Його обличчя витяглося від розчарування й подиву. Та раптом прикусив губу й густо почервонів, і цей несподіваний рум’янець, як зоря, відбився на обличчі дівчини. Вони не розвели очей. У нього — сталеві.
— Щоб... любов наша була вірною?
— Хіба важко. Там тепла вода.
— Я це зроблю, Сано, дурненька! А ти хіба віриш у казкові повір’я? Хіба ти маленька?
— Я не вірю... ні в які, крім цього. Так я хочу!.. А ти знаєш, звідки воно взялось?
— Я щось чув, тільки вже не пам’ятаю.
— Ти тоді, мабуть, був маленький.
— Може...
— Ниле, а тобі зовсім не страшно?
— Летіти до Матері? Ні. Мені дуже цікаво.
— На цьому шляху бували нещастя.
— Облиш, Сано! — юнак похитав головою. — Це було так давно...
— Чому вони загинули?
— Хіба ти не знаєш?
— А ти хіба знаєш легенду про озеро Яна?
— Так то ж легенда. А нещастя на Трасі — історія. Ще й не така давня. Наші батьки тоді вже народились.
— Легенда про озеро теж пов’язана з історією... Ти мені не відповів.
— Зо мною нічого не станеться. Я тебе викличу на першу ж телезустріч.
— Цілий рік чекати телезустрічі...
— На Матері рік втричі довший. Мати тільки один раз обійде навколо своєї зірки, і ми вже вирушатимемо назад.
Вода була густо-синя, як небо Сенеї. І тому здавалось, немов небо починається під берегом, стелиться вільно внизу й тільки на обрії його перекреслює зелена смужка, а далі — знову синє небо...
— Тоді все було зроблено, як треба. Панкор вийшов за межі системи, потім його вивели на грань плюс— і мінус-простору, — ми тепер кажемо нуль-простір, установка розвинула поле, прилади показали вакуум часу на всій Трасі, і в ту ж мить сталась катастрофа. От і все...
— Але що ж було?
— Десь за сто п’ятдесят парсеків від нашої системи вакуум часу був порушений. Там їх і викинуло з Траси. А куди — невідомо...
Мовчали. Над водою один за одним білою летючою низкою пливли великі птахи-рибалки. Ось перший з них несподівано склав крила і впав у воду. Полохливі кола розбіглися по спокійній поверхні. Інші продовжували свій шлях. Потім упав другий... Вони полювали напевне. Якщо їстівна риба попадала на очі крилатому рибалці — їй уже не було порятунку ні на глибині, ні дід камінням...
— Якщо вони втрапили до мінус-простору, їх не стало. Якщо повернулись до плюс-простору — то ще й досі десь летять. Мертві. Бо панкор не пристосований до тривалих польотів, він навіть не дає колосвітлової швидкості, а їм лишалося летіти до системи Матері близько ста парсеків...
— Може, вони ще й долетять? — злякано спитала Сана.
— Може... Якщо вони не втрапили до мінус-простору, то їх рештки досягнуть системи Матері. Років за тисячу...
Птахи-рибалки один за одним виринали з води, злітали в повітря, ковтаючи рибу, і лаштувались у хвіст низки.
— А ти все ж таки не боїшся...
— Сано! На Трасі працює установка "Сінкопа". Ти уявляєш, що це таке?
— Уявляю... Вода в озері Яна тепла тому, що глибина його сягає гарячих шарів земної кори. Воно дуже глибоке. Це так каже географія. А легенда каже не так... Ниле, і ти ні в якому разі не залишишся на Матері до наступного рейсу, і ти справді повернешся через чотири роки?
— Через рік і кілька місяців, — лагідно поправив Нил. І пояснив: — Я звикаю обчислювати роки, як на Матері.
Біле сонце хилилось до зеленої стрічки обрію, що прокреслювала синь. Воно горіло в очах дівчини теплим полум’ям.
— Слухай... — сказала вона. — Це було в незапам’ятно далекі часи, коли ще тільки починалася людська історія. Люди тоді жили лише на одній планеті — Матері, яку називали Землею. Вони ще тільки починали розуміти своє покликання у Всесвіті, і своє місце в ньому, і могутність свого розуму...
Вони ще не вміли літати до далеких зірок і навіть розмовляти з ними. І все їхнє життя точилося навколо первісного людського вогнища — маленької зірки, за йменням Сонце.
Сана і Нил з повагою глянули на велике сонце Сенеї. Потім він подивився на дівчину. Мокрі були її кучері, на шиї, під підборіддям тремтіли дві краплини. Вони, як сині самоцвіти, відбивали воду й небо. Золотаве тіло блищало. Воно вже висохло.
