Нараз Глинський піймав себе на думці, що теж не набагато кращий за них. Теж намагається чинити по-своєму. От і зараз узяв та й пішов на Очаків — і навіть не задумався, яким побитом обернеться це для князівства Литовського і для нього особисто. Сподівався лише, що черкаська земля однаково віддалена як від великого князя Литовського, так і від султана Оттоманської Порти, а відтак навряд чи великий князь з султаном надто перейматимуться з того, що десь там, на краю їхньої землі, зблиснула криця… Так, саме це було йому на думці, коли віддав наказ брати Очаків.
Атож, дивна вона, звичка людська. Хоч і готовий був вибухнути гнівом князь Глинський на Грицика, проте душа поза його волею тяглася до цього козака з меткими очима і такими ж меткими рухами. Та й ті, кого він збирався нині виручати, — теж не чужі Глинському. Дарма, що підвели колись його рід їхні беки та старшини.
Проте коли язик налаштований на звичне…
— Я мав на тебе інші сподівання, — суворим голосом мовив Глинський. — Ти мав допомогти Швайці.
Грицик молитовно приклав до грудей руки.
— Князю! — палко вигукнув він. — Або знось мені голову з плечей, або не відволікай від діла! Ти ж видиш — галера ось-ось зрушить з місця!
Глинський поглянув у море. Там, на обрії, усе ще рожевів проти сонця військовий корабель.
— Постривай… — зупинив його Глинський. — Ти хоча б скажи мені, з якого дива він опинився там, а не прийшов на допомогу Очакову?
— То, князю, хай тобі краще Швайка розповість, — відказав Грицик. І все ж не втримався, похвалився: — Ми йому вогненними стрілами підпалили вітрила. А без вітрил який же то корабель? Так, човен на ставку. От і чкурнули подалі від нас, щоб їх поміняти.
Глинський відчув, як його вуста розпливаються в посмішці.
— А чи не мало береш з собою людей? — поволі здаючись, запитав він.
— А нам, князю, більше, ніж півтори сотні і не треба, — відказав Грицик. — Ми ж не зараз збираємося нападати. Ми наблизимося за якусь версту та й зачекаємо ночі. А коли всі заснуть, видеремось на палубу. Для цього мої хлопці вже приготували драбини з гаками. Та й невільники спати не будуть. Ми їм передали кілька пилок, то, мабуть, вони оце сидять і пиляють ланцюги…
— Це ж який відчайдух передав їм ті пилки? — здивувався Глинський. — Чи не ти?
— Ні, князю, — чесно визнав Грицик. — На таке мені кебети не стачило. Це він все зробив, — і Грицик притяг до грудей Телесикову голову. Той наслухав кожне слово їхньої розмови.
— А, цей, — кивнув Глинський. — Без нього, бачу, жодна вода не освятиться. Мабуть, ти теж збираєшся захопити галеру?
— Він не хоче мене брати… — поскаржився Івасик, стрельнувши очима на Грицика.
— Бо не хлоп’яче то діло, — відрізав Грицик. — Годі. Менше балачок!
Івасик опустив голову. Проте Глинський встиг завважити, як зблиснули його очі. Схоже, цей малий думав інакше.
ПОГОНЯ
Веслярі гребли без зайвого поспіху. Вони мали протриматися подалі від галери, доки на море впадуть сутінки.
— Хлопці! — стиха вигукнув Володко Кривопичко. — Погляньте-но на воду! Вона тут якась не така.
І справді, вода була вже не тихоплинна й блакитна, як у Дніпровському чи Бузькому лиманах. Вона була зеленіша, прозоріша і ніби аж важча. І хвиля стала набагато більша. Вона не хлюпотіла, як річкові брижі, під облавками, а безгучно пірнала під човни, піднімала їх угору і знову опускала. Та й самі човни стали якісь не такі. Вони наче ожили і тепер поводилися, як малі бешкетники: то злітали над водою так високо, що в козаків завмирало серце — а раптом їх помітять з галери, — то кидалися в темно-зеленаве провалля з таким завзяттям, що не один з козаків хапався за облавки, боячись, що от-от опиниться на морському дні. Проте човни якимось дивом знову опинялися над водою.
Один тільки Ротько Беззубий почувався вдоволеним. Більше того — щоразу, як човен провалювався між хвиль, а тоді стрімко дерся нагору, Ротько аж стогнав від захвату.
— Ось воно справжнє море, хлопці, — примовляв він. — Грається з тобою, як кіт з мишею.
Пливли, збившись докупи, вітрил не піднімали. А коли почали виднітися маленькі постаті, що бігали по все ще освітленій палубі, Ротько попередив:
— Далі, Грицьку, йти небезпечно. Точно помітять.
Тим часом стемніло, і корабель розчинився в сутіні.
— Мабуть, пора, — прошепотів Ротько.
— Я теж так помислюю, — сказав Грицик і кигикнув чайкою: то був знак наближатися всім до галери.
Човни миттєво, як зграйка рибок, крутнули урозсип і почали підкрадатися до галери. Козаки втупилися поглядом у темні перехрестя щогл, між якими завис тоненький серпик місяця. Щонайбільше за півгодини облавки ворожого корабля вивищаться над ними до хмар, Грицик знову закигиче чайкою — і це стане сигналом закидати драбини на корабель.
Ось уже близько. Ще трохи…
Проте що це? На кораблі не спали. Низько над морем котилися різкі, уривчасті слова команд, чулося м’яке гупання десятків босих ніг. А тоді до неба поповзло щось примарне.
— Трясця їхній матері! — пошепки вилаявся Ротько. — То вони вітрило полагодили і зараз піднімають.
— Ну, то й що, — тихо заперечив хтось із веслярів. — Піднімуть і ляжуть спати.
— Аби ж то, — відказав Ротько. — Спати вони ляжуть, тільки вітрило не спатиме…
І справді, полотнище гучно ляснуло під вітром раз, другий — і корабель повільно зрушив з місця.
Грицик застиг, мов уражений громом. Він навіть не завважив, як човни знову збилися навколо нього.
— От тобі й наздогнали, — сказав хтось. — Доведеться повертатись.
— Тільки не це! — вихопилося у Грицика. — Ви як собі хочете, а мені дорога туди…
Він махнув рукою услід галері і промовив:
— Або я наздожену її і визволю хлопців, або гріш мені ціна.
— Я з тобою, — відказав Санько.
— І я, і я, — полетіло між козаками.
— Дякую, друзі, — зворушеним голосом відказав Грицик. — То я пропоную таке. Хто хоче далі гнатися за турками, хай пересаджується у мій човен, а хто не хоче — нехай вертає назад.
Проте ніхто не ворухнувся. Натомість з сусіднього човна почулося:
— Не заводься, Грицьку. Не ти один такий хоробрий.
— Еге ж, — підтримали його з сусіднього човна, — не тобі одному кортить поганятися за турками. Краще теж звели ставити вітрила.
За якусь хвилину невеличкі полотнища стріпнулися над морем і човни рвонули вперед. Проте за кілька хвилин Ротько, що перебрався на ніс і пильно вдивлявся в імлу, сказав:
— Треба йти повільніше. Бачите, галера наче побільшала.
Атож, ворожий корабель знову виріс у розмірах. Довелося опустити вітрила і взятися за весла.
Тим часом хвиля меншала, накочувалася все повільніше і м’якше, доки, зрештою, цілком щезла. Тепер човни не пливли, а ніби ковзали по безмежній водяній гладіні. Лише місячний серпик стелив на ній ледь помітну навскісну доріжку, на іншому краю якої вгадувалися вітрила турецької галери.
— Тепер, мабуть, вона зупиниться аж у Синопі, — сказав Ротько.
— Як ти знаєш? — запитали з найближчого човна.
— Бо вони завжди там зупиняються. Це найближчий до наших берегів турецький порт.
— І скільки туди пливти?
— Та як тобі сказати… Коли так, як оце зараз, то ночі зо дві буде.
— Ого, — сказав один з козаків. — Це що, треба весь час сидіти? А в мене, хлопці, уже й зараз заболіло те місце, на якому я оце сидю.
— Потерпиш, — гигикнули з іншого човна. — А, знаєте, молодець наш Санько, що загадав на кожен човен принести барило з водою і трохи їдла.
— Ага, він начебто знав, що так буде.
— Звісно ж, знав. Бо характерник.
Санько відчув, як йому запашіли щоки. Добре, що при такому місяці цього не видно.
Ішли щільно, аби мати один одного на оці. Стиха, щоб не заснути, перекидалися словами. А за якийсь час стало помітно, що один з човнів хоча й повільно, проте відстає від інших.
— Ви що, заснули там? — стиха погукав Ротько. — Хочете самі серед моря лишитися?
— Та тут щось ніби причепилося до нас і не пускає, — почувся стривожений голос Чортория. — О, якийсь мотузок за кормою…
— Ану, тягни за нього, та й подивимося, що там таке! — звелів Грицик.
— Я вже здогадуюся, що ми витягнемо, — зітхнув Санько.
За кілька хвилин усі побачили оглядову діжечку підводного човна, що ледь виглядала з води.
— Слухай, Марку, — докірливо почав Грицик. — Я ж тобі загадував відв’язати його…
— То я й відв’язав, — розгублено відказав Чорторий. — Оцими ось руками…
— Отже, його знову хтось прив’язав, — здогадався Грицик. — Стривай, а чи не нашого бісеняти ця робота? Гей, Івасику, ти мене чуєш?
— Чую… — глухо пролунало з глибини човна. Стукнула ляда і над діжею з’явилася розкуйовджена Івасикова голова.
— Уже припливли? — сонним голосом запитав він. — А де ж галера?
(Продовження на наступній сторінці)