«Ігор — князь Сіверський» Степан Руданський

Читати онлайн поему Степана Руданського «Ігор — князь Сіверський»

A- A+ A A1 A2 A3

До землі склонилось.

5

Невесела ж бо то, брате,
Година настала:
Вже пустиня та повітря
Силу повкривала.
То в синах Дайбога внука
Злибіда ожила
І на землю Троянову
Дівою ступила;
І лебіжими крилами
Розплескала море
І у Дону, плескаючи,
Розбудила горе.
Розбудила врем'я тяжке,
Підійнялись фінни,
А у князів на поганих
Усобиця гине,
Бо брат брату став казати:
"Се моє, мій брате!"
"І се моє, і то моє!" —
Другий став казати,
І за мале, як велике,
Стали вимовляти
І самі на себе стали
Крамоли кувати.
А погані зі всіх сторін
Зволікали сили
І на рідну землю Руську
Бідою ходили…

О, далеко ж зайшов сокіл
К морю птахів бити,
Та храброго вже Ігоря
Полку не вскресити.
Жгля і Карна в Руську землю
З криком поскакали
І там в полум'ї червонім
Змагу вимивали.
І сплакались руські жони,
Стали голосити:
"Ой уже ж нам мужів наших
Мислю не змислити,
Ні мислею ізмислити,
Думою згадати,
Ні очима оглядати,
Ні гостини брати,
Ні золота, ані срібла
Не пересипати!"

Застогнав-бо вже і Київ
Жалем та тугою,
Зажурився і Чернігів
Напастю лихою,
Туга жятка розлилася,
Наробила жалю,
І печаль тече, жирує
По руському краю.
А князі усе на себе
Крамоли кували,
І погані Руську землю
Всюди оббігали,
І збирали дань по білці
Од кожного двору,
І сипали добром руським
По синьому морю.
Бо тії два Святославці,
Бо тії дві сили,
Всеволод і храбрий Ігор
Кривду розбудили,
Котру батько їх київський
Приспав було тихо…

О, великий Святослав той
Був половцям лихо!
Він розпудив їх полками,
Стальними мечами;
Він на землю половецьку
Наступив ногами,
Притоптав горби високі
І яри глибокі,
Змутив ріки і озера,
Висушив потоки;
І Коб'яка з лукомор'я
Вихром молодецьким
Він вихватив із залізних
Полків половецьких.
І попав Коб'як поганий
В Київ, у столицю,
В Святославові покої
В князеву гридницю.

Тож-то німці та венедці,
Греки та морава
Князя Ігоря не хвалять,
Хвалять Святослава.
Того гудять, бо він стратив
Полки молодецькі
І золото руське всипав
В ріки половецькі.
Ще й для себе, молодого,
Добув сідло нове,
Сів із свого золотого
В сідло кощійове.

6

Зажурилися забрала,
І весілля плаче,
І Святослав зажурився,
Смутний сон побачив.
"Снилось мені, — став казати, —
І бачили очі,
Що в Києві між горами
Спав я сеї ночі
І що ви коло постелі
Тисової стали
І чорною папломою
Мене одягали;
Що хтось мені вино черпав,
Вино синє було
І з тяжкою трутиною
Ізмішане було;
Що з порожніх черепашок
Жемчуг висипали
Мні на груди якісь люди
І мя милували;
Що в теремі злотоверхім
Стелю похитнуло
І дошки самі стояли,
Сволока не було;
Що ворони ті бісові
Всю ніч-вечір грали
Та у Плінська на болоні
Ліса оббивали…
А я шлю їх і не зішлю
На синеє море…"
"Княже! — мовили бояри, —
Ум забрало горе!
Се ж бо в тебе два соколи
Полетіло з хати.
З отня стола золотого
Щастя пошукати;
Пошукати Тьмуторкана,
Вернути додому
Або шеломом попити
Великого Дону.
То вже крильця тих соколів
То вже припішали,
Тії крильця вже погані
Шаблями обтяли,
А самих їх опутали
В залізнії пута,
Бо в день третій — пам'ятаєш? —
Темно було тута.
Два червоних стовпи згасло,
Дві сонці зтемніло,
І молодих два місяці
З ними потемніло.
То Олега й Святослава
Тьма обволочила,
То й на річці, на Каялі,
Тьма світ перекрила…
Горе-горе землі Руській
Великеє дуже:
Розсипались половчани,
Як гніздо пардуже,
Розсипались, розіллялись,
Морем затопили,
І буйство їх великеє
Дає фінну сили.
І вже ганьба перенеслась
І стала хвалою,
Уже й нужда підійнялась,
Тріснула на волю,
Уже й диво покотилось
По чистому полю.
І готськії діви грають
По синьому морю
І по березі співають,
Руським злотом дзвонять;
Вихваляють врем'я Буса,
Земсту Шараконя;
І милують тую земсту,
Як дитину мати!
[А нам уже, нам, дружині,
Весілля не мати!"]

