І навіть трішечки засміявся.
У книжці було написано, що влаштувати польовий телефон зовсім не важко. Для цього треба протягти дріт, а до нього з обох боків приєднати звичайні радіонавушники. Шнур на тих навушниках розділяють надвоє, один кінець приєднують до дроту, а другий закопують у землю.
Оце і все. Розмовляти треба у навушники і слухати через них. Як заговориш — потече тим дротом слабенький електричний струм. І тоді на другому кінці почують твій голос.
— А де ми його робитимемо? У дворі? — спитав я.
— Тю,, у дворі!.. — закричав Сергій. — У дворі і без того чути! Краще проведемо з твоєї кімнати у мою та й будемо собі балакати.
— Може й до Руслана проведемо? Сергій махнув рукою:
— Ні, ми з ним посварилися.
— Давно?
— Сьогодні.
— Чого?
— Та, знаєш, він який!.. Почали з ним грати у шахи. Потім я розхотів. Так він як розкричиться: з тобою грати не можна, я тебе знати не хочу!.. І пішов додому. Задається.
— Ти ж, мабуть, програвав?
— Чо там програвав! Просто розхотілося. Буває ж таке: хочеться, хочеться, а як почнеш грати — розхочеться і край. У мене ще був король і пішка.
— А у нього?
— Та якісь погані дві тури і королева... Подумаєш, королева! Задається.
Я ще не дуже розумівся на шахах. Із співчуттям глянув на Сергія:
— Помиритесь. Все-таки йому без телефона теж погано. Та й я з ним не сварився.
— Нічого, ще посваришся, — сказав Сергій. — А телефон йому поставимо, коли я з ним помирюсь. Бо як же інакше?
— Так, — зітхнув я,—інакше тут нічого не вдієш...
Навушники у нас були. У той час, понад двадцять років тому, радіоприймачі ще вважалися дивиною, а репродуктори в нашому будинку тільки-но з'явилися. Раніше люди слухали радіо через навушники. Надінуть їх на голову, сидять і слухають, а іншим нічого не чути. Коли у пас вдома встановили радіорепродуктори, навушники подарували нам.
У мешканця другого поверху студента Гриші ми з Сергієм позичили моток тонкого мідного дроту. Та й заходилися.., Протягли дріт через весь другий поверх, звісили його зі сходів і знову потягли підлогою через весь коридор. Півдня клопоталися. А Руслан ходив слідом за нами і приказував:
— Однаково нічого не вийде. От побачите.
Це йому просто було завидно. Завжди у нас верховодив, а тепер лишився осторонь. Та що ж я міг зробити, коли вони посварилися, а я у шахах нічого не розумів!
В коридорах наших було чимало дверей, за кожними дверима жили люди. Жили вони між собою дружно і на нас, школярів, майже ніколи не гримали. От і цього разу сусіди весь час за дріт ногами чіплялися, але терпіли. Один тільки дядько Трохим почав було бурчати, так йому тьотя Клава дала відсіч. Вона була дуже гладка і така добра, що аж сяяла. Вона сказала:
— А, по-вашому, краще, щоб діти шибки били? Чи одне одного?
Скінчили ми свою роботу, розійшлися по кімнатах і почали кричати у навушники: "Алло! Алло!" І кожен з нас чув тільки себе самого, бо телефон, звичайно, не працював.
Зійшлися ми з Сергієм на площадці між двома поверхами та й стали міркувати: що це за пригода з нашим телефоном? А Руслан стояв нагорі і приказував:
— А я знаю. Тільки не скажу. Тут я згадав:
■— Серьожко, а заземлення? Треба ж кінці шнура у землю закопати!
Сергій аж рота роззявив. Потім з серцем почухав свою стрижену потилицю.
— От тобі й на! А як же ми їх закопаємо?
— З вікна, чи що?
-— 3 якого там вікна! У мене під вікном асфальт. І другий поверх. Тобі добре, якщо ти живеш на першому поверсі.
— Чого це мені добре! — образився я. — Мені теж погано. У мене теж асфальт.
— Ну от бачиш, — сумно сказав Сергій.
Посумували ми трохи та й почимчикували до студента Гри-ші за порадою. Він нас вислухав і сказав:
— А це, хлопці, робиться дуже просто. Візьміть ті кінці, що їх треба заземлити, і приєднайте до батарей опалення. Оце й усе!
Так ми і зробили. Спочатку у Сергія, потім у мене.
— Лічи до ста, — сказав мені Сергій, — а потім слухай телефон. А я тим часом добіжу додому.
Побіг він до себе на другий поверх. Я полічив до ста і почав слухати. Біля мене стояв Руслан. Обличчя у нього зробилося серйозне, бо він уже й сам хотів, щоб наш телефон працював. А в навушниках — тиша.
І тут Руслан наче трохи зрадів. Він зробив крок до мене, здивовано посміхнувся і сказав:
— Говорить! Слово честі, говорить!
Тепер і я почув, наче десь здалека доноситься до мене Сергіїв голос:
— Валькааа!..
Я, звичайно, відразу загорлав у навушники:
— Алло! Алло! Я слухаю! Се-рьожка!
