Не хвалився один лише Володко Кривопичко. Але, схоже, що й він був задоволений. Володко зійшовся врукопаш з одним здоровилом-ногайцем, і той так загилив його у хвору щелепу, що вона одразу ж стала на місце.
— Свої не змогли, то татари помогли! — реготав Заярний.
Володко тихо посміхався. Говорити він ще не міг, і лише час від часу обережно торкався щелепи: чи не зійшла вона, не дай Боже, знову з місця.
— А наших там не зустрічали? — запитував Санько.
— Не було їх. Кажуть, на Воронівку наскочив інший загін. А його ми не знайшли.
З собою воронівці привели трьох татарських коней під сідлом. До боків у них були приторочені сакви. В одній знайшли дві шапки-малахайки.
— Це вам, хлоп’ята, — сказав Байлем. — Носіть і пам’ятайте мою добрість.
Хлопці миттю натягли малахайки на голову. Тоді поглянули один на одного і мимоволі розреготалися: викапані татарчата!
— Боже збав, і Барвінок не впізнає, — зауважив Левко.
І лише тут вони збагнули, що Барвінка немає поруч. Він один залишився стерегти в’язня.
Коли козаки підійшли до куреня, Барвінок знудьговано позіхнув і шмигнув у кущі. Хазяїн наказував йому стерегти острів від чужих. А від своїх — не наказував.
В’язень, кліпаючи очима, вийшов з куреня. Ковзнув поглядом по прибульцях, і врешті зупинився на Дніпрових просторах.
— Ти хто такий? — запитав Байлем.
— Потім скажу, — відказав в’язень. — Спочатку дайте пити…
Він пив, здавалося, цілу вічність. Вода струмками стікала по неголеному підборіддю, лилася за пазуху, зрошувала запилюжені черевики. Нарешті в’язень відставив корчагу убік і сказав:
— Хто я такий, питаєте? — і кивнув на хлопців, що знічено переминалися з ноги на ногу. — Ото в них краще поцікавтесь. Вони, бач, гадають, що я якийсь Тишкевич. А я того Тишкевича і в очі не бачив. Мені треба до Демида, товариша мого давнього. Чули про такого?
Василь Байлемів замислився.
— Здається, чув. Тільки він далеко звідсіля. Десь внизу оселився, і не на острові, а в плавнях… То ти таки не Тишкевич?
— І не був ніколи. Я Семен Задорожний з Байбузівки, є таке село за Черкасами. Може, чули? Ну от. Вирішили ми з друзями моїми до Демида дістатися, теж трохи покозакувати. От. А сюди я зайшов, аби запитати, де той бісів Демид оселився цього літа.
— А хутро хто брав? — запитав Грицик.
— Яке хутро? — здивувався в’язень. — Що ти мелеш, хлопче?
— Воно на місці, — сказав Одуд. — Я щойно дивився.
— От бачите…— в’язень широко розвів руками і посміхнувся.
Воронівці дивилися на нього і не знали, як їм бути. Ніхто з них Тишкевича в очі не бачив, бо прибився він до пана Кобильського лише цієї весни. Та й не схожий він на старшого челядника. Доброго пана і за версту видно — груди вперед і на землю гидує дивитися. А цей — на звичайного дядька схожий. Неголений, в пошматованій одежі. Ні, щось воно не так…
— Що скажете, хлопці? — звернувся Байлем до друзів. — То Тишкевич це чи ні?
Грицик заходився копирсатися ногою в траві. Нарешті відказав:
— Він схожий на нього. І це… голос майже такий. І зубом цвикав.
— Та коли ж це я цвикав, хлопче? — здивувався в’язень. — Ну, було колись, коли зуб заболів. А зараз, слава тобі Господи, уже рік як не цвикаю.
— А ти що скажеш? — звернувся Байлем до Санька.
Санько облизав вуста. Чомусь йому стало спекотно.
— Мені здається, що це Тишкевич, — сказав він.
— О! Здається, — засміявся в’язень. — Мені теж інколи здається, що я турецький султан.
Воронівці пирхнули. Дуже вже мало цей забрьоханий чолов’яга скидався на турецького султана.
— Може, й справді наші голуби трохи того… — почав Левко Заярний. — Може, й справді, людина не винна, а ви на нього з вовком…
— Та господи! — вигукнув в’язень. — Мало що в житті буває. Ви на хлопців не дуже тисніть. Тут, знаєте, краще вже перестаратися, ніж потім сто літ раків пекти.
— А чому ж ваші друзі так утікали, коли я сказав їм, що вас повіз Швайка? — з останніх сил стояв на своєму Грицик.
— Еге ж, чому? — запитав і Левко Заярний.
— Дуже просто, — відказав в’язень. — Про тутешні місця таке розповідають, що й у хороброго жижки можуть затруситися. А мої друзяки, чесно кажучи, не з хороброго десятка.
Воронівці заворушилися. Вони зрозуміли, що хлопці добряче-таки помилилися.
