— Нико й Анно, ви ще? спите?
— Де там… Наше, Дми, вже давно відіспалося.
— Бо мені щось таке приснилося… Ніби ми всі четверо ще молоді, десь навіть до вінчання… Та й ніби отак, як тепер, обі пари вкупі. І таке, скажу вам, межи нами сталося!.. Я би розказав, але боюся, що Євдоха вже прошумалася…
— Я чую-чую, старий безстиднику!
— О, видите…
— Не бійтеся, Євдо! То лиш язик у нього тепер масний, а сни давно вже скоромні.
— Не суди, Нико, по собі. Ранками я ще буваю теплий!
— З вас би котрий, що пусте молоти, ліпше встав та запалив лямпу. Вже десь надворі біла днина.
— Зараз, сарака, за…а, хороба на тебе, йка, пітьма!.. О! — Готово! З днинкою Божою вас!
— Дякувать! І вас, Дмитрику!.. А ти, Нико, піди підойми трохи ляду, пусти повітря свіжого, бо від цього сопуху в голові дзвонить…
— Та й визирни, братчику, як там… Отче наш, іже єси на небесі…
— Госпідку, прийми щиру молитву за Йванка та й Федька, оборони моїх діточок від злої напасті, від кулі, облави та неволі…
— Богородице Діво, радуйся…
— Матінко Божа, заступнице, укрий слідочки нашого Василька від недоброго ока…
— …і сина, і Святого Духа — Амінь!
— Мете — світу не видко.
— Вітер? Із снігом?
— Но… Ще тут у чагарях трохи гасне, а по верхах аж свище.
— Гм… Добре мете… Як думаєш?
— Думаю, сьогодні можна.
— Нико, я не позволю!
— Дайте собі, Анно, спокій! Таж ми не бахури малі.
— Правда, Анночко, най сходять. Може, в світі які переміни, а ми тут сидимо, як миші…
— Одно слово, лагодьте бігом їсти, та й доки того сніговія, ми з Николою раз-два обернемось.
— Може би-сте, Дми, забігли до нашої Параски та вовни прихопили? Вона мені винна. Бо цю вже допрядаємо.
— Ти, жінка, вдуріла?! За тою хатою десь око та й око. Якщо Параска з Лесем ще не в Сибіру…
— …а як був у четвертій клясі і возили їх, — пам’ятаєте, вліті? — кращих учеників до Варшави…
— Де не пам’ятаю! Наш Іванко також тоді їздив.
— Но. То, чуєте, заощадив із тих грошенят (Господи, що то — на льоди то на цукорки мав пару злотих!) і купив мені таку довгу вузеньку фусточку…
— Ану, тихо!.. Ні, поздавалося.
— Щось довго їх нема. Господи, збав і помилуй!
— Не бійтеся, Анно! Така фурделиця йде, що ані стріти кого, ні сліду зробити.
— Божечку, ми хоч собі тут сидимо, а як нашим хлопчикам…
— Що вдієш, так чоловікам від віка судилося. Ще хоч добре — діди наші при нас… Але й правда, щось довго нема їх…
— Хоч Никола мене сварить, але я таки в тім переконанню, що то наука їх збавила. Оті січі, та просвіти, та читальні…
— Бійтеся Бога, Анно, таж не запирати було їм світу!
— Світу!!! Тільки тепер того й світу, що дебрями темними зі смертю в хованки бавляться, а ми тут у дирі гибіємо за то, що їх породили.
— На все Господня воля. Я не нарікаю…
— Агій, дурна бабо!
— ???
— Та то я про себе. Все скільки тут сидимо, а я все до вікна наслухаю.
— Це Дмитро навмисне придумав, як робили з Николою криївку. Ти, кажу йому, не лінувався на дармову роботу? — Най, каже, хоч трохи буде здаватися що в хаті сидимо, а не в ямі. Навіть фіранку сам повісив, аби глину не видко.
— А чуй, тепер таки йдуть!..
— …та й у Федевої хата згоріла.
— Йой! Таки геть?
— Дошпенту. Лиш головеньки під снігом тліють.
— Недавно… А Грацунякова?
— Ціла. В ній совіти квартирують. Зато Половичукову сільрада якомусь подолякові продала, вже розібрали…
— Що думаєш, старий? Доки ціла стоїть…
— Голова дорожча. Ти як, Нико?
— Рихтик!
— Но…
— Але ноги, холєра би го…
— То й мої заціпли.
