За ці п’ять років Воронівка якщо й змінилася, то не дуже. Хоч за ці роки татари тричі з’являлися під Воронівкою. Але вивідникам вдавалося вчасно дізнаватися про їхній напад, так що жінки з дітьми завчасу ховали свої пожитки і щезали в плавнях. За ними, пустивши у нападників з сотню стріл, ховалися підлітки й літні чоловіки. Тож татари, втративши десяток-другий своїх людей, у злості підпалювали хати і мчали далі. Та ось уже два роки, як вони взагалі не потикалися до Воронівки. В селі подейкували, що це заслуга тих татарів, які кочують над Ворсклою та Пслом. Вони теж страждають від перекопських та кримських набігів, тож звернулися зі скаргою до самого кримського хана. І тепер кримчаки здебільшого обходять ворсклянські улуси, а заодно й присульські села, безлюдним Муравським шляхом, або перебираються на правий берег Дніпра. І тепер на місці воронівських попелищ подекуди почали виростати новенькі мазані хати — такі, які стояли тут і раніше. І такі ж поважні гусаки перетинали вулиці, прямуючи до болота. Навіть бугай, якого Грицик побачив за Воронівкою, був мов дві крапелини схожий на його вірного Петрика. Хіба що біля нього крутився не чорнявий Грицик, а білявий хлопчина з великими сумовитими очима.
— Як звуть твого звіра? — поцікавився Грицик.
— Грім, — відказав хлопчина.
— Це ж за що його так назвали?
— Бо він коли лютий, то реве, наче грім гримить.
Грім копирснув копитом і справді ревнув так, що Грицик мимоволі звів очі до неба. Але там не було жодної хмаринки.
— І чий же він такий грізний?
— Дядька Василя Байлема. Той, що зараз у нас старостує.
Грицик кивнув головою. Байлем таки вижив у тій січі з Саїд-мурзою, беклербеком двох удільних перекопських орд. Грицик з Саньком знайшли Байлема на одній з купин, геть обліпленого п’явками. Козацькі знахарі трохи його підлікували, проте для бродницького життя Байлем був уже заслабий. Тому Швайка познайомив Василя з переяславським старостою Лемешем і той згодився поставити Байлема старостою Воронівки. Грицик чував, що на зароблені в бродництві гроші Байлем накупив трохи корів та коней і тепер вважався чи не найзаможнішою людиною в селі.
— А ти ж сам чий будеш?
— Нічий. У мене батьків убили татари. А я в лісі заховався.
Грицик мимоволі зітхнув. Це дитя повторювало його долю. Йому чомусь захотілося притиснути цю русяву голівку до грудей і пригладити непокірні вихори.
— А тебе ж самого як звуть?
— Телесик.
Гарне ім’я у цього хлопчини. І таке ж воно безпомічне якесь. Глянеш на такого — і одразу здогадаєшся, що це не Степанко і навіть не Іванко. А саме Івасик. Себто Телесик.
Хлопченя зітхнуло й запитало:
— Дядьку Грицику, мені казали, що ви теж були такий самий сирота, як і я. Це правда?
— Правда, — відказав Грицик.
— Слухайте, візьміть і мене з собою в джури, коли їхатимете назад!
— А хіба тобі тут погано?
— Ні. Але дядько Байлем казали, що тільки в плавнях можна стати справжнім козаком.
— Подивимось, — відказав Грицик. І легенько ляснув коня по крупу, бо вдалині забачив Швайку з Байлемом. Ті, приклавши долоні до лоба, озирали довколишні місця. А за хвилину, про щось перемовляючись, поволі подалися туди, де колись стояло Швайчине обійстя.
Грицик перехопив їх напівдорозі. Василь кивнув йому і продовжив розмову.
— Спасибі переяславському старості, що ми вже два роки не платимо податків, — гулко, наче в бочку, бубонів Байлем. — То тепера ніби знову на світ народилися. Огорожу зміцнили, гаті навели, на Городищі мури укріпили, сторожові маяки подовжили. Тепер нас жоден татарин не застукає зненацька. А коли й наскочить, то голими руками не візьме. У нас зараз з сотня шабель набереться. То за такою огорожею ми й від п’ятисот татар відіб’ємося.
— А коли більше прийде?
— На моїй пам’яті такого ще не було. Татарин-бо не воювати приходить, а грабувати. Схопить, що погано лежить — і драла. А коли йому здачі давати — то він не такий уже й сміливий як здається. Йому, бач, теж хочеться живим-здоровим повернутися в степ. А як таки посуне на нас великою кількістю — ми завжди можемо відсидітися в болоті.
— А якщо взимку налетять?
— Подамося на Вовкулацький кут, — відказав Байлем. — Сам відаєш, там такі трясовини, що і взимку не замерзають. То ми трохи підрихтували проходи — так, щоб нападники заходили туди по одному. І тепер, коли що, кілька наших стрільців можуть утриматися проти тисячі башибузуків.
— Зрозуміло, — кивнув Швайка. — А що чути про пана Кобильського?
