«Цар Соловей» Степан Руданський — страница 7

Читати онлайн казку Степана Руданського «Цар Соловей»

A

    "Та то правда, ясний отче,-
    Враз причепа каже,-
    Той і легко не поїде,
    Хто коліс не маже.

    Десь там я привіз з собою
    Барилечко ціле,
    Та не знаю, святий отче,
    Чи ви п'єте біле".

    "Слава богу,— отець каже,-
    Що то розбирати!
    Дання всяке за хороше
    Бог велів приймати".

    І принесли то барилко,
    Пляшку наточили
    І поставили на тацю,
    Три чарки налили.

    І панотець, як годиться,
    Змовив славослов'я,
    І всі троє разом кажуть:
    "Дай боже здоров'я!"

    І причепа випив повну,
    Другу наливає;
    Батюшка ще тілько першу
    3 смаком допиває.

    А царівна злотокрила
    Тілько що надпила;
    І надпила половину —
    На стіл положила,

    П'ятую причепа випив,
    Випив — не упився;
    Батюшка якось по третій
    Спати положився.

    А царівна злотокрила
    Першую кінчала,
    І уже хмільная думка
    Грати начинала.

    Куди гляне — все так мило,
    Що й сусід поганий
    Видиться її хороший,
    Гарний і рум'яний.

    І не розум нею радить,
    Хміль розпоряджає,
    А причепа тілько ходить
    Та на вус мотає.

    III

    Далі став, на нюю глянув,
    Крісло присуває
    І сідає коло неї,
    І їй промовляє:

    "Ой царівно-королівно,
    Пишна, злотокрила!
    В тебе, мабуть, божа сила
    Свої чари влила.

    Кілько гляну я на тебе,
    Кілько подивлюся —
    Так водою й розіллюся,
    Воском розтоплюся.

    Звідки ти, царівно люба?
    Де ти проживаєш?
    Де ти царство своє пишне,
    Пишний палац маєш?

    Скажи, люба, щиру правду,
    Чи-сь кого кохала?
    Чи дала-єсь кому слово,
    Чи ще не давала?

    Як не дала-сь, мила, люба,
    Зжалься надо мною,
    Подаруй життям і віком,
    Будь моєй жоною".

    І обняв її царевич,
    К серцю пригортає,
    А вона йому на груди
    Голову схиляє.

    І, будь розум в неї в лобі,
    Того б не бувало,
    А то хміль, погане зілля,
    Всеньку розібрало.

    Хміль на груди каміннії
    Голову схиляє,
    Хміль причепу обіймає,
    Йому промовляє:

    "Я, царівна-королівна,
    В степу проживаю,
    Іще мужа не добрала-м,
    Тілько добираю.

    Сватався колись до мене
    Жвавий невидимець,
    А тепер за мене б'ється
    Мій сусід мисливець.

    Но, царевичу причепо,
    Ти з них наймиліший,
    Ти найкращий, найдобріший
    І найрозумніший.

    Я хотіла б тобі бути
    Вічною жоною!
    Тілько крила!.. Ой, не можу...
    Стрепени рукою!"

    І підняв царевич крила
    І потряс крилами,
    І посипались, як порох,
    Коні з козаками.

    І ті коні воронії
    Тілько що держаться,
    А козаки такі п'яні,
    Що із ніг валяться.

    IV

    Незабаром злотокрила
    О світі забула,
    Похилилася па крісло
    І, хмільна, заснула.

    Для невинної дівчини
    То крутий часочок,
    І, будь тут на вітрогона,
    Вінок не віночок.

    Та причепа добре знає,
    Що куди стріляє;
    І по хаті походжає
    І думу гадає:

    "Отаке-то, добрі люди,
    Все моє кохання:
    Лиш над бочкою сидіти
    Зрання до смеркання.

    А о панстві і о царстві
    Де вже мені дбати!
    Значить, сильного сусіда
    Мені страшно мати.

    Але от моя сусідка —
    Та ще й сильна дуже,
    І для неї моє військо,
    Хоть би й два, байдуже.

    Як потрясе лиш, псяюха,
    Обома крилами,
    То насипле тих козаків
    До стилої мами.

    Біда, батьку! Що робити?
    Та що і чинити?
    Що ж чинити? Звісне діло,
    Тра біду забити.

    Що забити, то забити,
    Я і сам то знаю,
    Лиш сусіда ще їдного
    Я на думці маю.

    О, то шельма невидимець
    Куди моя сила!
    Його тілько і звоює,
    Що ся злотокрила.

    Ото треба одурити;
    Скажу, що женюся,
    І таки при панотцеві
    З нею заручуся.

    А щоб того дохопити,
    Вдамся до горівки;
    Без горівки куди п'ятись
    До такої дівки!

    Із мисливцем — і то билась!
    Відігнала кримця!
    А я, правду і сказати,
    Що таке за птиця?

    Так от! Треба підпоїти,
    З нею заручитись,
    А потому туманити,
    Тілько не женитись.

    Після того най звоює
    Невидимця мила;
    А там звісно, що зробити:
    Відрубати крила".

