У вагоні стояла тиша. Була глибока північ, і пасажири вже спали. Дядько подивився на Якова запитливо, сів і став крутити цигарку. Крутив він її довго, розсипаючи тютюн, нарешті пихнув, димом і сказав наче у безмежність :
— Що нового ?
Від цього запитання Яків здригнув і підвів голову.
— Ви до мене ? — сказав він порожнім голосом тихо й несподівано спокійно.
— До вас же. .. Газетку ж ви читаєте, я й цікавлюся, що нового там чується.
Якову соромно було признаватися, що він газети не читав і став він плести якусь позавчорашню нісенітницю... Дядько здивовано подивився на нього, протяг багатозначне "е — е — е"— й ошарашив його політичною новиною, що про неї Яків не знав ще.
— Так то ... — закінчив дядько й знову ліг.
Якову стало ще більш неприємно за своє незнання й бажання, відкрутитися фразою і він сказав чогось із тремтінням одверто.
— Ви не сердьтесь на мене, громадянине, я не хотів вас дурити,, я не читав газети, а було соромно, в мене сестра мабуть збожеволіла...
Сказав про сестру й вже пошкодував : не треба було казати.
Дядько байдуже промурмотів щось, пихнув в останнє цигаркою й одразу ж заснув. Яків склав газету й хитаючись став ходити вздовж вагону. Думав про сестру й про те, що він з нею робитиме. Уявляв її собі чомусь в білій довгій сорочці з розпущеним волоссям і великими очима. В неї очі, як і в нього, прозеленкуваті— він побачить ніби свої очі — тільки божевільні.
Починала боліти голова й думки стрибали безупину одна через одну, уходила думка й знов поверталася.
У вагоні було душно. Надворі стояла весіння погода й уже не було снігу на полях зовсім, а число, до якого встановлено опалювати вагони, не прийшло й управління шляхів не скасовувало постанови про терміни опалення.
Яків подумав щось про наше безголів'я, про економію й про те, що так господарюючи ми навряд чи дійдемо до бажаної мети й знову його думка стрибнула назад.
Зараз проводяться райконференції, він не на одній не був, чи зможе ж він бути на окружній ? У паркомі подивилися на нього запитливо й без слів дали відпуск. .. невже в нього такий безнадійний вигляд? А який вигляд мають божевільні? И думки знову повертали до сестри. .
На станціях до вагону заходили нові пасажири, інші хапливо прокидалися й бігли до дверей. За четвертою зупинкою у вікно постукав світанок. Він був холодний і туманний, біліло на обрію небо й схожий був обрій на обморожене вухо. .. чого вухо ? — подумав Яків і зрозумів, що вухо тому, що зараз він думав про сестру, як у дитинстві вона вчила його абетці й тягала за вухо, коли підчас занять він раптом надимав губи й кричав:
— Хоцу кіску!
А ранок нечутною кошачою ходою прийшов. За рожевим туманом на обрію не видно було сонця, але присутність його відчувалася. З запітнілих вікон вагону збігали сльози й висихали.
Прокинувся дядько, що спав, підклавши під голову торбину й шапку, помацав усі кишені, за пазухою і в халявах, упевнився, що гроші при ньому й документів не вкрадено, пішов до вбиральні. Прийшов відтіль умитий і свіжий, розчісуючи густу бороду. Він сів насупроти Якова, подивився з — під напів вилізлих брів, зібрав чоло в зморшки над переніссям і сказав, ніби залишив на хвилину нічну розмову.
— А що ж таке з сестрою?
Якову не хотілося розповідати про сестру, але хотілося говорити, щоб не було так важко й він з подробицями, намагаючись говорити як можна простіше, розповів дядькові про лист і про те, що вмерла в нього матір і сам він хворий, лише встав з ліжка...
Сказав і стало легко. Подумав, що так ніколи нікому б не сказав і носив би слова в собі, від них було б важко, а дядько чужий, ні його не знає й ніхто не взнає думок і необережних слів його. .. Потім стало ясно, що в потязі й у дорозі люди чи од нудьги чи ще чогось стають добрішими й говіркішими... а дядько ж усе мовчав і лише в нього розпитував ?!. Яків одразу — ж злякався дядька, замовк і більш ні слова не промовив за всю дорогу.
Коли вийшов з вагону, захотів згадати дядькове обличчя і ніяк не міг уявити яке воно. Згадав лише густу бороду й зморшки над переніссям і те, що дядько спав, поклавши голову на шапку, а очей, носа, навіть постати згадати не міг...
Була перша година, коли він під їхав до дерев'яного будинку з ґанком, що його підпирали два трухлявих стовпчики. Розплатився з візником і зійшов на ґанок. Порожнеча була всередині й тривога. Пройшов сіни й зайшов у першу кімнату. Було порожньо. Пройшов далі. Якась незнайома жінка сказала, що Марію вже пять днів, як одправлено до лікарні, що в неї біла гарячка...
