І лише Барвінок поводився, як личить справжньому вовкові. Щоправда, спочатку він заскавулів з радощів і лизнув хазяїна в щоку, але тут-таки з незалежним виглядом усівся на землю і повернув голову до Санька.
— Дякую, Сіренький, — прошепотів той.
Барвінок затарабанив хвостом по землі.
"Облиш, друже, — здається, хотів сказати він. — Я й без твого прохання це зробив би…"
Уже давно вицвіле від спеки небо не бачило стількох крилатих хижаків, що з усіх усюд зліталися до Дніпра. Вони відчували гамір битви. А де битва — там кров і трупи, там є змога поживитися, нічим не ризикуючи. Тому птаство анітрохи не зважало на невеличкий гурт вершників, що їхав попри битий шлях. У центрі гурту, межи двох коней було прилаштовано ноші, на яких лежала непритомна людина. Коні несли ноші так обережно, що, здавалося, ті ковзали над землею. А на значній відстані від гурту, пантруючи на найменшу небезпеку, роз’їжджали ватаги озброєних вершників. І не одному з орлів-могильників здалося, що ватаги ті радше схожі не на бійців, котрі готові кинутися у будь-яку бійку, а на пташиних матерів, що, нехтуючи власним життям, готові відвести мисливців убік від гнізда з пташенятами.
Десь пополудні Швайка знову прийшов до тями. Якусь мить розглядав Грицика й Санька, що їхали по боках, а тоді втягнув носом повітря і сказав:
— Дим. Десь щось горить.
Грицик з Саньком стривожено озирнулися. Пожежа в степу — то страшна річ. Вона несеться з такою швидкістю, що від неї годі врятуватися не те що людям, а й птахам. Проте довкола все було тихо і спокійно. Бадьоро підпадьомкали перепілки, діловито перебігали дорогу дрохви, неспішно пересувалися віддалік табуни диких коней.
— Нічого не чую, — зізнався Грицик. Проте Санько, приклавши мокру ганчірку до Пилипового чола, зауважив:
— Здається, плавні палають.
Швайка з зусиллям повернув до нього голову й перепитав:
— Справді?
Санько відкинувся назад і міцно, аж пішли перед очима червоні кола, замружив повіки.
Перед його внутрішнім зором промайнуло замазюкане сажею та кров’ю Вирвизубове обличчя. Стефан щось вигукував і показував кудись рукою. Потім з диму вигулькнув Кривопичко. Захлинаючись від кашлю, він випускав перед себе стрілу за стрілою…
Санько струснув головою і розплющив очі.
— Схоже, там іде бій, — сказав він.
— Тоді женіть на допомогу! — вигукнув Швайка. — Він спробував підвестися, але не зміг. — Женіть щодуху, хлоп’ята!…
Плавні димували. Попелясті клубки диму перебиралися з острова на острів, чорними смерчами злітали догори і відхилялися то далеко у степ, то скупчувалися низько над водами. Раз по раз язики диму лизали ханську вежу, і Менглі-Гірей кашляв. Він лютував. Кляті козаки не захотіли встрявати у відкриту січу, вони підпалили плавні і, мов останні боягузи, заховалися за ними. Тож тепер турецькі лучники змушені були бити по островах лише тоді, коли вітер розганяв над ними хмари диму. Зате невірні, користуючись таким прикриттям, наближалися до галери майже впритул і стріляли на вибір. І не лише стріляли. Кілька хвилин тому гостроносий байдак на повній швидкості вилетів з диму. Лучники дружно сипонули в нього роєм смертоносних стріл, проте в байдаку нікого не виявилось — либонь, козаки вистрибнули з нього за мить до зіткнення і зараз, невидимі за димом, дістаються до островів уплав. А байдак з розгону увігнався в обшивку галери з такою силою, що та не витримала і затріщала. Хитнувся корабель, почулися нажахані голоси, які перекрили поспішливі накази капудана-паші.
— Що там? — запитав Менглі-Гірей юртджі, котрий ні на крок не відходив від свого повелителя. Враз над головою просвистіла стріла, і Менглі-Гірей мимоволі пригнувся.
— Не висовуйся, сонцесяйний! — стривожено вигукнув юртджі. — Я зараз…
Він подріботів сходами вниз і за мить повернувся.
— Розійшлася обшивка і почала просочуватися вода, — повідомив він. — Проте капудан-паша запевняє, що це не страшно. Все ж, остерігаючись нападу ще одного, а може, й не одного, козацького байдака, капудан-паша звелів вибиратися на чисту воду, подалі від островів. Тут диму було менше, і Менглі-Гірей зауважив, що над лівим берегом стовпилися тисячі вершників. Вони чекали, доки їхні товариші — ті, хто пересів на човни та очеретяні плотики — відтиснуть козацькі байдаки. А вже тоді всією силою наваляться вони на невірних, що зачаїлися на своїх островах, як вовки в гущаві. Але байдаки не відступали. Хоч козаки, що сиділи в них, значно поступалися кількістю, проте були захищені від стріл високими облавками, у той час, як татари на своїх шкіряних човниках та очеретяних плотах були чудовою мішенню.