    V

    Рано, тілько освітив бог,-
    Усі троє встали,
    Пішли в церкву на молитву,
    Службу відстояли.

    Повернулись знов до чарки,
    Випили всі троє,
    І царевич, і царівна
    Сіли враз обоє.

    І обоє сіли разом,
    Разом обійнялись,
    Обійнялись, розмовляли,
    Щиро пілувались.

    А піп, сивий, бородатий,
    Тілько поглядає.
    "О, то б славна була пара! —
    До них промовляє.-

    Хіба буде з вас, царівно,
    Годі дівувати.
    Чи ж не лучче вийти замуж,
    Свого мужа мати?"

    А царівна зрум'яніла,
    Не одповідала,
    Лиш царевича тісніше
    Ручкою обняла.

    "Що ж, життя,— царевич каже,-
    Хіба заручімся!
    І як буде воля божа,
    То і оженімся".

    Но царівна знов мовчала,
    Не одповідала,
    Лиш обняла ще тісніше
    І поцілувала.

    "Возьміть, отче, дві обручки,
    Поблагословіте,
    Освятіть їх, як годиться,
    Та нас заручіте".

    І узяв піп дві обручки,
    І благословляє,
    І коханків обручає,
    Обручки міняє.

    І коханки обручились,
    Хрест поаілували
    І присягу перед богом
    На кохання дали.

    Після того стали пити,
    Доки хто іздужав,
    І царівну хміль веселий
    Перше всіх подужав.

    Потім батюшка старенький
    Спати положився,
    Лиш причепа не упився,
    Тілько розпалився.

    І обняв царівну сонну,
    Крила відклоняє
    І обвився, обгорнувся
    І все забуває.

    VI

    На великдень у вівторок
    Злотокрила встала
    І, що смачно спочивала,
    Тілько й пам'ятала.

    А тут милий її знову
    Хмелем похмеляє
    І до себе в своє царство
    В гості запрошає.

    І поїхала царівна
    В гості до милого,
    Погостила, нетямуща,
    До Хоми святого.

    Погостила, вина взяла;
    В степи полетіла;
    І там душу заливала,
    Як душа боліла.

    Так заручена царівна
    Цілий рік прожила,
    Лиш причепу обіймала
    Та хмільнеє пила.

    Але раз якось царівні
    Вина недостало.
    Пробудилося сумління,
    Душу розгризало.

    І шептало її, бідній:
    "Що ти починила?
    Свою славу, честь і волю —
    Все ти погубила!"

    І так тяжко її, важко,
    І так сумно стало,
    Ніби сто пудів заліза
    На ї серце впало.

    І не втерпіла царівна,
    І кидає степи.
    І, щоб душу закропити,
    Летить до причепи.

    "Ой царевичу причепо,
    Тяжко мені жити,
    Дай, коханий, вина чарку
    Душу закропити".

    "Пожди трохи, моя мила,-
    Він відповідає.-
    Чи ти знаєш невидимця,
    Де він проживає?

    Достань в него мені кримку,
    Тогді будем пити,
    Будем пити і гуляти,
    Як у раю, жити".

    Ізвинулась, полетіла
    В степи злотокрила
    І стріпнула раз останній
    Свої пишні крила.

    І найкращий чорний волос
    З голови урвала,
    Свому війську раз останній
    Отамана дала.

    І говорить отаману:
    "Іди, милий синку,
    Та вишукай невидимця,
    Достань в него кримку".

    VII

    Як розсипались козаки
    Всюди по степові,
    Застукали невидимця
    Десь у байракові.

    Обступили наоколо,
    Бідного спійняли
    І убили, закопали,
    Невидимку взяли.

    А царівна невидимки
    І не огляділа,
    Тільки взяла й до причепи
    Льотом полетіла.

    І узяв причепа кримку,
    І напоїв милу,
    І поїхав з нею разом
    В степи на могилу.

    І зачали на могилі
    Балом балувати;
    Цілуватись, милуватись,
    Пити і гуляти.

    І нещасная царівна
    Тяженько упилась
    І на мамину могилу
    Покотом звалилась.

    Розпустились пишні коси,
    Відхилились крила;
    Що святого у дівчини,
    Все вона відкрила.

    І літає птах над нею,
    "Вічну пам'ять" править,
    А причепа ще раз бідну
    Дівчину неславить.

    І літає птах, співає:
    "Горе тобі, мила!"
    А причепа вже ламає
    Золотії крила.

    І виламав крило праве
    Край самого тіла,
    1 на рані, на глибокій
    Крівля закипіла.

    І виламав крило праве —
    Лівеє ламає,
    А відломлене тим часом
    Життям відживає.

    І ожило, і в повітря
    З-під руки фурнуло,
    І далеко в чужу землю
    Жити полинуло.

    А причепа крило друге
    З тілом вириває
    І нещасную царівну
    Кримкою вкриває.

    А крило несе під гори,
    Кинув між собаки,
    І зачали крило гризти
    Дикії собаки.

    VIII

    Спокійніший став причепа,
    Лучче запиває:
    Із сусідів таких сильних
    Ніхто не лякає.

    Тілько й страху, що на пущі
    Брат його мисливий,
    Але і той незабаром

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора