самого кримського хана.
Та все ж він на щось чекав. Чекав, коли сонце звелося над головою, чекав, коли воно почало хилитися на захід. Проте ніхто не поспішав до нього з радісними звістками. Орда Саїда-мурзи як пірнула у плавні, так до цього часу й не вибралася.
Він зважився лише тоді, коли сонце одним краєм торкнулося плавнів. Востаннє куснув залишки нігтів і звелів:
— Сурміть відхід.
Пронизливо заверещали дудки. За мить перші татари висипали з очеретів, мов зграя наполоханих горобців. Не озираючись, скочили на коней і полетіли до пагорба, на якому стояв Саїд-мурза. Кожен краєм ока завважував, як порідів його десяток, його сотня. Майже половина залишилася у плавнях. Проте ніхто навіть не думав про помсту. Кожен був радий, що нарешті вибрався з того пекла, яке називається дніпровськими плавнями.
Стояли татари до глупої ночі, чекали, що, може, ще хтось вибереться. А коли сонце знову зійшло над степом — у ньому було порожньо.
ДЖУРИ ВИРУШАЮТЬ У ДОРОГУ
— Отепер можеш радіти, — сказав дід Кібчик Левкові Заярному. — Чому мовчиш?
— А що ж тут радіти? — хрипко озвався Левко. — Майже всі хлопці в плавнях залишилися.
— Як це трапилося? — по довгій паузі запитав дід.
— Та як… Робили, як ви нам веліли: викурять татари з одного острівця — перебираємось тихцем на інший. От ми тричі й перебиралися. Кожен по десятку, а то й більше ординців уклав… А на четвертому зіткнулися з ними. Вони ще раніше туди дісталися. Якби не Демкова довбня, може, й не вибрався б ніхто звідтіля. Крім мене з Демком, живі зосталися лиш Володко Кривопичко та Тиміш Одуд. Та й ті невідомо, чи доживуть до ранку…
Дід Кібчик мимоволі зиркнув туди, де під кущами стогнали поранені.
— Немає правди в цьому світі, — поскаржився він. — Такі молоді хлопці — і гинуть. А такі шкарбани, як я, чомусь тримаються.
Два дні після битви бродили козаки у плавнях. Шукали тих, хто, може, ще подавав ознаки життя. Проте таких було мало.
Десь навіки залишився в очеретах Остап Коцюба, нащадок останнього великокняжого дружинника. Разом з ним полягло й двісті його товаришів, що захищали найближчі підступи до козацького острова. Жоден з них не повернувся. Але й ординці не пройшли.
Не було й Мацика з товаришами. На відміну від воронівців, вони ще не звикли до плавнів, тож боялися трясовини не менше, ніж татари. Тому й вирішили не переходити з одного острівця на інший, а закріпитися на одному. Там вони й билися, обклавшись очеретяними кулями. Билися, аж доки ординці підпалили кулі. Так і згоріли живцем Мацикові товариші, віддавши перевагу вогню перед трясовиною.
— А куди ж дивився Мацик? — гарячкував перев’язаний з голови до ніг Вирвизуб. — Він уже ж ніби звик до плавнів. Чому не вмовив хлопців перебиратися на інший острів?
— Мабуть, загинув серед перших, — висловив здогад Швайка.
Вирвизуб теж втратив майже всіх братчиків. Але вони не дозволили ординцям зайти за спину Остаповим сотням.
Де саме бився Швайка — ніхто не знав. Проте кожен з козаків стверджував, що в найскрутніші хвилини поряд з ним був саме Швайка.
Живими лишилися близько чотирьох сотень козаків. Та й то, більша половина з них поки що не могла рухатися.
— Не доведи Господь, татарва знову наскочить, — бідкався Вирвизуб. — Як тоді будемо боронитися?
— Не наскочить, — заспокоїв його Швайка, котрий тільки-но повернувся зі степу. — Навпаки, вони бояться, щоб ми цього не зробили.
Санько з Грициком ходили набурмосені і навіть не дивилися на діда Кібчика зі Швайкою.
— Ич, понадувалися, як жабенята перед дощем, — кепкував з них Вирвизуб. — Вони вам, діду, цього не пробачать. Як тільки візьмуть віжки в руки — вас першого потурять з плавнів.