— Ну й вивідники! — пирхнув Перепічка.
— То що будемо з цим… Семеном робити? — запитав у товариства Байлем. — Відпустимо, чи як?
— Як на мене, нехай собі йде куди хоче, — подав голос Володко Кривопичко і перевірив, чи не зійшла після цих слів його щелепа з місця.
— А я гадаю, що треба дочекатися Мацика із Швайкою, — сказав Левко Заярний. — Як вони скажуть, так тому й бути.
— Правду кажеш, — згодився Байлем. — Так що, Семене, чи як там тебе, посидь з нами ще трохи. Заодно й нашого кулішу скуштуєш.
Спочатку в’язень хотів було заперечити. Та, подумавши, лише махнув рукою і рушив до багаття, над яким уже висів казан.
Він виявився людиною балакучою, і знав безліч історій. Та таких, що воронівці часом аж животи надривали. А коли доспів куліш, вони миттю забули про все на світі і посунули до казана. Якийсь час ложки прудко бігали від рота до рота, аж поки Байлем сказав:
— Гарний куліш! А ти, Семене, чом не їси?
Всі озирнулися туди, де тільки-но сидів в’язень. Проте його там уже не було. А за якусь хвилю за верболозом пролунав стукіт копит, згодом щось лунко шубовснуло у воду.
Коли воронівці схопилися на ноги і, заважаючи один одному, кинулися до води, — втікач уже досяг протилежного берега.
Ще мить — і він щез в очеретах.
ГОНИТВА
Першим отямився Байлем.
— На коні! — гукнув він.
Проте коні не давалися до рук. Вони злякалися вовка.
— Що ж ти його не встеріг? — гукнув до нього Заярний. Барвінок ображено зиркнув на нього, немовби хотів сказати: "Я стеріг, коли треба було, а от ви куди дивилися?"
Зрештою, коней вдалося осідлати. Вершники дружно шубовснули у воду. І вже посеред протоки Байлем озирнувся на острів і гукнув:
— Барвінку, сюди! Ходи з нами!
Проте вовк, що стояв на краю коси, лише змахнув хвостом. Він, може, й радий був би податися за втікачем, проте не смів порушувати наказу Швайки. А наказ був чіткий: острів не покидати.
В хапанині ніхто з дорослих не завважив, як Санько з Грициком теж скочили на коней.
За плавнями воронівці притримали коней. Втікача і слід пропав. І невідомо, у який бік він подався. Було темно. Місяць ще тільки збирався сходити на небо.
— Гайда туди! — сказав Заярний і махнув рукою униз за течією.
— Що йому там робити? — заперечив Володко Кривопичко. — Там же татари! А коли то й справді Тишкевич, то він подався до свого пана Кобильського. Он туди.
І Кривопичко змахнув рукою проти течії.
— А може, він зараз принишк у плавнях і слухає, як ми тут лаємося, — сказав Лесь Одуд. — Тут його треба шукати!
— Тихіше! — гримнув Байлем. — Дайте послухати.
Проте й наслуховування нічого не дало. Коники сюрчали так, що аж у вухах виляскувало.
Низько над обрієм з’явився місяць.
— Незабаром розвидниться, — сказав Байлем. — Отоді, може, й слід побачимо. Ет, забратися б зараз на високу могилу, звідтіля видно все як на долоні!
— Воно було б гарно, — зауважив Левко. — Тільки де ж ти її візьмеш? О, а це ще хто?
Воронівці принишкли. З півночі до них долетів неспішний тупіт копит. А ще за хвилину в напівтемряві вималювалися постаті двох вершників. Левко, у котрого було найзіркіше око, придивився до них і радо вигукнув:
— Швайка з Мациком! От добре, що ви повернулися!
— Щось трапилося? — запитав Швайка.
Вислухавши плутану розповідь, Пилип звелів:
— Негайно забирайтеся з острова! Щоб і духу там вашого не було! І слухайте Мацика. Він знає, куди податися.
— А ти? — запитав Мацик.
— А я — за ним!
Швайка розвернув Вітрика і пустив його учвал. Не вниз за дніпровою течією, не вгору, у бік Сули — а прямісінько у відкритий степ, назустріч місяцю.
Воронівці вражено дивилися йому услід. Вони навіть не звернули уваги на те, що повз них на татарських коненятах пролетіли Санько з Грициком. Один лише Мацик устиг вигукнути:
— Ви куди?
Проте хлопці вдали, нібито нічого не почули.
Мацик сердито сплюнув і повернув свого коня у бік плавнів.
— Гайда за мною, — звелів він. — Будемо перебиратися на Зміїний острів.
— Навіщо нам перебиратися? — заперечив Перепічка. — Нам і тут непогано.
— Мовчи, — крізь зуби мовив Мацик. — Коли Швайка сказав, то так воно й повинно бути.
Роса випала скупо. І все ж при світлі місяця, що підбився вже досить високо, виразно виділявся темний слід.
То був слід Тишкевичевого коня.
(Продовження на наступній сторінці)