Громадянин і справді пройшов, повз сімнадцятий. Потім озирнувся на нього. Ми кинулися вбік і причаїлися за стовбурами дерев.
Невідомий дійшов до п'ятнадцятого, якусь мить вагався біля нього, потім зник за дверима.
— Він нас помітив і зайшов туди, щоб ми чого не подумали, — сказав я.
— Він спочатку питав сімнадцятий, а подався у п'ятнадцятий... От побачиш, зараз вийде! — промовив Сергій.
А Руслан знову притис пальця до губ.
Ми сховалися за кущами і звідти вели спостереження. І всі
5*
67
троє мало не скрикнули, коли невідомий за хвилину з'явився на вулиці. Він знову завагався, потім перейшов на другий бік і повільно рушив далі.
— Шпигун... Тепер вже точно... — прошепотів Сергій.
— Вперед... — рішуче кинув Руслан.
Ховаючись за стовбурами, ми рухалися за невідомим. А той спинився, розстебнув плащ і поліз у кишеню за цигарками. Під полою на тоненькому ремінці висів фотоапарат. Ми зблідли від хвилювання. Вже не було ніяких сумнівів — нам випало
зловити небезпечного шпигуна!
— Серьожко, — тоном наказу мовив Руслан, — перебігай на той бік і перелазь через паркан. Поза парканом переженеш його і будеш стежити від рогу. Щоб його оточити. Одна голова добре, а три краще! — хтозна-чому додав він.
— А ви з Валькою тим часом не зводьте очей, — теж тоном наказу кинув Сергій. — Головне — не впустити!
— Ну, швиденько! — сказав і я тоном наказу. Сергій миттю перебіг вулицю і зник за парканом.
У наступні кілька хвилин не сталося нічого цікавого. Невідомий ішов вулицею, ми — за ним. Та ось в далині, на розі, з'явилася постать міліціонера. Громадянин раптом спинився і знову поліз у портфель. Ми напружено завмерли. Невже він почув за парканом Сергія? Але невідомий витяг клаптик паперу, подивився на нього і пішов далі.
— З планом звіряється... — прошепотів я. Руслан сказав:
— Це ясно. А коли він біля нашого дому розкривав портфель, там щось блиснуло. Мабуть, зброя. Пістолет
— Та зброю він носить в кишені, — не погодився я. — Де це ти бачив, щоб шпигуни носили зброю в портфелі!
Руслану нічим було крити, бо такого і справді зроду не бачив. А тому він ще раз притис пальця до губ.
Ми наближалися до рогу, коли почули:
— Хлопці! Є новини!
Над парканом, між вітами дерев, з'явилася Сергієва голова. Ми перебігли дорогу.
— Розповідай, — швидко промовив Руслан, — а ми стоятимем, наче ти й не до нас.
І він став байдуже дивитися на протилежний бік і колупатися в носі. Мені теж нічого не зоставалося, як запустити палець у ніздрю.
Сергій тим часом розповідав:
— Він став якраз отут, де ви стоїте, а я з-за паркану вистромив голову і все бачив. Знаєте, що було написано на папірці? "Електротехнічний інститут". І якась адреса. Зрозуміли? А питав сімнадцятий...
— Кінчаймо з ним! — рішуче промовив Руслан. — Від нас, брате, не втечеш.
— Не на тих напав!.. — додав я.
Сергій зник. Він продовжував переслідування за парканом. А ми, як і раніше, пішли вулицею. Невідомий вже майже до-сяг рогу і от-от мав зникнути за будинком. На розі походжав міліціонер.
— Час настав! — вигукнув Руслан. — Біжи до міліціонера, а я стежитиму за шпигуном. Вперед!
Я кинувся вперед, але відразу ж уповільнив ходу. Справа в тому, що невідомий сам підходив до міліціонера.
Ми разом спинилися одне біля одного — я, міліціонер і громадянин. Ззаду до мене наблизився Руслан. На нас обох не звернули уваги.
— Пробачте, ше раз вас потурбую, — промовив невідомий. — Знайшов-таки п'ятнадцятий, через труднощі, але знайшов...
— Так, у нас з таблицями на будинках не гаразд, — чемно погодився міліціонер.—Мабуть, нема вдома?
— Така, розумієте, прикрість: не застав! Це ж мене приятель просив. Передай, каже, моїй дружині подарунок. А тепер у мене за годину відходить поїзд, а вона, розумієте, на роботі!
— Не пощастило, — зітхнув міліціонер. — І робота, мабуть, далеко...
— Вона викладає в електротехнічному інституті,— сказав невідомий.— Чи не скажете — далеко це?
— О, так тоді вам пощастило! Це зовсім близько,.пройдете тільки квартал.
І зраділий міліціонер детально пояснив громадянину, як знайти інститут.
"У нього фотоапарат! — хапався я за останню надію. — Міліціонер цього не знає!.."