Нил скосив око на свої плечі. Вони теж загорілі, тільки другого — шоколадного відтінку. Напружив м’язи — під шовковистою шкірою налилися камінці.
— Шили тоді на Матері, — розповідала Сана, — юнак Арт і дівчина Яна. Арт мріяв розкрити таємницю всього сущого, а Яна — досліджувала людські душі... Вони зустрілися й покохали одне одного. Не усвідомлюючи ще всієї сили свого почуття, вони дивувалися великому щастю, що прийшло до них.
Неквапливо струмував голос Сани — тік лагідним потічком, підвищувався на вузьких перекатах, падав на суворих порогах, стихав до шепотіння, коли русло розповіді стелилося спокійно та рівно...
Нил слухав давню легенду й пригадував забуте. Він це чув давно, ще хлопчиком. Зараз усе сприймалося не так і, мабуть, назавжди укладалось у пам’яті. Тож і він знатиме відтепер історію кохання Арта і Яни, як знали її предки, як знатимуть нащадки. Історію про те, як двоє. закоханих сіяли межи люди щастя, що вщерть сповнювало їхні груди, а потім у дрімучому лісі Південного континенту надибали чорну гору, на котрій стояла фортеця лихого Фара...
Люди гадали, що назавжди відігнали від Матері Темряву і Зненависть, а вони, виявилось, угніздилися на горі в особі Фара. Вони готували планеті велике лихо. Денно і нощно працювали машини Фара, аби вчинити вибух і в такий спосіб виштовхнути Матір Землю з її орбіти і наблизити до Сонця. Щоб на ній згоріло все живе.
Нил і гадки не мав, що його кохана вміє так виразно й захоплююче розповідати. Навіть не стримався:
— Ти справжній митець, Сано!
— Не перебивай, — відказала дівчина, та від задоволення зажевріли щоки.
Вона розповідала:
— І опинилася дівчина в кам’яному мішку, як Арт, а їхні камери були сполучені глибоким віконцем, пробитим у товстому мурі і закритим подвійними ґратами. Розгледівши одне одного у вічній півтемряві, закохані кинулися до ґрат і простигли вперед руки. Але ж грати були подвійні — і навіть кінчиками пальців не торкнулися Арт і Яна.
Для них настали дні, сповнені нестерпних мук. Довгими ночами, втомившись від свого невгамовного і нещасливого кохання, вони чули, як росте зловісне гудіння у надрах під фортецею — то машини Фара невтомно готували злочин.
А коли сходило сонце і в кам’яному мішку з’являлося сіре світло, до них заглядав Фар. Він тамував свою любовну жагу до Яни в насмішці:
— Ха-ха-ха! — реготався, аж падав. — Як пройшла сьогоднішня ваша ніч, щасливі коханці?!. Та не сумуйте: скоро я знищу людський рід та й вас разом з людьми, аби позбавити вас вашої пихи, аби вам ніколи більше не розносити людям щастя, не зазирати в їхні душі, не розкривати таємниць сущого! Сонце, яке ви здавна вважаєте своїм отцем, спалить вас, а я покину вашу обвуглену Матір Землю, щоб царювати над Всесвітом. Я і чорна, холодна Ніч — ось майбутнє всього сущого! Тож втішайтеся останніми днями свого щастя! — знову знущався Фар. — Ха-ха-ха, щасливі коханці!..
І тоді невимовний жаль охоплював Арта і Яну. Вони жаліли себе і вони жаліли людей, бо любили. І знову припадали до подвійних ґрат, простягали руки назустріч і аж стогнали від муки, що не можуть торкнутись одне одного.
Яна шепотіла:
— Пожалійте мене, мури, розступіться, бо не маю вже більше сили бути без свого коханого!.. Ви холодні, ви не знаєте — що то є кохання, вам все одно, мури!... То хіба ж вам стане гірше, як ви розступитесь перед нами!
Мури не слухали дівчину.
А в сусідній кімнатці Арт брався руками за виступи великих кам’яних брил і намагався їх зсунути з місця, щоб прокласти дорогу до коханої. Та тільки кров текла з-під його нігтів від тих зусиль.
— Світло, наше рідне кволе світло!.. — благала дівчина. — Ти зуміло пройти до нашого кам’яного мішка звідти, де ти могутнє і всеосяжне, ти вільно переливаєшся від мене до мого коханого й так само вільно повертаєшся назад, ти добре, бо щодня показуєш мені мого милого, що страждає отам, за ґратами!.. Послухай, світло, навчи мене переливатися з кімнати до кімнати, крізь вікна й щілини, щоб я зараз опинилася біля Арта!..