Руслан і моя сестра Марійка навіть вуха позатуляли. А навушники ні гу-гу. Та ось знову, далекий-пре-далекий, долинув голос:
— Ва-а-аль-ка-а-а!.. Я нічого не розумів: навушники
мовчать, ось же ж вони, біля мого вуха, мовчать та й годі. А голос чути... Тут Руслан і Марійка як засміються! Я зовсім розгубився. Але потім збагнув, що до чого, та й собі зареготав. Це Сергій так здорово верещав на другому поверсі, що у нас його було чути без усякого телефону. Дуже вже йому хотілося, щоб наша лінія працювала!
У Сергієвих сусідів зчинився переполох. Тьотя Клава вибігла з своєї кімнати і закричала:
— Мабуть, дитина впала з шафи і зламала ногу!
Вона так подумала тому, що Сергіє-ва мама тримала на шафі банки з варенням і, коли нікого не було вдома, Сергій туди лазив.
З нас довго сміялися обидва поверхи. Навіть похмурий дядько Трохим, коли бачив нас, обов'язково питав:
— Ну що, телефоністи, горлянки цілі?
Ми тихенько змотали дріт і вже збиралися віднести його Гриші. Та Руслан раптом підійшов до мене і сказав:
— Хочеш, я віднесу? А Сергій погодився:
— Ну, віднеси. А хочеш, будемо вважати, що у шахи я тобі програв?
— Хай уже, — відповів Руслан. Тоді Сергій мені сказав:
— Я йому таки програв, що зробиш...
Потім я свої навушники заховав до комода, а Сергій свої закинув під шафу.
— Дурниця якась у книжці написана. Ніколи такий телефон не працюватиме, — вирішили ми.
Далеко пізніше ми з Сергієм зрозуміли, чому мовчав наш телефон. Кінці шнура ми до батарей приєднали, а обдерти з батарей фарбу не здогадалися. Але ж струм крізь фарбу не проходить! А коли зрозуміли, то й запам'ятали назавжди: якщо не вдається тобі справа і бувають розходження з наукою — вини не справу і не науку, а себе самого.
НЕВДАХИ
Нам завжди кортіло зробити щось таке, щоб про нас заговорили весь будинок і вся школа. Якось Руслан запропонував побудувати ракету і запустити її на Місяць. Для цього, казав він, треба спочатку зробити маленьку ракету і вкласти у неї записку. А там написати: "Науковий експеримент! Хто знайде цю ракету, просимо написати за такою адресою..." Потім націлити її на Місяць і запустити. Якщо за рік ні від кого не буде листа, що ракету знайшли, то вона на Землю не впала і долетіла до Місяця.
Тоді, казав Руслан, треба буде побудувати точнісінько таку, тільки велику. Щоб ми втрьох могли туди залізти.
Ми довго шукали матеріал для маленької ракети. Але так і не знайшли. Дослід не відбувся.
А іншого разу надумали ми збудувати у дворі, біля веранди, будиночок. З цегли або фанери, щоб ми троє туди заходили. Але двірник не дозволив.
Та ось викликали мене Сергій і Руслан до "конференц-зали", у вестибюль. Я вийшов, а вони так захопилися розмовою, що на мене навіть не глянули. Навіщо ж було викликати?
— Подумаєш, модель збудував! — гаряче говорив Сергій. — Велике діло — модель!.. Я, коли захочу, знаєш що збудую!
— Еге ж, — глузливо зауважив Руслан. — Ти що завгодно можеш збудувати. Навіть телефон. Тільки премію дали не тобі, а Юркові.
Сергій образився:
— Ти ж сам казав, що збудуємо...
— Всі разом! — кинув Руслан. — Не ти і не Валька, а ми втрьох. Зрозумів? Ми не якісь там самотні кустарі, як Юрко.
— Він не самотній, — промовив Сергій. — Він у гуртку.
— Хто це такий — Юрко? .— спитав я. Сергій зневажливо махнув рукою:
— Та, Юрко Печериця, з нашого класу. Такий малий, чорний, як жук, я його одним мізинцем можу звалити.
— А що він тобі зробив?
— Нічого він мені не зробив. Він зробив авіамодель, і йому на виставці в Палаці піонерів першу премію дали. Кажуть, що його модель найкраща.
— Побачимо, що вони скажуть, як ми зробимо свій літак, — сказав Руслан.
Я здивувався:
— Який літак?
— Тю! Він нічого не знає! — Сергій схопився на ноги. — Ми ж вирішили будувати літак!
— Іграшковий? Чи модель?
— Ніяку не модель, — відповів Руслан. —.Справжній маленький літак. Щоб ми втрьох літали.
— От тобі й на! Та ми ж навіть моделі будувати не вміємо. Руслан невдоволено знизав плечима, а Сергій удав, наче
йому смішно.
— Моделі нехай Юрко Печериця робить, — сказав він. — А ми — справжній літак.
— Як же ми його робитимемо?
— Та дуже просто. З дерева. З різних там планочок, рейо-чок і фанери. Що нам, важко дерево дістати?
Це так Сергій запевняв. Я погодився:
(Продовження на наступній сторінці)