Глинський здригнувся. Імла хитнулася раз, другий і з неї вирізнилася біла пляма. А тоді наче хтось ще раз провів білим по білому — і за три кроки від князя з нічого з’явилася голова Швайки. І лише потому князь збагнув, що і сам Швайка, і його кінь були загорнуті в біле полотно.
— Тю на тебе… — тільки й спромігся сказати Глинський. — Наче виходець з того світу.
— Атож, — згодився Швайка. — Коли не хочеш, щоб тебе помітила татарська сторожа, доводиться рядитися під будь-кого. А їхня сторожа тут, князю, чи не на кожному кроці…
— Стійте, — нараз подав голос Санько. — Наближаються їхні дозорці.
І справді, незабаром попереду вродилося кілька рухомих цяток. З кожною хвилею вони збільшувалися. Незабаром стало ясно, що то вершники. Один сторожко рухався попереду, а двійко — на певній відстані, готові щомиті розвернути коней назад.
— Хочуть рознюхати, чи не криються тут уруські вивідники, — сказав Санько.
Швайка обернувся до вовка, що виник поруч з ним, і пошепки наказав:
— Барвінку, голос!
Барвінок підняв гостру морду до місяця і тужно завив. Сторожа спинилася як укопана. Передній якийсь час наслухав те виття, тоді розвернув коня і без поспіху подався до товаришів.
— Тепер для нього все ясно, — у голосі Швайки вчувався глум. — Він вважає, що там, де виють сіроманці, людей бути не може.
— Це добре, — схвалив князь. — Тепер наш удар буде для них ще несподіваніший.
— Але спершу, князю, я хочу тобі повідомити, що їх не так уже й мало. Мої люди нарахували…
— Порахуємо після нападу, — урвав його князь.
— Ого! — сказав Швайка. — Це добре.
НАПАД
— Уруси! — надривав горлянку Сартак.
— Уруси! — дружно підхопили Хасан і Ренат, і всі, хто вчора сидів з Сартаком навколо нерозкладеного вогнища.
І, немовби чекаючи на цей крик, по табору прокотилося, віддаляючись:
— Рятуйся, хто може!
— Тікаймо!
На той ґвалт з шатрів вибігали, викочувалися, виринали сотні сонних татарів. Вони з розгону злітали на коней і щезали в темряві. Щоправда, найхоробріші, вибравшись із шатер, крутили головами, виглядаючи, з якого боку наближається небезпека. Та коли зупинялися поглядом на широкій темній смузі, що стрімко накочувалася на табір, птахами злітали у сідла і, не вихоплюючи шабель, щодуху мчали за всіма.
"Ого, скільки наших! — радісно дивувався Сартак у той час, коли його горлянка волала про урусів. — Цікаво знати, де Швайка їх стільки назбирав…"
Нараз він зауважив, що серед тої маси не було жодного вершника. На стійбище налітали кінські табуни. Мабуть, козаки відбили їх у татарських табунників і на правили на табір. А що коні були неабияк переполохані, Сартак здогадався, коли вгледів двох здоровецьких вовків, що сірими блискавками металися поміж них.
"Та це ж наші Барвінок з Куцим!" — радо подумав Сартак і, надриваючи жили, ще гучніше загорланив:
— Вовкулаки!
— Уруси! Вовкулаки! — уже віддалік долітали до нього вигуки Рената, Хасана та інших їхніх хлопців.
А за хвилею татарських табунів здіймалася інша хвиля, над якою миготіли холодні блискавки шабель. Попереду на широкогрудому огирі мчав незнайомий вершник у білій сорочці. Сартак вихопив свою шаблю і полетів перед козацькою хвилею туди, де вже вибирався з гарб та шатрів кримський чамбул.
— Сюди, за мною! — горланив він, хоча й сам не чув свого голосу серед іржання, переляканого крику і дужого тупоту, від якого дрібно тремтіла земля.
Нараз краєм ока завважив, як незнайомий вершник звернув у його бік і підвівся на стременах, готуючись до удару.
"Диви, який проворний, — подумав Грицик. — Чого доброго, ще й зарубати може…"
Скреготнула криця, полетіли іскри, і в Грицика аж рука затерпла від дужого удару. А ще за мить шаблі знову викресали іскри і на вершниковім обличчі промайнула вдоволена посмішка — схоже, зустріч із вправним ворогом його тішила.
— Та ти що, здурів? — вигукнув Сартак. — Схаменися, чоловіче добрий!
Схоже, вершник сподівався всього, тільки не цих слів. На мить його рука з шаблею завмерла і він вражено спитав:
— Ти хто, диво горохляне?
— Свій я, свій! — запевнив його Грицик. — Швайків вивідник.
