— Не кажи, — зупинив його дід Кудьма. — Раніше татарам давали відсіч біля свого дому. Та й то не завжди. А тепер дали відкоша у його ж таки, татарському, степу.
— От-от, — підтримав Швайка діда Кудьму. — І дід Кібчик таке балака. А ще, знаєте, що він каже? Це, каже, тільки початок. Після цього всі відчайдухи зі всієї України до плавнів дніпрових підуть.
— Чому саме до дніпрових? — не згодився переяславець Каліберда. — Можна б зібратися біля Сули чи Удаю. І до домівки близько, і коли що — ліс поряд.
— Не те кажеш, — зупинив його Швайка. — Ти чекатимеш його біля Удаю, а він Трубіж пограбує. Таки правду каже Остап, що найкраще зупинитися десь неподалік Перекопу. І тільки ординець висуне носа з Криму — ти його шилом у бік!
— Швайкою, — уточнив Свирид. — Здоровецькою такою, щоб аж підстрибнув.
— Нехай швайкою, — згодився Пилип. — Головне, що він тоді менше облизуватиметься на Україну. Бо не до неї вже буде йому.
— Є там такі місця, — мрійливо сказав Остап. — За порогами. І скелясті, і які завгодно. І плавні там ще глухіші, ніж у вас. І ліс є. Зробити засіки, отаборитися десь на острові — і добра січ була б! Тільки ж треба, аби народ туди пішов. А це не так просто.
— Звісно, непросто, — згодився Швайка. — Але на те і розходяться нині наші братчики по всій Україні. Розкажуть, як били татарина у його ж степу, — може, й згодиться хто прийти підсобити.
— Згодяться, — твердо мовив дід Кудьма. — Тепер прийдуть. Головне — початок є. Ет, скинути б мені років з тридцять!
ВТРАЧЕНА ЗБРОЯ
Остап Коцюба стояв, прихилившись до стовбура, і зосереджено розглядав полотняну стрічку.
— Ну як? — запитав захеканий Санько. — Гарно служить Куций?
Годину тому дід Кудьма заховав цю стрічку в реп’яховий жмут, причепив Куцому і наказав йому шукати хазяїна. А Санька послав слідом, щоб перевірив, який з Куцого шукач.
— Молодець, — похвалив Остап Куцого, складаючи стрічку. — Ледь до смерті не злякав.
— Це ж як?
— А так. Вийшов я надвір і роздивляюсь, що ж воно зробилося за ніч. Аж тут як штовхне мене щось ззаду під коліна! Я з несподіванки злетів у небо, повисів там трохи, аж дивлюся: та це ж Куций!
Звідкілясь випірнув Грицик. Поглянув на Остапа, відвів Санька убік. Тихо сказав:
— Мабуть, ми з Швайкою незабаром поїдемо звідсіля.
— Куди?
— А ти хіба не чув, про що дорослі говорили? Дід Кібчик усіх козаків розігнав, щоб розповіли про ту битву на Кам’яниці. Навіть Вирвизуба погнав.
— То він що — найголовніший у вас?
— Ні. Але його всі слухають. А коли до діла дійде, то більше слухають Вирвизуба.
Санько з заздрістю подивився на свого товариша. Гарно йому живеться: є кінь, Швайка поруч, їдь, куди заманеться…
А Грицик із заздрістю дивився на Санька. Щастить же людині! Поруч з дідом Кудьмою бути — таке не кожному дано. З його знайомих лише Швайка жив біля діда. Навіть Вирвизуб не удостоївся такої честі.
— Слухай, Саньку, а як тобі з дідом? — запитав він. — Не буває страшно?
— Та ні, — відказав Санько. — Він добрий. Навіть не лається. І всього вчить.
— То він тебе вже й чаклувати навчив? І по зорях гадати?
— Трохи навчив, — скромно зізнався Санько. — Але ще не всього. Мені ще треба багато вчитися.
— Слухай, Саньку, — раптом зашепотів Грицик. — А ти можеш всіх зачаклувати?
У його очах заграли бісики.
— Не знаю, — чесно визнав Санько. — Ще не пробував.
— То ти… — Грицик озирнувся, йому на очі втрапив Остап, що ніс цеберко з вівсом для свого коня. Слідом за Остапом підтюпцем трюхикав Куций. — А Остапа зможеш зачаклувати?
Санько з сумнівом поглянув на могутнього нащадка великокняжого дружинника. Це зовсім не те, що підстаркуватий миршавий татарин. Усе ж сказав:
— Спробую.
Тоді пильно втупився у широкоплечого козарлюгу. Вуста його щось шепотіли.
А Остап і не здогадувався, що його зачакловують. Він ішов і легенько відштовхував грайливого Куцого, що раз по раз заступав йому дорогу.
— Зачекай, друже. Спочатку діло треба зробити…
Нараз він відставив цеберко, упав на коліна і гавкнув по-собачому просто в пику Куцому:
— Гав! Гав гав!