— Слава Богу, завіявся кудись, — перехрестився Байлем. — Після того, як ви дали йому лупки, став на кожен шурхіт озиратися. А коли татари спалили його Канівці — за ним і слід здимів.
— То ви тепер самі собі господарі?
Байлем зітхнув.
— Ми теж так гадали. Ну, думали, тепер у нас тілько один головний біль — татари. Але оце з місяць тому приїхав новий Кобильський. Заремба його звуть. Йому, бач, землі наші не київський воєвода відписав, а буцімто чи не сам великий князь литовський. А навіть і король польський. Та ще й прикупив дещо. Ходять чутки, що Кобильський йому свій уділ чи то продав, чи здав у оренду. Так що в нього під рукою опинилася майже вся земля на південь від Переяслава. Тож і почувається тут, як у себе вдома. Кажуть, уже повісив кількох людей. А що вже канчуком розмахує — то тут і Кобильському до нього далеко.
— А що ж староста переяславський?
— Сам побачиш. Проте, гадаю, не з руки йому чубитися з новим паном.
— Воно таки правда, — згодився Швайка. — А от, здається, й приїхали…
Байлем з Грициком перезирнулися і зупинили коней. Пилип не хотів, щоб при його зустрічі з батьківською садибою були свідки…
Швайка зійшов крутосхилом донизу, усівся на теплий камінь перед трухлявими залишками воріт і озирнувся. На перший погляд ніщо не змінилося за ті роки, що він був відсутній. Те ж гаддя вигрівалося на очеретах, ті ж бугаї бухикали в плавнях. Хіба що кам’яний льох, у якому колись не раз відлежувався Швайка, геть заріс жаливою. Схоже, про його існування забули як степовики, так і свої.
Втім, ні. Чомусь він був переконаний, що хоч би в які світи людину заносило, але часточка її душі таки залишається біля того місця, де почалося її земне життя. І не в самотині, а разом з обрисами його рідних. У цю хвилину Швайка бачив їх так виразно, начебто вони вирізьбилися перед його заплющеними очима. Он бабуня з дідом, он його батьки. Сторожко посміхаються, мовби хочуть запитати: "А як, Пилипку, склалося твоє життя?"
Що ж, йому соромитися нічого. Хоча довелося зазнати такого, що й ворогу не побажаєш. В уяві зринув спекотний степ і він посеред нього — малий, знеможений, покинутий усіма. Потім невідь-звідки до нього простяглися руки Рашитової матері, родом з його Воронівки… А от він уже парубок, і рушає в Крим. Ось він за морем у страшному герці.
А далі… Що далі? Повернувся з-за моря до Криму з таким-сяким скарбом. Довго шукав справжніх батька-матір, та так і не знайшов. А коли новий кримський хан Менглі-Гірей почав ходити на Сулу по ясир, зробився українським вивідником…
Десь простуджено бухикнув водяний бугай і обличчя рідних щезли. Швайка підвівся і якусь мить, схиливши голову, постояв перед прадідівськими руїнами. Тоді подався крутосхилом до своїх супутників.
— Їдьмо, — глухо мовив він.
Швайка не мав наміру надовго лишатися у Воронівці. Йому треба конче бути в Переяславі. З собою не взяв нікого. Заярного з Кривопичком та Одудом не відпустила рідня, а про Санькову матір і казати годі. У Грицика теж була вагома причина залишатися у Воронівці — мусив допомогти Демкові Манюні знайти пару.
— Бо сам я не знаю, як це робиться, — зізнався Демко перед від’їздом до Воронівки.
— Та це ж дуже просто! — вигукнув Грицик. — Підходиш до дівчини, яка тобі сподобалася, питаєш її, чи згодна вона вийти за тебе, — і все.
— А що, коли вона гарбуза дасть? — засумнівався Демко. — Це ж такий сором! Хоч з моста та в воду.
— Та який там сором! — пирхнув Грицик. — Я, Демку, коли мене теж змусять одружуватись, буду підходити тільки до тих дівчат, у яких є гарбузи. Їхня відмова — моя радість. Гарбузове насіння — то, знаєш, яка сильна штука!
— Е-е, — засумнівався Демко.
— Тобі що — насіння не подобається? — здивувався Грицик. — Тоді віддаси його нам, а ми тобі спечемо такого гарбуза, аж пальці оближеш! Правда, Саньку?
Санько на знак згоди кивнув головою. Потім глянув на Грицика і посміхнувся.
— Чого ти розвеселився? — поцікавився Грицик. — Скажи, то й ми з Демком посміємося. Правда, Демку?
І от уже другий день роз’їжджають вони воронівськими вулицями у пошуках Демкової нареченої.
— Які тобі подобаються більше — руді, біляві чи чорняві? — розглядаючи високі щільні паркани, допитувався Грицик.
Манюня сором’язливо опустив очі.
— Мені більше русяві подобаються, — зізнався він.
— То чого ж ти мовчиш? — загорівся Грицик. — Я, Демку, вчора у Ганущаків бачив таку русявку!
— Та… — завагався Демко. — Вона якась така…
(Продовження на наступній сторінці)