Вони проминули закрут, тоді ще один, і опинилися перед частоколом молодих верб.
— Он вони які, — сказав Грицик і зупинив коня. — Пам’ятаєш, Саньку, як дід Кібчик допитувався в тебе, чи може в цих місцях рости щось путнє? Просо, овес чи ще якась пашниця. Бо щомиті може налетіти татарська ватага і зрівняти все з землею. Ти тоді довго мовчав, потім сказав, що бачиш гарне просо і капусту, і ріпу. Тож дід і вирішив залишитися тут з Демком.
— А потім ледь вуха мені не відірвав, — згадав Санько.
— Це ж за що?
— Бо тут таки небезпечно. Позаминулого літа на них налетіла чи не сотня татар. Добре, що саме тоді до діда в гості припливли Вирвизуб і Байлем зі своїми хлопцями, і від нападників полетіли пух та пір’я.
— Тепер татари обходять нас десятою дорогою, — сказав Марко таким тоном, ніби в цьому була і його чимала заслуга.
Першим, кого вони побачили, був Демко Манюня. Він тримав чепіги плуга, що його тягли два волики. Над волячими спинами піднімалася пара. Судячи з того, що зораний був чималий клин, Демко працював ще з удосвіта. Позад нього рудий хлопчак вйокав на тлустого коня, що тяг за собою борону.
За всім спостерігали дід Кібчик і опасистий чоловік у смугастому татарському халаті. Дід Кібчик войовниче тримав руки в боки і лаяв Демка за те, що той глибоко заганяє плуга у землю.
— Пожалів би хоч бідну тварину! — гнівався дід.
Демко зупинився і прутом, яким зчищав землю з рала, почухав потилицю.
— Та я ж, діду, ніби не дуже й налягаю, — виправдовувався він. — Ви ж самі казали, що до вечора треба все закінчити.
Нараз Демко пожбурив прута і заусміхався — він побачив Грицика з Саньком.
— Прийшла коза до воза! — гукнув він і побіг обійматися з хлопцями.
Схоже, зрадів і дід Кібчик. Він поплескав Грицика по грудях, обдивився з усіх боків і зауважив:
— Ніби й справний парубок. От тільки миршавий якийсь.
Потому повернувся до татарина й сказав:
— Ти, Рахмоне, хотів пастуха? То ось маєш. Домовляйся з ним.
Грицик здивовано втупився в татарина. Їх він ще не зустрічав у цих плавнях. В усякому разі, не зустрічав без зброї.
А от Рахмон не здивувався, побачивши Грицика. Він, схоже, був розчарований.
— Та я ж уруса хотів пастухом, а не свого, — звернувся він до діда. — Я ж тобі казав, що уруса-пастуха інші уруси не зачеплять. Бо свій свого не зачепить. А от татарського пастуха урус із радістю образить.
— Не образить, — запевнив дід. — А коли якусь вівцю й поцуплять — ти не соромся, скажи мені. А я вже покажу їм де які раки зимують.
— Вірю, — сказав Рахмон. — Відколи ти тут поселився, ніхто мої табуни не чіпав. Тож і надалі молитиму Аллаха, щоб був здоровий мій сусіда.
— Я теж радий сусідити з тобою, Рахмоне, — зізнався дід Кібчик. — Але нехай і твої хлопці…
— Ні-ні, шановний! — приклав руки до грудей Рахмон. — Клянуся, що через землі мого аулу жодна погана людина до тебе не пройде!
— Вірю, Рахмоне, — кивнув головою дід Кібчик. — Ти теж іще жодного разу не підводив мене. А за просо й овес не хвилюйся. Коли вродить — тобі першому продам. І полотен привезу для твоєї Оксани-ханум. Вона які хоче — білі чи вже фарбовані?
— Білі, шановний, білі, — схилився Рахмон. — А моя Оксана вже пофарбує їх так, що сам мурза закліпає очима…
Він посміхнувся, уявляючи вираз того мурзи, коли він побачить Оксанині полотна.
Тоді скочив на коня і подався в степ. А дід Кібчик повернувся до Грицика й урочисто мовив:
— Бачив, як розмовляє зі мною цей татарин? А це значить, що мені тут ведеться безпечніше, ніж у Воронівці. Там мене будь-хто може пощипати — хоч пан, хоч староста, — а тут, бач, сам невірний обіцяє оберігати мене від своїх же зайд. Скумекав?
— Скумекав, діду…
— Ну, то паняй до Демка, а в мене ще справ повно.
Далі дід повернувся до Санька і обдивився його так, ніби не бачив принаймні з рік.
— А я думав, що ти вже забув дорогу до мого острова.
— Ні, не забув, — усміхнувся Санько. — Не забув. А як там наші цуцики?
Нещодавно Сирітка привела трьох вовченят і дід взяв її до себе разом з дітьми. Дід казав, що з півроку вони погуляють на острові, а вже з осені Санько має довести, що він таки дечого навчився в діда Кудьми.
А вовченята були тут як тут. Бочком бочком прискакали вони до гостей, віддано метляючи ще куценькими хвостиками. Дід Кібчик глянув на них і сердито сплюнув собі під ноги.
