— Нічиєю. Національною. Її просто контролюють люди з високим коефіцієнтом інтелекту. І, ясна річ, що в їхньому розпорядженні і найбільші блага.
— Словом, система, — як бог. Усі в ній і вона в усьому, а присутність бога, як відомо, не заважає нікому.
— Вдале порівняння.
— Ще коньяку? Я теж ніколи не зловживав ним. Ваше здоров’я! Система зафіксує, що я руйную свій мозок алкоголем?
— Зафіксувала вже. Але вам нічого не загрожує. Зелена смуга — до кінця життя. Врешті, системі байдуже, хто скільки п’є. Зменшиться продуктивність — зменшиться інтелект.
— А відділення, Рада координації — це як проміжна ланка між системою і населенням?
— Ви правильно зрозуміли.
— Скажіть, — випивши третій келишок, поцікавився Сезар, — а конфліктів не буває? Ущемлених самолюбств? Комплексів неповноцінності? Зверхнього ставлення розумніших до відсталіших, тобто своєрідного інтелектуального расизму, як ото було за мого часу з неграми в Америці?
— Скільки завгодно. Це ж суспільство. Завжди виникають якісь протиріччя. І самогубства є. І блоки системи ламають. А щоб саму систему поламати, треба всім разом на всі блоки накинутись. Такого ж не буде ніколи. Та й для чого? В кожного рівні можливості, щоб накопичити в своїй голові необхідне, суспільству тільки на користь було б, якби кожен громадянин мав інтелект за тисячу. Що поробиш. Це справа далекого майбутнього.
— А як уряд допомагає тим, у кого коефіцієнт занизький?
— Всіма можливими способами. Але ж природа — це природа. Насильне втручання тільки зашкодить. Негативна спадковість — це й дається взнаки. Війни, голод, розпуста, наркоманія, тяжка праця — все це відкладалося на генах, передавалося поколінням наступним. Можливості мозку фактично у всіх однакові, а функція можливостей — ні. І доки не очиститься генотип громадянства, конфлікти неминучі.
— Гадаю, ми далеко забралися. Принцип я зрозумів. Решту, як кажуть, у робочому порядку. Часу в мене — океан. — Сезар підсунув до себе келишок.
— Вам немає чого хвилюватися: ви забезпечені. Але я б не радив зараз більше пити. — Петер підвівся. — Телеглядачі просять вас виконати одну місію. Власне, тому я так рано й прийшов.
— Радий прислужитися. В чому ж вона? — Сезар відкинувся у кріслі.
— Просять показати вас у Музеї астронавтики, біля пам’ятника, у вашому будинку-музеї.
— Мені є пам’ятник? І музей?
— Аякже. Як і всім загиблим чи тим, хто пропав безвісти.
— О слзвя!..
— Так, хоч, коли ви повернулись, довелось старі архіви піднімати, ви ще не були введені в систему.
— Нічого. Я не ображаюсь. Хоч мені вчора не говорили ні про пам’ятник, ні про музей.
— Ніхто не пам’ятав, а для системи це тоді було нераціональним.
— А нині?
— Нині — так. Раз виявився інтерес, значить…
— Тоді — вперед!
Отак починався сьогоднішній день. Незрозуміло, що його погнало шалено у власний музей, до власного пам’ятника. Ага, прохання співвітчизників. Їм захотілось побачити, як той, хто загинув, воскрес і дивиться на себе, мертвого. А він і справді повернувся зі смерті до того, що трапилося невдовзі по смерті. Пам’ятник був з необтесаного чорного лабрадориту, в ньому видовбана ніша, а в ніші — голова Адама Сезара з білого мармуру. Розум, загублений у просторі. І дивно було: зайти в котедж, звідки вийшов 17 лютого 1995 року. Він дивився на фотографії і сумно всміхався. На одній з них Патріс бігла узбережжям моря в призахідному сонці. Патріс, яка зістарилась без нього і померла. Просто не вірилося, що Патріс немає. Але ж це сон?..
У машині він попросив Петера дізнатися про долю Патріс. Хлопець вагався мить, потім почав швидко натискати клавіші на пульті. "Віддрукувати чи повідомити голосом? — застигли на екрані маленькі зелені літери. Голосом, тільки голосом, подумав Сезар, я не служба інформації, щоб збирати досьє. Тільки коротко, істотне. Хай собі Патріс біжить узбережжям моря. У призахідному сонці. А мені — одні дані про Патріс Лонг.
— Патріс Лонг. 1963. Грамон. Психолог. Вченого ступеня не мала. Перший чоловік — астронавт Адам Сезар. Пропав безвісті в серпні 1995 року. Вдруге одружилася в 2000-му році. Чоловік, Франц Зігмунд, автогонщик, загинув у аварії в 2003 році. 2007 року вийшла заміж за службовця фірми "Фенікс" Куба Лонга, який помер у похилому віці в 2025 році. В період переходу суспільства з грошової оплати праці на інтелектуальну не витримала перевантаження. З 2047 по 2060 рік перебувала в психіатричній лікарні, де й померла. Похована державним коштом. Рідних і близьких не має.