З несподіванки Куций беркицьнувся на спину. А Остап на чотирьох підбіг до нього і загарчав:
— Гр-р-рр…
Остап нагадував величезного пса, що вирішив погратися з маленьким цуценятком. От лише забув, як це робиться. Тож замість того, щоб учепитися у вовчиків загривок, Остап чомусь почав вдавати бугая Петрика — катав бідолашного Куцого по снігу, наче обрубок колоди.
Грицик роззявив рота на те диво. Такого він ще зроду не бачив.
— Ну й дає! Це ти його вже зачаклував, так?
Санько кивнув. Він і сам не сподівався, що в нього так легко вийде.
А пособачений Остап усе жвавіше буцав не на жарт переляканого Куцого. То на бік його перевертав, то на живіт. І все загрозливіше гарчав:
— Гр-рр…
Нараз усе скінчилося. Остап востаннє буцнув вовчика і звівся на ноги. Куций негайно скористався з нагоди і шаснув за найближче дерево.
А Остап узяв цебро, озирнувся довкола й здивовано запитав:
— О! Який же це дурень витовк стільки снігу? Чи не ви, голуб’ята, тут бучу затіяли?
Грицик остовпів.
— Дядьку Остапе, ви що — нічого не пам’ятаєте?
— А що б то я мав пам’ятати? — поцікавився Остап, і вільною рукою заходився струшувати з себе сніг.
— То це ж ви самі його витовкли! Коли Куцого буцали.
— Я? Буцав Куцого? Ну, знаєш… — образився Остап. — Говори та не заговорюйся! І чого це ви, власне, поставали отут стовпцями і витрішки справляєте? Що, вперше мене побачили, чи роботи більше немає? Он гляньте на свої шаблі — вони у вас геть поіржавіли!
Потому презирливо чвиркнув у сніг та й подався з цебром до свого коня.
— Ну, Саньку, — тільки й спромігся Грицик на ці слова. — Невже ти й справді його зачаклував? Чи, може, йому самому заманулося?
— Як тобі сказати… — Санько й справді не міг підібрати слів, аби пояснити, як воно вийшло. — Я подумки попросив його погратися з Куцим.
— Ну й погрався!… Куций ледь не гигнув з переляку!
Санько поглянув на хмари, за якими ледь прозирало сонце, і заквапився:
— Мені вже час. Треба дідові помогти.
— Я тебе проведу, — напросився Грицик.
Дорогою він розповів, як йому жилося у пастуха Рашита. А жилося йому там непогано. Цілими днями випасали вони коней з Рашитовим сином Махмутом. Заодно вправлялися на шаблях і вчилися один у одного мови.
— Рашит казав сусідам, що купив мене на невільницькому ринку в Кафі.
— А зараз що він скаже?
— Що віддав мене своєму братові, який живе в Криму…
Грицик ішов, зосереджено дивлячись під ноги. Де-не-де з-під снігу виступала вода.
— Цього літа я, мабуть, знову подамся до Рашита. Швайка каже, що мені треба добряче вивчити їхню мову й звичаї. Я ж, Саньку, хочу бути таким вивідачем, як Швайка. А ще Рашит каже, що я дуже схожий на татарча…
Санько зміряв поглядом товариша з голови до п’ят. Щось ніби і є в ньому татарське. А може, то лише здається.
— Що, схожий? — запитав Грицик.
— Та ніби ні, — відказав Санько.
— Це тому, що я одягнений по-нашому, — пояснив Грицик. — А коли одягаюся по-їхньому, то Рашит каже, що я вилите татарча.
Санькові чомусь замуляло на душі. Довгими ночами він не раз мріяв, як разом з Грициком буде козакувати. Та, видно, не судилося. Він, мабуть, житиме так, як живе нині дідо Кудьма. Лікуватиме поранених та хворих, вчитиме вовків служити людям. І зрештою, стане відлюдником, як і дідо Кудьма…
Від таких думок Санько не втримався і тяжко зітхнув.
— Ти чого? — здивувався Грицик.
— Просто так, — ухилився від відповіді Санько.
Біля двох старих осик друзі зупинилися.
— Ану, давай ще на шаблюках! — вигукнув Грицик.
Вони завжди тут змагалися. Бо при дорослих козаках змагатися нецікаво. Тільки й чуєш:
— Не так, Грицику, руку тримаєш! А ти, Саньку, пом’якшуй удар. Та не так! Ану, ще раз!
А тут, без глядачів, можна змагатися як завгодно.
— Я — козак Швайка! — вигукнув Грицик і його шабля засвистіла в повітрі. — Ну, татарчуку, начувайся!
— А я молодий козак Кудьма! — вигукнув Санько і теж схопився за шаблю. — Не буде тобі, бусурмане, пощади!
Як же гарно видзвонювали в повітрі шаблі! Як завзято зійшлися на герці бійці! Білка, що зопалу визирнула з дупла, перелякано чкурнула аж на самісінький вершечок. Заєць, що звівся на задні лапи біля куща калини, чкурнув так, що за ним аж закуріло. Проте безвусі лицарі нічого не помічали.
— А, клятий ногайцю, ти ось так? — вигукував Грицик. — То на тобі!
— Щоб козак Кудьма відступав? Не бути цьому ніколи! — волав Санько і раз за разом викрешував жмути іскор з Грицикової шаблі.
(Продовження на наступній сторінці)