Раптом юртджі радісно скрикнув, а обличчя Менглі-Гірея розпливлося в посмішці: зо дві сотні найнетерплячіших вершників кинулися у воду і, обминаючи човни та байдаки, подалися до найближчого з островів, аби якомога швидше зійтися з козаками врукопаш. Кілька байдаків увірвалося межи них і козаки заходилися поціляти у майже безборонних плавців.
— Передай капудану-паші… — хотів було наказати юртджі Менглі-Гірей, проте вчасно спохопився. Хоч Дніпро розлився чи не на два поприща, проте де-не-де з води визирали кущики очеретів. Тож розвертати важку галеру до низького берега було рівнозначно самогубству. Вона могла налетіти на мілину і стати легкою здобиччю клятих гяурів.
Тепер уся надія була на татарів, що висадилися на правому березі. Проте з висоти своєї вежі Менглі-Гірей бачив, що й тим непереливки. Невірні, прикриваючись недалеким лісом та ярами, раз по раз налітали на них із засідки і жалили, мов розлючені оси. Їх відтискали до лісу, проте вони вискакували знову і знову, не даючи чаушам змоги кинутися з правого берега уплав, щоб ударити на острівних козаків зі свого боку. А потім від островів налітав черговий порив вітру і густі дими знову покривали все непрозорою, смердючою пеленою.
— Поклич капудана-пашу, — звелів Менглі-Гірей одному з своїх охоронців.
І коли той з’явився, запитав:
— Що збираєшся робити?
Капудан-паша з відповіддю не забарився. Схоже, у нього вже склався план дій.
— Вітер дме зверху уподовж Дніпра, — схилившись, відказав він. — Тож найкраще на веслах піднятися вгору, розвернутися і вдарити гяурам у спину.
Здогадатися, чому капудан-паша дійшов цієї думки, було неважко: там, за островами, диму немає і уруси всі, до одного, будуть на видноті. А що галерні лучники не промахнуться — у цьому не було і найменшого сумніву.
— Дій, — кивнув головою Менглі-Гірей.
Турецька галера повільно, відстрілюючись на всі боки, рушила вгору.
Телесик поглянув на сонце. Червоне і неймовірно велике, воно, ховаючись між димовими хмарами, скочувалося за Дніпро і за далекий ліс, що ледь мрів на обрії. Тоді знову перевів погляд туди, де билися дорослі козаки.
— Ну, що там видно? — нетерпляче поцікавився Чорторий. Він був поранений у груди. Проте, здавалося, болю не відчував. Чорторий спирався на руку і все намагався розгледіти, що ж діється там, звідкіля його привезли на човні одразу по обіді. Телесикові друзі та важкопоранені — а таких було кілька десятків — уже знали, що Чорторий з трьома товаришами націлили свого байдака на галеру і розігнали його так, що той з тріском врізався в її обшивку. Ніхто з козаків не загинув, бо всі вистрибнули з байдака заздалегідь. Одного лише Чортория наздогнала сліпа стріла.
— Ну, що там? — нетерпеливився Чорторий.
Раптом з очеретів вигулькнув невеликий човен. Весляр щосили налягав на весла і безперестану кричав:
— Тікайте, хто живий, з острова! Тікайте! Наближається галера!
Телесик озирнувся і в розпачі закусив губу. Добре кричати тому весляреві. А от що робити цим пораненим, які не можуть і рукою поворухнути? Що робити Телесикові та його хлопцям, адже такий стрімкий і широкий у цих місцях Дніпро їм уплав не подолати? Хіба що на човні. Але всі човни там — у диму…
Схоже, про те ж саме думав і Чорторий.
Нараз він порухом пальця підкликав Телесика до себе і сказав:
— Пам’ятаєш, Телесику, як ви з хлопцями подумки навіювали козакам усе, що хотіли?
— Пам’ятаю, — відказав Телесик. — А що?
— А те, що спробуйте побалакати так і з турками. Розумієш, що я маю на увазі?
У Телесика загорілися очі.
— Ага, — сказав він. — Треба придумати щось таке… Ага… О! Треба навіяти їм, що наш острів — то скеля!
— Молодець, — похвалив його Чорторий і чи не вперше поморщився з болю. — Головне, щоб вони звернули вбік — туди, де мілина.
— Тільки ж ми самі можемо не подужати, — шморгнув носом Телесик. — Треба, щоб і ти… щоб усі поранені допомагали.
— Ну, за цим діло не стане, — відказав найближчий з поранених, невисокий кремезний черкасець. Як і Чорторий, він вдавав, що йому зовсім не боляче. — Ви, хлоп’ята, тільки стягніть нас докупи, бо ми самотужки сповзтися не зможемо…
ДНІПРО ГОРИТЬ
Довго виглядати галеру не довелося. Невдовзі з далекого диму випірнули високі щогли, ось вони вивищилися над очеретами… І поранені, і дітлахи втупилися в них поглядами.
— Ми — скеля, ми — скеля… — спочатку урізнобій, а потім злагоджено заговорили вони. — Звертай направо…
(Продовження на наступній сторінці)