— Ага! — радо відгукнувся вершник. — То це ти його про все сповіщав?
— Я, — згодився Грицик і насмішкувато додав: — А що, хіба по мені не видно?
— Тоді скинь к бісовій матері своє дрантя! — зненацька визвірився вершник. — Не бачиш, що ми всі в спідніх сорочках, аби випадково не зарубати один одного!
— Зрозумів! — вигукнув Грицик і зірвав з себе халат.
А що сорочки під халатом не було, то Грицик виявився до пояса голий.
— А ви чиї будете? — запитав він, приміряючись до бігу вершникового коня.
— Черкаські ми, — відказав той і прискалив око, міряючи відстань до найближчого татарського втікача.
— А як ви сюди…
Докінчити Грицик не встиг, бо на нього вихором налетів Санько.
— Грицику! — вигукнув він голосом, у якому вчувалося неабияке полегшення. — Вибрався?
— А чом би й ні, — широка усмішка спливла на Грициковому обличчі. — Слухай, а що це за один? І він вказав на вершника, що тим часом вирвався вперед.
— Це староста черкаський, — пояснив Санько.
— Ого! — вражено вигукнув Грицик. — А я ж до нього як до простого козака…
Проте більше часу на розмови не було. Стрімко наближалися перші шатра кримчаків. З під них, мов мишва з-під сіна, випорскували татари. Вгору злетіли перші шаблі.
Нараз Грицик пришпорив коня і наздогнав старосту черкаського саме тоді, коли той примірявся для першого удару.
— Не на тих замахуєшся, князю! — вигукнув він. — Ти краще поглянь он туди, — і він шаблею тицьнув у той бік, де стояли найвищі шатра. — Там отаборився кримський темник Бурумбей зі своїми тургаудами. Здолаємо його — перемога наша, а ні…
— Бурумбей! — вихопилося у князя. — Старий знайомець!
Він різко смикнув за поводи. Кінь захрипів, став дибки і розвернувся туди, куди вказував Грицик. А князь Глинський звівся на стременах і над засніженим полем загримів його голос:
— За мною, товариство! Розходьтеся віялом! Слава!
— Слава-а! — прогриміло у відповідь.
Козацький напад був схожий на смерч. Лише кілька хвилин ходив він туди-сюди поміж гарб та шатрів степових татарів, а тоді звернув до центру табору, залишаючи по собі неймовірну тишу, яку інколи порушували зойки і стогони поранених.
То тут, то там зав’язувалися перші блискавичні сутички. Грицик налетів на одного тлустого татарина, що ніяк не міг видобути шаблю. Промайнуло нажахане обличчя і Грицик навідмаш, уже минаючи його, змахнув шаблею і відчув, що не промахнувся. Наразі завважив, як ліворуч і трохи попереду розкошланий бахмат тяг за собою татарина, що не міг звільнити свою руку від повода. Татарин роздирав рота у нечутному крику і з жахом косував на копита, що вибивали креймахи снігу обабіч його голомозої голови. Грицик рубонув повід, кінь рвонув, мов із пращі, а татарин завмер на брудному снігу. Його спина напружилася в очікуванні неминучого удару…
— Живи! — дозволив йому Грицик і подався далі, наздоганяючи Санька, який звалив уже двох кримчаків.
Наразі їх розділила крита гарба, і Грицик голосно скрикнув: у отворі з’явилася чиясь рука з луком, націленим на Санька. Грицик рубонув по руці, проте було вже пізно: стріла зірвалася з тятиви. Із завмерлим серцем глянув Грицик туди, де мав затнутися від удару його товариш, — і його рот сам собою розкрився від подиву: Санько був цілий-цілісінький, а стріла якось дивно збочила і затремтіла оперенням у снігу.
— Ху-у, — полегшено видихнув Грицик. — Як це тобі вдалося?
— Потім, Грицику, потім! — вигукнув Санько і кинувся наздоганяти князя Глинського, що вирвався наперед. Поруч з князем відчайдушно рубався Федір Колотнеча.
— Допомога не потрібна? — крикнув Санько, порівнявшись із Федором.
У відповідь той лише зблиснув зубами. І тут-таки стявся з дебелим татарином. Ударили шаблі, затанцювали жеребці один навколо одного… То була найсолодша мить у житті справжнього воїна. Бо ж відчувати свою спритність і міць, і молодецтво значно приємніше, ніж тоді, коли женешся за переляканим розбійником.
На відміну від степових татарів, кримські чауші прийшли до тями доволі швидко. Подекуди вони вже збилися в щільні гурти. Посеред одного з них височів темник Бурумбей.
ТЕМНИК БУРУМБЕЙ
(Продовження на наступній сторінці)