— Не знаю, як ти їх навчатимеш, — сказав він. — Але з цього добра пуття не буде. Що ж це за бойові вовки, які ще жодного разу ні на кого зуби не вискалили?
— Нічого діду, — заспокоїв його Санько. — Усьому свій час.
— Дай Боже нашому теляті вовка з’їсти, — засумнівався дід. Тоді понюхав повітря і поспіхом почимчикував до багаття, на якому парував казан з кулішем.
А Санько подався до Демка. Той щойно передав плуга Грицикові і тепер стирав з обличчя рясний піт. За ці роки, проведені на Дніпрі, Демко ще подужчав і тепер чимось нагадував незабутнього бугая Петрика.
— Як там у твоїх плавнях? — поцікавився він. — Комарі ще не заїли?
І сам же засміявся зі свого дотепу.
— Поки що ні, — посміхнувся і Санько. — Спочатку не давали спати, а тепер нічого. Звик. Та й не чіпляються вони, коли обмажешся ропою.
— Ропою? — здивувався Демко. — Це ж хто тебе навчив?
— Та… там, у степу, — невизначено кивнув головою Санько.
— Ага, в татарів, — здогадався Демко і зневажливо пирхнув. Він ще ні разу не гостював у татарському аулі, тому вважав, що доброму воронівцю там робити нічого.
Повз них пройшов Грицик. Його обличчя пашіло від захвату.
— Ну, як моя борозна? — запитав він. — Правда ж, нічогенька?
Демко скосив очі у його бік. Борозна була трохи кривувата.
— Як хвіст у Рябка, — усміхнувся він.
— Сам ти Рябко, — відбрикнувся Грицик. — Гей, руді!
Демко провів його поглядом і чомусь важко зітхнув. Точнісінько як це колись робив бугай Петрик.
— Що таке? — здивувався Санько.
— Та… — невизначено пробасував Демко.
Це було щось нове. Санько придивився до товариша. І справді, таким заклопотаним він його ще не бачив.
— Тобі щось муляє на душі, — впевнено сказав він.
Демко дав щигля ґедзеві, що впився йому в лікоть і відказав:
— Та… Малий ще ти розбиратися в таких речах… — І все ж не втримався: — Тут, розумієш, дідо сказали, що пора мені когось до пари шукати. От. А де я її знайду в цих плавнях? Та й не можна дівок приводити на козацький острів. Пам’ятаєш, що про це казав Вирвизуб? Голову, казав, знесе шаблею і скаже, що так і було.
— Але ж тут не козацький острів, — заперечив Санько. — Ви ж тут хліб вирощуєте і рибу ловите…
— Все одно, — сказав Демко і зігнав злість на ще одному ґедзеві.
— Схоже, ти вирішив повернутися до Воронівки, — зробив висновок Санько.
— А ти звідкіля знаєш? — почав було Демко, проте вчасно згадав, з ким має справу. — Та ніби так. Але що я там робитиму? Дідова хата, кажуть, геть скособочилася. Та й те… пан Кобильський, кажуть, може повернутися.
— А я чув, ніби не повернеться. Дуже вже встидається він, що його на очах у всіх відшмагали.
— Та то таке… Сьогодні соромно, а завтра, може, й ні. А тут за мене хто робитиме? Дідо ж, видиш, уже не може ходити за плугом. Йому самому догляд потрібен.
У цю мить від верболозу до них долетіло чиєсь покашлювання. Санько озирнувся й побачив човен, що погойдувався на дрібній хвилі. У човні сиділи Левко Заярний з Вирвизубом і Швайка. Сиділи мовчки. І, судячи з їхніх облич, теж були чимось заклопотані. Швайка перехопив Саньків погляд, кивнув йому головою і знову втупився в ніс човна.
— Чого це вони такі? — запитав Санько.
— Полаялися, — коротко сказав Демко. — Зранку цілий день лаялися.
— Це ж через що?
— Вирвизуб, бач, наполягає, що тут справжнім козакам уже нічого робити. Мовляв, татарин у наших краях уже присмирнів. Треба, каже, іти в пониззя Дніпра, де кримські татари переправляються на правий берег Дніпра і йдуть на Поділля чи ще кудись. Туди, звідкіля родом Вирвизуб.
СУПЕРЕЧКА
Про ці розмови Санько знав ще з минулої осені. Дід Кібчик стверджував, що кращого місця, ніж зараз, козакам не знайти. Звідсіля можна вдарити під ребра орді ще перед її нападом на переяславські землі. Та й з підмогою нема клопоту — ті ж переяславські люди будь-якої миті підійдуть на поміч. А Вирвизуб доводив, що, крім лівого берега, є ще й правий, де живуть такі ж люди, як і тут. Тому треба перебиратися на низ Дніпра, де зручно перехоплювати орду, щойно вона висуне носа з Криму. І якщо дід не хоче туди рушати, то він, Вирвизуб, сам збере всіх козаків, що прийшли з правого дніпровського берега, і подасться з ними на пониззя Дніпра, щоб завадити татарам ходити на Волинь, Поділля чи ще кудись…
(Продовження на наступній сторінці)