"Та то правда, ясний отче,-
Враз причепа каже,-
Той і легко не поїде,
Хто коліс не маже.
Десь там я привіз з собою
Барилечко ціле,
Та не знаю, святий отче,
Чи ви п'єте біле".
"Слава богу,— отець каже,-
Що то розбирати!
Дання всяке за хороше
Бог велів приймати".
І принесли то барилко,
Пляшку наточили
І поставили на тацю,
Три чарки налили.
І панотець, як годиться,
Змовив славослов'я,
І всі троє разом кажуть:
"Дай боже здоров'я!"
І причепа випив повну,
Другу наливає;
Батюшка ще тілько першу
3 смаком допиває.
А царівна злотокрила
Тілько що надпила;
І надпила половину —
На стіл положила,
П'ятую причепа випив,
Випив — не упився;
Батюшка якось по третій
Спати положився.
А царівна злотокрила
Першую кінчала,
І уже хмільная думка
Грати начинала.
Куди гляне — все так мило,
Що й сусід поганий
Видиться її хороший,
Гарний і рум'яний.
І не розум нею радить,
Хміль розпоряджає,
А причепа тілько ходить
Та на вус мотає.
III
Далі став, на нюю глянув,
Крісло присуває
І сідає коло неї,
І їй промовляє:
"Ой царівно-королівно,
Пишна, злотокрила!
В тебе, мабуть, божа сила
Свої чари влила.
Кілько гляну я на тебе,
Кілько подивлюся —
Так водою й розіллюся,
Воском розтоплюся.
Звідки ти, царівно люба?
Де ти проживаєш?
Де ти царство своє пишне,
Пишний палац маєш?
Скажи, люба, щиру правду,
Чи-сь кого кохала?
Чи дала-єсь кому слово,
Чи ще не давала?
Як не дала-сь, мила, люба,
Зжалься надо мною,
Подаруй життям і віком,
Будь моєй жоною".
І обняв її царевич,
К серцю пригортає,
А вона йому на груди
Голову схиляє.
І, будь розум в неї в лобі,
Того б не бувало,
А то хміль, погане зілля,
Всеньку розібрало.
Хміль на груди каміннії
Голову схиляє,
Хміль причепу обіймає,
Йому промовляє:
"Я, царівна-королівна,
В степу проживаю,
Іще мужа не добрала-м,
Тілько добираю.
Сватався колись до мене
Жвавий невидимець,
А тепер за мене б'ється
Мій сусід мисливець.
Но, царевичу причепо,
Ти з них наймиліший,
Ти найкращий, найдобріший
І найрозумніший.
Я хотіла б тобі бути
Вічною жоною!
Тілько крила!.. Ой, не можу...
Стрепени рукою!"
І підняв царевич крила
І потряс крилами,
І посипались, як порох,
Коні з козаками.
І ті коні воронії
Тілько що держаться,
А козаки такі п'яні,
Що із ніг валяться.
IV
Незабаром злотокрила
О світі забула,
Похилилася па крісло
І, хмільна, заснула.
Для невинної дівчини
То крутий часочок,
І, будь тут на вітрогона,
Вінок не віночок.
Та причепа добре знає,
Що куди стріляє;
І по хаті походжає
І думу гадає:
"Отаке-то, добрі люди,
Все моє кохання:
Лиш над бочкою сидіти
Зрання до смеркання.
А о панстві і о царстві
Де вже мені дбати!
Значить, сильного сусіда
Мені страшно мати.
Але от моя сусідка —
Та ще й сильна дуже,
І для неї моє військо,
Хоть би й два, байдуже.
Як потрясе лиш, псяюха,
Обома крилами,
То насипле тих козаків
До стилої мами.
Біда, батьку! Що робити?
Та що і чинити?
Що ж чинити? Звісне діло,
Тра біду забити.
Що забити, то забити,
Я і сам то знаю,
Лиш сусіда ще їдного
Я на думці маю.
О, то шельма невидимець
Куди моя сила!
Його тілько і звоює,
Що ся злотокрила.
Ото треба одурити;
Скажу, що женюся,
І таки при панотцеві
З нею заручуся.
А щоб того дохопити,
Вдамся до горівки;
Без горівки куди п'ятись
До такої дівки!
Із мисливцем — і то билась!
Відігнала кримця!
А я, правду і сказати,
Що таке за птиця?
Так от! Треба підпоїти,
З нею заручитись,
А потому туманити,
Тілько не женитись.
Після того най звоює
Невидимця мила;
А там звісно, що зробити:
Відрубати крила".
V
Рано, тілько освітив бог,-
Усі троє встали,
Пішли в церкву на молитву,
Службу відстояли.