7

Тоді Святослав великий
Сплакав за синами
І золоте слово мовив,
Змішане з сльозами:
"Ой Ігорю! Всеволоде!
Сини мої милі!
Рано ж бо ви половецьку
Землю заквилили.
Рано землю ту мечами
Стали заквиляти,
Рано, рано собі слави
Почали шукати.
Та нечесно ж то ви, діти,
Ворога побили,
Та нечесно ж кров погану
По землі пролили…
Знати серце ваше храбре
У горні стопилось,
Ще й до того у буйості
Само закалилось
Закувалось, закалилось,
Діти мої милі!
Чи ж сивині моїй срібній
Се ви учинили?..
Не виджу ж бо я все власті,
Ані війська много,
Багатого та сильного
Ярослава мого,
Мого брата Ярослава,
Що ходив війною
І з чернігівською биллю,
З биллю і чужою:
Із могутів, із татранів,
І із шелебирів,
Із топчаків, і ревугів,
І із голебирів,
Що без щита з захалявком
Полки криком били
І в прадідню собі славу,
Не в дзвони дзвонили.

Та сказали ж ви: самі ми
Слави захотіли,
Переднюю самі возьмем,
Задню переділим…
Ой Ігорю! Всеволоде!
Жаль мені вас, діти!
Чи б не диво мні, старому,
Та молодіти?
Таже в літах саме й сокіл,
Птиць високо гонить
І не дасть гнізда в обижу
З свої оборони.
Але княже зло настало,
Пособи не буде,
Тепер внівеч обернулись
Години і люди!

Під шаблями половчанів
Кричать коло Ромен,
Володимир під ранами —
Всюди плач та гомін.
Туга князю Владимиру,
Глібовому сину.
А ти, княже Всеволоде,
Прихильного кинув!
Чи ж не міг би ти здалека
Мислю прилетіти,
Отня стола золотого
Спасти, поглядіти?
Таже веслами ти можеш
Волгу розкропити,
Таже шеломом ти можеш
Весь Дон перелити.
Якби ти був — здешевіли б
Половці погані:
Була б яга по ногаті,
Кощій по різані.
Таж ти можеш і посуху
Стрілити до Дону
Шереширами живими
Глібового дому!

А ти, Рюриче й Давиде!
Правнуки орлові!
Чи ж не ваші ж то шеломи
Плавали по крові?
Чи ж не ваша ж то дружина
Літає на волі,
Як ті тури поранені
На чужому полі?
Вступіть, пани господарі,
В золотеє стрем'я
З обижу половецьку,
За лихеє врем'я.
За рідную землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного Святославця
Гримніть на поганих!

Ти, галицький Осмомисле,
Княже Ярославе!
На золотім столі своїм
Ти сидиш у славі.
Підпер гори угорськії
Злізними полками,
Заступив путь королеві,
Звів Дунайські брами,
Кидаючи через хмари
Кремінь до Дунаю,
Наряджаючи по ріках
Судна до Дунаю.
Твоя грізьба пролетіла
Помежи землями,
Ти Києву відмикаєш
Золотії брами.
З отня стола золотого
Острими стрілами
Ти стріляєш і султанів
Десь там за морями.
Стріляй, княже Ярославе,
Кончака лихого,
Половчина поганого,
Кощія старого,
За рідную землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного Святославця
Стріляй його, пане!

А ти, княже буй Романе,
І ти, Местиславе!
Ваші мислі храбра думка
Заносить до слави,
І по славу, по криваву,
Ви ходите сміло,
І плинете ви високо
В буйості на діло,
Як той сокіл, що в повітрі
Крила розширяє,
Коли птицю в своїм буйстві
Замогти бажає…
Бо папорги в вас залізні,
Шеломи латинські,
Ними трісла земля ціла
І сторони фінські:
І ятвяги, й деремела,
Литва й половчани
Склали луки і голови
Під тими мечами…
Князі! Князі! Вже Ігорю
Сонце світ закрило,
І дерево небологом
Листя обронило.
І по Росі і Сулі стали
Городи ділити,
А храброго вже Ігоря
Полку не вскресити…
Вас Дон, князі, викликає,
Щоб ви полетіли,
І храбрії Ольговичі
На бійку поспіли!

Ой Інгварю, Всеволоде!
Ви руськая слава!
І всі три ви шестокрильці
Гнізда Местислава!
Не побійним ви жеребом
Власть забрали в руки,
Нащо ж вам шеломи злоті,
Щити лядські й луки?
Загородіть теє поле
Кріпкими щитами!
Зачиніть ворота полю
Острими стрілами
Та за рідну землю Руську,
За Ігоря рани,
За буйного Святославця
Вийдіть на поганих!

Ідіть, князі! Бо вже й Сула
Од половців стала
І не тече срібним струєм
До Переяслава.
Ба й Литва вже піднялася
На тих полочанів,
І Двіна тече болотом
Од крику поганих.
Там один лиш син Васильків,
Ізяслав Полоцький,
Брязнув острими мечами
В шеломи литовські.
Він притріпав було славу
Дідові Всеславу,
Але і сам покотився

(Продовження на наступній сторінці)