— Зразковий Стопроцентний Бевзик. Мене виховав сам Бевзь П’ятий, наш найрозумніший, чики-брики! Скоро всі мешканці Країни Суниць стануть такими, як я.
— Що ж у тобі є такого зразкового?
— Я зразковий заздра, ябеда, підлабузник і хвалько. Крім того я покірний. Я найзразковіший з усіх бевзиків! А ви такий сміливий!.. Ви вже ЗБОЛИЛИ снідати? Невже ні? Чого б ви зволили покуштувати? — І раптом, схаменувшись, закричав: — А ти чого із ями виліз? От я все розкажу!.. Я розкажу самому…
— Це думка! Розкажи все Бевзю П’ятому, чики-брики. Катай!
— Куди? — злякався ЗСБ.
— До ями. До свого Бевзя. Розповідати.
— Але ж там… високо…
— Не бійся, там Бевзь. Він м’який, не вдаришся.
Хлопчик підштовхнув ЗСБ до ями, той глянув через край, схлипнув, тоді озирнувся на Антощині кулаки. Скрикнув: "Чики-брики!" — і шугонув униз.
Тієї ж миті за дверима почулися швидкі кроки. Антошка сховався за фіранкою біля вікна.
До кімнати ввалилися всі три радники. Вони закричали:
— Пробач нам, наш найрозумніший!.. Ми так поспішали виконати твій наказ, що забули проспівати твою улюблену пісню! Пробач нам, не гнівайся. Ми її зараз проспіваємо! Ми заради цього повернулися!
Вони прокашлялися, виструнчилися і завели:
Чики-Брики!
Хай живе наш…
— А де ж наш найрозумніший? — здивувався Брехун.
— Нема… — розвів руками Вухань.
Зубань клацнув зубами.
Кілька хвилин ошелешені радники мовчали. Тільки водили очима по кімнаті.
— Може, він куди вийшов? — сказав Вухань.
— Він не проліже в двері, — прошепелявив Зубань.
— Він не виходив із кімнати вже вісімдесят чотири роки! — вигукнув Брехун.
Вухань пробурмотів:
— Не вісімдесят чотири, а всього дванадцять. Завше щось збреше.
Радники мовчали ще якусь мить. Потім Вухань вимовив:
— А що коли хтось розбив яйце-райце і схотів, щоб нашого Бевзя не стало?
Брехун не витримав і став на голову.
— Що ви говорите! — сказав він. — Хто міг розбити яйце-райце, якщо в ямі сидить тільки один!
Він знову звівся на ноги і щось намотав собі на вус. Вухань замріяно зітхнув:
— От якби я розбив яйце-райце, я б усіх зробив затятими ябедами. Я б тоді знав усе про всіх!
— А якби я рожбив, вони б у мене бежперервно билися! І уші б ходили в шиняках, рож’юшені і жапухлі!
— Яйце мушу розбити я! — розлютився Брехун.
Тут радники зчепилися клубком і покотилися по підлозі. Першим завив Вухань, бо Зубань відкусив йому піввуха. Другим заревів сам Зубань, бо Брехун відбив йому півзуба. А коли Брехуну відірвали його довгий рудий вус, він зарепетував:
— Братці! Та що ж це ви робите! Давайте ми всі троє станемо начальниками і всі троє розіб’ємо яйце-райце!..
Бійка вщухла. Радники довго віддихувались.
Один тримався за вухо, другий обмацував уламок зуба, а третій все торкав пальцем те місце під носом, звідки ще так недавно починався вус.
— А де ж все-таки наш Бевзь? — видихнув Вухань.
— Шкорішв жа вше він упав у яму.
Тут тільки радники помітили, що ліжко Бевзя зсунуте з свого звичайного місця, а ляда відкинута. І вони з полегшенням вигукнули:
— Він упав у яму!
Вони ще трохи порадилися і прийшли до висновку, що витягати з ями товстого Бевзя — марна річ. Нехай посидить без їжі місяць-два, схудне разів у десять, тоді можна буде й витягти. А тим часом треба виловити Отих Двох, кинути теж до ями, а самим скоріше рушати на Синю гору і розбити яйце-райце.
— Про наше спільне найзаповітніше бажання ми домовимось там нагорі, — запропонував Брехун, — а поки що давайте зробимо так. Ти, Зубань, разом з Вуханем очолиш військо бевзиків у Ябедині, щоб зловити Отих Двох. Я тим часом візьму десять бевзиків і влаштую засідку на півдорозі до Заздри. Якщо Оті Двоє від вас тікатимуть, я їх затримаю. І тоді ми всі разом привеземо їх сюди і вкинемо до ями.
— Згода! — ті двоє не завважили, що цього разу Брехун на голову не ставав.
Радники побігли геть. Антошка вийшов із схованки. І раптом з розчиненого люка вилетів Зелений солдат. Він зробив у повітрі сальто-мортале і став струнко просто перед Антошкою.
— Ати-бати, ось і я!
— Як це ти зумів? — здивувався Антошка. Але тої ж хвилини з ями вилетів Жовтий солдат.
Він теж зробив сальто-мортале і став поруч із Зеленим. У такий спосіб в кімнаті з’явився і останній — Синій.
Він ніжно притискав до грудей великий мідний самовар. Солдати пояснили:
— Бевзів живіт так пружинить, що просто любо. Ми по черзі на нього залізли і підстрибували, аж поки нас не повикидало сюди. От і все, ати-бати!
— Чудово! — кивнув Антошка. — Ви дотепні хлопці. А тепер давайте поміркуємо, як рятувати наших друзів.
Кузька проголошує закляття
Друзі вийшли з Мушиного дому. Господар ішов слідом. Йому сподобалися ці діти.
Вдень Ябедин справляв ще гірше враження, ніж уночі. Лариска все зітхала…
— А ваш перший сидить у чорній ямі! — закричав здалека якийсь ябеда і показав дітям язика.
— Ага, а ви його ніколи звідтіля не витягнете!.. — крикнув другий.
Друзі перезирнулися.
— Брехня! — сказав Дениско. Тут ябеди загули:
— А ми про вас наябедничали!..
— Ага, сорока-білобока ще вночі понесла донос до Бевзя, чики-брики!..
— А вас теж спіймають і кинуть до ями!..
Щоб виказати свою зневагу до земляків, Муха почав наспівувати єдину пісню, яку знав:
Муха-муха-муха-ха!
Але на нього ніхто не зважав. З вигуків на вулиці друзі нарешті зрозуміли, що Антошка справді у полоні. Дениско вирішив вести загін до Бевзь-города.
А їсти хотілося нестерпно. Сьогодні тільки Кив, Кузька і Муха поснідали як слід, бо Дениска і Лариска вже більше не могли їсти суниць. Боялися, щоб не поболіли животи.
Друзі йшли вулицею і вели велосипеди. Денискові й Ларисці несила було крутити педалі, а їхати пасажирами було ніяково.
Дениско йшов і все пригадував лічилки про їжу. Він не знав, що вчора увечері це саме робив і Антошка.
— Є! — нараз зрадів хлопчик. — Я згадав одну завалящу лічилку. Антошка її точно не знає!
І Дениско проказав:
На майдані три контори
Роздавали помідори,
Ас-бас, кислий квас,
Фунт квасолі, фунт ковбас!
Безглузда лічилка всіх розсмішила. А на площі раптом з’явилися три нових будиночки. Це були контори.
— Ну, нічого, — сказав Дениско, — нехай будуть.
В них можна навіть жити.
Зате друзі мали тепер справжні харчі. І вони тут-таки, на ганку однієї з контор, посідали снідати. От тільки жаль, що без хліба. Але ковбаса була чудова, полтавська, квасоля — тушкована в томатному соусі, а помідори — свіжі, червоні, тверді. Та й квас був непоганий, хіба що трошки кислий.
Пригостили Кузьку, Кива і Муху. Вони їли ковбасу, квасолю і помідори вперше в житті. Їжа здалася суничним хлопчикам страшенно смачною. А через це вони ще раз поснідали суницями, а квасолю і ковбасу залишили на закуску, як ми залишаємо солодкий компот, фрукти або цукерки.
Навколо шуміли ябеди. Вони побоювалися підходити близько і викрикували здаля:
— А ми все розкажемо!..
— І про три контори!..
— І що Муха з ними їсть!..
Друзі не зважали. Та. коли над площею розлігся голосний крик: "Бе-е-евзики!.." — Дениско насупився і встав.
Діти попрямували до найближчого рогу. Аж коли нараз там виросла курява. За нею Дениско розгледів фіолетові курточки.
— Назад! Другою вулицею!
Дениско сів на велосипед і наказав Киву стати у нього за спиною.
— Лариско, Кузько, по машинах!
І тут почувся тремтячий ображений голосок Мухи.
— А я?
— І ти з нами?
— З вами…
— Нас підстерігають страшні небезпеки!
— Я не боюся!
— Лариско, візьми до себе Муху!
Загін розвернувся, знову виїхав на площу і з неї завернув на другу вулицю. — Бевзики!
Звідтіля теж насувався великий загін.
Бевзики увійшли до міста відразу з усіх боків. Всі виходи з площі були закриті. Ябеди повисувалися з вікон, щоб краще бачити. А ті, що були на площі, попритискалися до стін, щоб не заважати бевзикам узяти Отих Двох.
— Що робити? Що робити? Що робити? — побивалася Лариска.
Вона й так змучилася від хвилювання, а тут ще таке лихо.
— А Кузька тремтить! — наябедничав Муха Денискові.
— Може, ви зволите з ними битися? У мене є підходящий камінчик, — улесливо сказав Кив.
З переляку суничні хлопчики згадали всі свої вади.
Але Дениско мовчав. Він думав: "Як тут не вистачає Антошки! Він би обов’язково щось вигадав!"
Якби не було з ними Лариски, Дениско б не вагався ні хвилини і кинувся в бій. Але сховати дівчинку було нікуди…
Бевзики щільним колом оточили загін. Вони тримали в руках заряджені рогатки. А в наших друзів навіть каміння не було, крім тієї жалюгідної грудочки, що її пропонував Кив.
(Продовження на наступній сторінці)