"Я цього не вмію, бідна дівчино", — майнуло на ледь. освітленій кам’яній стіні.
А в сусідній кімнатці Арт намагався за допомогою уламків прозорого каменя, що їх відколупнув від мурів, зібрати світло в гарячий промінь і розплавити ним подвійні грати. Та занадто немічним було світло в кам’яному мішку...
— Грати, послухайте мене, грати, — шепотіла Яна вночі. — Розведіть свої товсті залізні прути, пропустіть мене до коханого. Я тонка, вам зовсім трішечки треба розсунутись...
Дарма й казати — хіба грати у в’язниці виконують бажання в’язнів!..
А в сусідній кімнатці Арт, як тільки скінчилася ніч, підхопився на ноги, кинувсь до віконечка і, зібравши всю свою силу, — а сили він мав доволі, — шарпнув навісні грати. І здалося Арту, що грати здригнулися...
В цю хвилину зазирнув до кам’яного мішка лихий Фар і зареготався голосніше, аніж завжди:
— Настає ваш кінець, щасливі коханці! Завтра, як тільки зійде сонце, я штовхну Землю! Я готовий! Людям — кінець!.. Ха-ха-ха!
І побіг до своїх машин.
Почувши слова лихого, з новою силою кинувся Арт до ґрат і так їх струсонув, що заворушилися мури навколо віконечка, а товсті залізні прути увігнулися. Арт простягнув уперед свої руки й торкнувся рук коханої..,
— Пробач, Сано, але ж навіть древні вміли розкладати структури на первісні частинки і за бажанням відтворювати їх в іншому місці простору! — зауважив Нил. — Хіба мури могли мати над людьми таку владу?
Сана зітхнула і з докором подивилась на юнака.
— Вміли... — сказала вона. — Вміли. Тільки то були інші древні — пізніші. А ті, про яких я тобі розповідаю, ще не навчилися...
— Пробач, — повторив Нил. — Мені дуже цікава твоя розповідь, але я хочу, щоб вона була більше схожа на правду. От я й запитав...
— Ниле... — Сана сумно опустила очі. — Я не зумію тебе переконати і не хочу... Але все це правда.
Нил серйозно кивнув:
— Кажи далі, Сано.
— ...Арт простягнув уперед свої руки й міцно стиснув руки коханої. Юнак і дівчина засміялися від щастя. Вони стискали свої долоні, й усе глибше зазирали одне одному в очі, і бачили там океан сонячної радості. І все голосніше билися серця, і все сильніше розгорався в грудях вогонь.
І настала мить, коли одно в одне вдарили їхні серця і від поштовху здригнулася фортеця лихого Фара, а вогонь хлюпнув з грудей, розтопив грати, і закохані з’єдналися. А наступної миті сліпуче сонце їхнього кохання спопелило фортецю разом з Фаром і його лихими машинами, розтопило гору, на якій стояла ця остання оселя Темряви і Зненависті, і життєдайно зійшло над світом.
На тому місці, де стояла гора, утворилося глибоке-глибоке озеро. Його вода ще й досі береже тепло їхніх сердець. Люди назвали це озеро — Яна.
Від того часу кожен юнак і кожна дівчина, кожен чоловік і кожна жінка носять у своїм серці частку того полум’я, що спалахнуло в серцях Арта і Яни, Те полум’я зогріває все суще й топить холодні мури, воно творить добро, воно творить життя.
Любов — ім’я його.
Біле сонце пожовкло, завмерши над обрієм, і золотими стали очі Сани.
— А ти б не хотів назавжди оселитись у Матері Землі?
— Якщо з тобою... Треба там побути. Але Колін каже: хто народжений на Сенеї, той завжди прагне сюди, де б він не був. А він прожив на планеті предків десять земних років...
— То ж Колін... А Їв каже не так. Вія мені говорив, що кожна людина, де б вона не народилася, потрапивши до Матері, закохується в її небо й океани, в її континенти, в її ліси і в її кригу. В її старовинні і юні міста. Я вірю, що Мати — найпрекрасніша планета Всесвіту.
Нил підняв руку й провів нею по русявому волоссю дівчини. Його темні вишневі губи затремтіли.
— Сано, люба моя...
— Мене шукатимуть, Ниле. Час повертатись.
— Всі знають, що ми з тобою на березі... — трохи ображено мовив він.
Підвелися, накинули на плечі одяг і попрямували широкою жовтою стежкою, що вилася поміж чагарників, затінена кронами дерев.