8
Здалеку гора була схожа на величезний голубуватий сегмент сонця, що тільки-но почало виповзати з-за обрію і застигло.
Сезар за звичкою прикинув на око відстань до неї, проїхав автострадою ще метрів п’ятдесят і, коли просвіт між деревами видався йому достатнім, звернув ліворуч. Машина легко і плавно подолала кювет і помчала над полем, над зеленими густими врунами на півметровій висоті, навпростець до гори. За півгодини мав бути на місці.
Він його вибрав несподівано, спонтанно, в той вечір, коли система рівним голосом прочитала йому дані про життєпис Патріс. Стоп, сказав собі, ану, зупинімося на хвилину. П’ятдесят чотири роки тому померла Патріс у психіатричці, похована державним коштом. А мені сорок сім. Так, ніби до мого народження померла. Ми опинилися в різних часах, і кінців не звести ніякою логікою. Вона померла в моєму часі, я помер в її часі. Власне я справді помер і зараз перебуваю ніби на тому світі. Вві сні. І, коли я мертвий, мені втрачати нічого — я вже втратив усе, що мав. Отож, коли це сон і я покінчу з собою, сон має перерватись, я прокинусь за пультом "Глорії". Коли ж це дійсність, то мені вже втрачати нічого. Якщо це експеримент, мене в останню хвилину зупинять. Жорстокий експеримент. Все враховано. І так повестися з Патріс. Можна тільки уявити, як вона під старість опинилася без шага в кишені і з розладнаною психікою.
Я ж з самого початку, як приземлився, балансую, мов на лезі бритви. Коли щось сниться і ти знаєш, що це сниться, невдовзі прокидаєшся, а я вже третю добу прокидаюсь. Коли експеримент, чому мені дозволяють думати, ніби це експеримент? Щоб загострити відчуття, щоб я повніше розкрився? Чому дозволяють контролювати себе? Чи примушують контролювати, щоб загнати на середину каната, натягненого над прірвою, — довіряємо і перевіряємо, пряник і батіг? Чого від нього чекають? Сон чи експеримент — усе зафіксується, потім розшифрується. Не вірю, що це — реальність, не вірю, не приймаю! Я — з того часу! Я хочу туди!
Спокійно, умовляв себе, спокійно, ти ж — астронавт, давай думати, в тебе ж чудова реакція на зміну ситуацій. Треба думати, може, система ще не фіксує думок. Прилади "Глорії" фіксують, та бог з ними, він перевірений на лояльність, і взагалі, коли справа пішла на те, що можна з глузду з’їхати, до. чого тут лояльність? Його завдання — не з’їхати з глузду, зберегти себе, а там — як буде. По-перше — виключитися з суєти по пізнанню оцього постіндустріального, чи що, суспільства, хай живуть як знають, що йому до того? Він має перестати нервувати, зняти напруження, щоб не вскочити в халепу. Відключитися. Експериментатори мають побачити його спокій. Голими руками його не візьмеш.
І він обрав місце. Через W-81. Підключився і забажав незайманого куточка природи, де б можна було побути на самоті, порибалити, постріляти качок, словом, прийти в норму.
Сезара чекали. Коли за півгодини машина зробила поворот майже на дев’яносто градусів, перед ним відкрилася невелика галявина, встелена свіжоскошеними валками конюшини. В глибині — лісова сторожка, біля якої стояв літній чоловік, служитель. "Цього мені й хотілося, — промайнуло в Сезара. — Отакої сторожки, критої гонтою, порослої мохом, і колодязя у дворі".
— Я вас давно чекаю, — сказав чоловік і подав руку. — Гофман. Так і кажуть на мене — Гофман. Коротко і ясно.
Сезар потиснув міцну червону руку Гофмана і мимоволі пильно придивився до нього. Старий капелюх з обвислими полями, потертий костюм, на ногах солдатські черевики без шнурків, видно сірі вовняні шкарпетки. Сітка зморщок під очима, ніс, наче маленька облущена цибулина, коротка сива борідка. Що це: самотнє життя в лісі наклало відбиток чи маскарад, антикваріат спеціально для Адама Сезара, щоб йому звичніше почувалося? Все одно, яка різниця, спокій, і тільки спокій, досить самоїдства.
— Давно на вас чекаю, — повторив Гофман. — Як передали з системи, так і чекаю.
— Вас попередили? — це було перше, що сказав Сезар, і від того, що це було перше, вийшло якось сухо.
— Аякже, — Гофман уже взяв із багажника речі, — сказали. У мене приймач є. З телефункціями. То я в курсі. А більше ніяких штук із системи. Ви можете залишити машину тут і вимкнути, хоч вона, зараза, повністю й не вимикається.
— Не любите системи? — щось ніби підштовхнуло Сезара спитати.
— Та я про те, що коли хто забивається сюди, значить, йому набридло знатися за коефіцієнтами і воліє бути подалі од машинерії. А система в мене своя, своя система.
Гофман поніс валізи до хижі.
— Скільки ж вам років? — не витримав Сезар.
— Та вже за шістдесят.
(Продовження на наступній сторінці)