— Щот-ти!.. Роки наші…
— Йо…
— Вмучилися, бідаки…
— Що хочете, по чагарях та заметах.
— Та й до села кілький світ!
— Нате кожух, вержте на Николу, бо щось ним телепає.
— Аби ще не заслаб, моє біднятко. Ляжу коло нього, хоч трохи зігрію.
— Та й я тої…
— А про хлопців нічого…
— Де б то вони розпитали!.. Але тихо, збудимо…
— Ає, най посплять.
— Но, ціхо…
— Вже…
— Дмитрику, а котра вже година?
— За квандрас дванадцята.
— Уполудне чи д’опівночі?
— О! Чи не казав я вам, баби, спім лиш по режиму. Тепер загубилися в часі, то що вночі мемо робити?
— Таке наше, Анно. Пусте жалій, а воно ще виговорює… То вже ніч, питаю?
— Ніч-ніч, Доцю. Дай мені різак, най дві зарубки зроблю. Бо оця коротка вже буде шеста, треба ще одну довгу, на завтра.
— Ліпше довгу, Дми, зроби завтра поопівночі, бо заплутаємось.
— Я си, Нико, не заплутаю. А зроблю тепер, бо неділеньку треба не до опівночі, а до зір шанувати…
— …
— Яка там вже, Дмитрику?
— Двадцять і третя днина падолиста.
— Боже!
— Нічого, Анно, не журіться, ще шість довгих зарубок — і будемо колядувати.
— Як доти нам не заколядують…
— Анно!
— Та я що…
— А ото!.. приприся!
— Йо… напудив.
— Лишіть, Нико, що ви, бігме, як дітва обоє?!
— Та бо най не каркає!
— Будьте, Николко й Анночко, ціхо, бо прийдуть жовніри з великими гавами та й вас ухоплять.
— Вам ще, Євдо, до жартів…
— Гов, сусіди!
— Гов! Як спали, Дмитрику?!
— Добре, як ви?! З неділенькою вас!
— Дякувать і вас також!
— Чуєте, що мені снилося…
— Мой, ти знову?
— Не заважай стара, я направду. Снилося мені, чуєте, що ніби звіявся нараз вітер, десь таки отут звіявся, і відхилив фіранку, а за вікном біло-біло…
— Це на слабість.
— У тебе, Анно, все на слабість. Ліпше слухай!
— Та й десь таке тото світло біле й глибоке, що аж дрижить, таке глибоке… І якась така тривога, така, чуєте… Євдошко, Доцьку, ти чого?
— Дмитрику-у-у!..
— Ади! Таже ти ще не дослухала…
— Дайте їй, Дми, поплакати. Це таке, що як насяде, само не попустить.
— Про мене… Світло світити?
— …собі говори, а я одно знаю — добре, як ще зиму перебудуть, а навесні їх тут і сліду…
— Жди, псе, доки кобила здохне!
— Раз тобі кажу, Лондон ще пройшлого року…
— Здалися ми, Нико, Європі. Нагадай собі, як було по Першій світовій…
— Тепер не той ряд…
— Той самісінький! Що було по першій, буде й по другій. Уже є!
— Агій на вас, політики! Найдіть щось друге до бесіди, бо від ваших криків голова розскакується.
— Отак, Нико, і тут тема свободи. Біда їх бери, давай карти.
— А-а… Я вже ними згидив.
— Добре маєте, Николко. Ти би краще, старий, як з тими картами, слова Божого почитав у неділю…
— А след-то, судя по всему, вчерашний?
— Да, если на чистое выйдет, наверняка замело, знатный был дуйник…
— На то и рассчитывали. Обычно след в след идут, а тут, вишь, беспечно…
— Разговорчики!
— "…бо з півночі зло приведу і велике нещастя. Лев виходить із своєї гущавини, і той, хто нищить народи, вирушає із місця свого, щоб той край обернути на руїну, і спустошені будуть міста твої…"
— Дми, там наверху… Як би що хрупнуло.
— Тобі поздавалося, старенька. "Отож, опережіться веретами, плачте і голосіть…"
— А может, все же, товарищ, капитан?..
— К чертям собачьим, лейтенант! Прошлый раз я двух бойцов положил, да трое раненых, а они под конец перестрелялись, бляди, в своем бункере… Приготовить гранаты! Сидоров, придержи собаку!..
— Дмитрику, чого ти вмовк?.. Дми, я си бою, що ти наслухаєш?!
— Вітер з голих верхів. Не бійся, Доцьку, дай мені руку…
1993 р.