Повернулись знов до чарки,
Випили всі троє,
І царевич, і царівна
Сіли враз обоє.
І обоє сіли разом,
Разом обійнялись,
Обійнялись, розмовляли,
Щиро пілувались.
А піп, сивий, бородатий,
Тілько поглядає.
"О, то б славна була пара! —
До них промовляє.-
Хіба буде з вас, царівно,
Годі дівувати.
Чи ж не лучче вийти замуж,
Свого мужа мати?"
А царівна зрум'яніла,
Не одповідала,
Лиш царевича тісніше
Ручкою обняла.
"Що ж, життя,— царевич каже,-
Хіба заручімся!
І як буде воля божа,
То і оженімся".
Но царівна знов мовчала,
Не одповідала,
Лиш обняла ще тісніше
І поцілувала.
"Возьміть, отче, дві обручки,
Поблагословіте,
Освятіть їх, як годиться,
Та нас заручіте".
І узяв піп дві обручки,
І благословляє,
І коханків обручає,
Обручки міняє.
І коханки обручились,
Хрест поаілували
І присягу перед богом
На кохання дали.
Після того стали пити,
Доки хто іздужав,
І царівну хміль веселий
Перше всіх подужав.
Потім батюшка старенький
Спати положився,
Лиш причепа не упився,
Тілько розпалився.
І обняв царівну сонну,
Крила відклоняє
І обвився, обгорнувся
І все забуває.
VI
На великдень у вівторок
Злотокрила встала
І, що смачно спочивала,
Тілько й пам'ятала.
А тут милий її знову
Хмелем похмеляє
І до себе в своє царство
В гості запрошає.
І поїхала царівна
В гості до милого,
Погостила, нетямуща,
До Хоми святого.
Погостила, вина взяла;
В степи полетіла;
І там душу заливала,
Як душа боліла.
Так заручена царівна
Цілий рік прожила,
Лиш причепу обіймала
Та хмільнеє пила.
Але раз якось царівні
Вина недостало.
Пробудилося сумління,
Душу розгризало.
І шептало її, бідній:
"Що ти починила?
Свою славу, честь і волю —
Все ти погубила!"
І так тяжко її, важко,
І так сумно стало,
Ніби сто пудів заліза
На ї серце впало.
І не втерпіла царівна,
І кидає степи.
І, щоб душу закропити,
Летить до причепи.
"Ой царевичу причепо,
Тяжко мені жити,
Дай, коханий, вина чарку
Душу закропити".
"Пожди трохи, моя мила,-
Він відповідає.-
Чи ти знаєш невидимця,
Де він проживає?
Достань в него мені кримку,
Тогді будем пити,
Будем пити і гуляти,
Як у раю, жити".
Ізвинулась, полетіла
В степи злотокрила
І стріпнула раз останній
Свої пишні крила.
І найкращий чорний волос
З голови урвала,
Свому війську раз останній
Отамана дала.
І говорить отаману:
"Іди, милий синку,
Та вишукай невидимця,
Достань в него кримку".
VII
Як розсипались козаки
Всюди по степові,
Застукали невидимця
Десь у байракові.
Обступили наоколо,
Бідного спійняли
І убили, закопали,
Невидимку взяли.
А царівна невидимки
І не огляділа,
Тільки взяла й до причепи
Льотом полетіла.
І узяв причепа кримку,
І напоїв милу,
І поїхав з нею разом
В степи на могилу.
І зачали на могилі
Балом балувати;
Цілуватись, милуватись,
Пити і гуляти.
І нещасная царівна
Тяженько упилась
І на мамину могилу
Покотом звалилась.
Розпустились пишні коси,
Відхилились крила;
Що святого у дівчини,
Все вона відкрила.
І літає птах над нею,
"Вічну пам'ять" править,
А причепа ще раз бідну
Дівчину неславить.
І літає птах, співає:
"Горе тобі, мила!"
А причепа вже ламає
Золотії крила.
І виламав крило праве
Край самого тіла,
1 на рані, на глибокій
Крівля закипіла.
І виламав крило праве —
Лівеє ламає,
А відломлене тим часом
Життям відживає.
І ожило, і в повітря
З-під руки фурнуло,
І далеко в чужу землю
Жити полинуло.
А причепа крило друге
З тілом вириває
І нещасную царівну
Кримкою вкриває.
А крило несе під гори,
Кинув між собаки,
І зачали крило гризти
Дикії собаки.
VIII
Спокійніший став причепа,
Лучче запиває:
Із сусідів таких сильних
Ніхто не лякає.
Тілько й страху, що на пущі
Брат його мисливий,
Але і той незабаром
(Продовження на наступній сторінці)