Як на те, невідомий знову відгорнув полу плаща і витяг з кишені цигарку. Фотоапарат висів у нього на боці, просто перед очима міліціонера. Той з повагою глянув на жовтий футляр.
Невідомий простяг цигарки:
— Запалюйте, товаришу.
— Дякую, але я на посту. Бажаю успіху! — міліціонер віддав честь і відійшов.
Громадянин у плащі попрямував своїм шляхом. До нас під біг Сергій.
— Що? — стривожено запитав він.
— Це такий шпигун, як тьотя Клава парашутистка, — сказав Руслан.
Ми згадали нашу сусідку, гладку тьотю Клаву, і розсміялися.
— А це точно? — допитувався Сергій. Він був дуже розчарований.
Руслан пояснив:
— Він знає цього міліціонера. —Приїхав до дружини свого знайомого; йому одна година лишилася до поїзда. Поніс в інститут подарунок.
— Знайомому?
— Дружині.
— Ти ж казав — знайомому.
— Що — знайомому?
— Залишилася година до поїзда.
— Йому, цьому дядькові, а не знайомому!..
— Тю! А знайомому?
— Звідки я знаю, що знайомому! Чого— ти причепився з своїм знайомим!
— Чого це він мій знайомий? Я не знаю, чий він знайомий. Сам казав: знайомому дружини. Слухай, а чия це дружина?
— Чия, чия!.. Знайомого дружина!
— Ну ти ж і заплутався! А чого ж цей дядько шукає інститут?
— Бо там у нього знайомий дружини, я ж тобі сказав! Тьфу — не знайомий дружини, а жінка знайомого.
— Міліціонера?
— Якого міліціонера? Де ти бачив жінку міліціонера?
— Не жінка міліціонера, а його знайомий!
Обидва страшенно галасували. Поки вони розбиралися з дружиною, знайомим і міліціонером, я помирав од сміху.
Потім ми повернули додому. Роздумуючи про невдалий подвиг, пройшли повз наш будинок і крутою вуличкою почали спускатися на Журавлівку. Сергій спитав:
— Куди це нас понесло?
— А тобі не однаково? — насмішкувато відповів Руслан. — Може, на Журавлівці спіймаємо ще одного шпигуна!
Шпигуна ми не зустріли, та все ж надибали на цікаву річ.
Посеред вузької вулички, якою ми йшли, утворилося провалля. Звідки воно там узялося — хтозна. Цією вуличкою в дощ стікало багато води, і вона, мабуть, вимила з-під бруку грунт. І от брук провалився у велику яму. Краї у неї були нерівні, поточені водою, а глибоко на дні лежала купа змішаного з глиною каміння.
Біля ями юрмилися люди. Десь знизу сюди поспішав міліціонер. Трохи постояли і ми.
Потім рушили додому. Тут і сталося.
Вгорі з'явився вантажний автомобіль і досить жваво побіг униз, нам назустріч.
— Він впаде в яму! — гукнув Сергій і кинувся на брук. За ним кинулися і ми з Русланом. Загородивши машині дорогу, щосили розмахували руками і кричали: "Стійте! СтійтеЬ
Грузовик загальмував. З кабіни визирнув білявий шофер. Я гадав, що він на нас розсердиться. А він, навпаки, навіть посміхався.
— Ну, що таке, піонерія?
— Дядю, там яма на всю вулицю! — закричав Сергій.
— Проїзду ніякого! — додав Руслан.
— Навіть обидва тротуари з боків трохи обвалилися! — подав голос і я.
— Така велика яма?
— Та здоровенна! — Сергій хотів сам розмовляти з шофером. Та ми своє взяли.
— Широчина — на всю вулицю, глибина — метрів два, — сказав Руслан.
І я додав:
— Туди вся ваша машина влізе. Шофер здивовано похитав головою:
— Це точно?
— Точно! — разом гукнули ми.
— Ну, дякую. А ви куди йдете?
— Додому.
— Далеко?
— Вгорі, через два квартали.
— Ну, лізьте, я вас підвезу.
Ми миттю опинилися в кузові. Машина розвернулася і повезла нас угору.
— Якби він ще трохи проїхав униз, вже б не загальмував, — зауважив Руслан.
— Та куди! — вигукнув Сергій. — На такій крутій вулиці хіба загальмуєш! Це ще добре, що ми його високо перестріли.
— А то б розбився... — зітхнув я. — Бо там навіть знак ще ніякий не стоїть.
Машина промайнула повз наш будинок, але ми змовчали. Потім шофер сам спинив грузовик і визирнув до нас.
— То де ж ви живете?
— Вже проїхали! Та ви не турбуйтесь, ми пішки повернемось!
І ми пострибали на землю. Шофер помахав нам рукою, і за хвилину машина зникла за рогом.
Розходячись по домівках, ми багатозначно потисли одне одному руки. Досі ми ще ніколи так урочисто не прощалися.
(Продовження на наступній сторінці)