— Дай-но Боже, — посміхався дід Кібчик. — Хай збудують мені хатку десь неподалік, покличу я небогу Мокрину та й будемо удвох хазяйнувати… А ви приходитимете до нас на вареники.
— Е, щось ви, діду, не того… — заперечив Вирвизуб. — Ви ж нещодавно були проти того, щоб жінки хазяйнували на острові.
— Та я ж не про козацький острів кажу, — заперечив дід Кібчик. — Я плавні маю на увазі. Оно, коли ми ще молодими стояли за канівськими засіками, то неподалік і сім’ї деяких наших братчиків жили. Наскочать татари — жінки з дітьми в лози біжать, а братчики — до засіків. Відіб’ємося — знову сім’ями живуть.
— Чом же ви там не залишилися? — запитав Вирвизуб.
— Чому ж не залишилися? — заперечив дід Кібчик. — Залишилися. Там і досі ті сім’ї живуть. Тільки ж ми за Хаджі-гірея трохи замирилися з татарами, тож і розійшлися по домівках. А тепер, бач, знову орда сказилася… То от я й думаю — чом би й тут такого не запровадити?
— Еге ж, тут нашим є де розвернутися, — згодився Вирвизуб. — Тут багато таких місць, що не тільки татари, а й комарі не знайдуть.
— Отепер люд уже посуне в плавні валом, — вів своєї дід Кібчик.— От збереться нас тисяч зо п’ять — тоді найближчі орди нас як вогню боятимуться. А стане тисяч з п’ятнадцять — тоді й далекі будуть не страшні…
— А я от про що думаю, діду, — втрутився Швайка. — Схоже, Остап мав таки рацію. Татари обійдуть нас стороною — і спробуй поганятися за ними. Ні, треба придивитися до його Хортиці. Плавні там не згірші тутешніх, а острів куди кращий.
— Це правда, — згодився дід Кібчик. — Наші предки там завжди зупинялися, коли рушали на турків.
— Атож. І головне — татари як на долоні. Не встигнуть і висунутися з Перекопу — а ми вже їм у бік цілимося. А коли що — можемо й до Криму увірватися, розквитатися за всі грабунки.
— Воно буцім і гарно, — почухав потилицю Вирвизуб. — Звісно, будемо їм, як кістка в горлянці. Тільки ж тоді важко нам буде — вони всією силою наваляться.
— Нічого, — заспокоїв його дід Кібчик. — Міцні будемо — не здолають. А поки годі про це. Треба степ стерегти. А то ж раптом вилетить орда з-за Перекопу — а ми тут боки відлежуємо.
— Ваша правда, — погодився Швайка.
Він уже був зодягнений для далекої дороги. Сакви були повні татарського одягу, вірний Вітрик нетерпляче бив копитом у землю, та й Барвінок частенько позирав туди, звідкіля повівав сухий степовий вітер.
— Сам їдеш? — запитав дід Кібчик.
— Та ні, — відказав Швайка. — На цей раз гадаю і джурів прихопити з собою.
— Що, заворожив тебе Санько, га? — посміхнувся Вирвизуб.
— Хтозна. Але що той, що інший — хлопці моторні, тямущі і на татарчат схожі. Тож ніхто до них особливо не придивлятиметься. А коли й спитає хтось, то татарською мовою завжди можуть відповісти… Звісно, хапатися за шаблі поки що їм не дозволю, про те гасати степом та козацької справи навчатися — саме час.
— Отже, на Хортицю, — дід Кібчик задивився на козаків, що з криками та сміхом тягли невода. — А далі куди?
— Коли все буде гаразд, думаю на море поглянути. Є там таке селище — Хаджибей чи Коцюбіїв, як предки його називали. Наш Остап казав, що він саме звідтіля родом.
— І прізвище в нього теж Коцюба, — нагадав Вирвизуб. — То чи, бува, не нащадок він того Коцюби, від якого пішло селище? Ти поспитай там, коли випаде нагода.
— Поспитаю, — запевнив Швайка. — Заодно довідаюсь, чим дихає тамтешній люд — і назад. Сюди.
Швайка з джурами виїхав у дорогу надвечір. Далека вона стане їм чи близька — ніхто не знав. Спокійна чи небезпечна — теж ніхто не відав. Тож козаки стояли й дивилися їм услід, аж доки Швайка з джурами щезли за древньою могилою.