— Он там її речі лежать, можете забрати, — додала вона, зі співчуттям дивлячись на Якова.
Яків блукав очима по кімнаті, по темному вбранні жінки, що на фоні його різко виділялися лише руки білі з прозорими голубими 4* жилками, а голови та обличчя в жінки не було (він не помічав його).
Яків пообіцяв зайти за речами, розпрощався й вийшов.
Мабуть у будинкові був неприємний запах, бо він з насолодою втягував носом свіже весіннє повітря.
Боліли плечі від важкого пальта й трошки було жарко, але розстібнути ґудзики було лінь.
У канцелярії лікарні сказали йому, що Марію вчора поховали на Благовіщенському кладовищі...
IV
Ховали якогось військового.
Також військовий говорив промову, а оркестр грав шопенівського марша, потім греміли салюти, засипали могилу й військовий пішов попереду колони червоноармійців.
Птахи сполохані пострілами вернулися до своїх напівзруйнованих зимовими вітрами гнізд, лагодили їх, носили трісочки, галузки й відкілясь солому.
Яків сидів на могилі сестри, дивився на хрест і думав, що коли б він приїхав раніш, хреста не: поставили— б... Проте хрест — це символ сестриної віри, хай стоїть. Ще думав він про те, що сестра не збожеволіла, а померла від білої гарячки й це краще для неї... а йому погано, бо він не знає де могила матері, обходив усе кладовище й не знайшов материної могили.
Було образно через це, як в дитинстві, коли мати за якусь провину не давала пиріжків. І була могила матері, як пиріжок, що його не дали за невідому провину.. . Довго шукав її (провину) й нарешті знайшов, чи може так лише здалося.
Одна ніч їзди додому, а скільки разів він був дома за три останні роки ? Вирахував і виходило, що ні разу ...
Пригадував матір і не міг уявити,— згадувалась або дядькова борода, або рука незнайомої жінки.
Подумав: яке жорстоке наше життя і яка жорстока наша революція. Забрала мене й я не знав, що забираю частину чужого життя ..
Вже через хвилину думав інакше:
— Це так і треба... я навіть не можу пригадати її обличчя, значить вона недорога мені... й що вона зробила для мене крім як породила? При чому тут революція?.. Зрештою революції не" має часу розбиратися в сімейних справах . ..
І захотілося визначити своє місце в революції, чого раніше ніколи не було.
Реаліст, недоучка, безвусий ентузіяст — у революцію, як у романтичну пригоду, а тепер не може без неї... І все. І більше нічого. Оце його місце.
Не правда .. .
Захотілося стати на могилу, вирвати хрест, махати ним і кричати розпачливо : не правда — а — а — а ! — щоб чули всі й щоб вірили ... а хіба взнаєш чи повірять ?
Різко підвівся й трохи не побіг з кладовища.
— Невже я знов захворів? — думав він відчуваючи, як його починає трусити й температурити.
"Температурити" — Зосіне слово й він пригадав Зосю. Зося єврейка, а він одружився з нею. Це революція. До революції він з нею б не жив, бо й мати, й сестра, й містичний, бо не пам'ятає, батько — були релігійні й він таким був би, коли б... коли б не революція!
Зайшов у будинок, де провів колись дитинство.. . Знову вийшла жінка з білими руками й тепер Яків помітив, що в неї біле обличчя, довгі вії й немає губів — вицвіли губи. ..
Яків сказав, що сестра вмерла й що речі вона — жінка з вицвілими губами—може залишити собі.
Жінка щось говорила, здається, відмовлялася, але Яків не слухав і вийшов.
Він прийшов на вокзал і замовив собі обід. Сидів, чекав і раптом йому стало шкода себе: їхав, думав рятувати сестру, подати їй руку, що так вона її шукала, стомився, знову захворів — і зрештою вся поїздка без наслідків.. . Коли став їсти, чорні думки втекли й він, усміхнувшись, сказав собі: коли буде тоскно — треба безперервно їсти... — а потім вирішив, що це безглуздя.
Потяга довелося чекати довго. Ходив коло станції й, коли вийшов далеко за рейки в степ, зрозумів, що він один і що це добре, що ні од кого йому буде одержувати листи завжди плаксиві, із скаргами на теперішнє життя, що він вільно без оглядання в минуле стане будувати теперішнє життя...
З цією думкою повернув до вокзалу, а коли сідав у потяг, пригадав одну деталь.
В окружкомі, в кабінеті секретаря стоїть каламар, піднесений на четвертій конференції місцевими фабзайцями. Самі робили розгорнута книжка дубова, окована блискучою бляхою, на чавунному постаменті й перед книжкою в дубове кружало вдовбано мідяний каламарчик. З книжки регулятор, а каламарчик прикривається важкою крицевою будьоновкою з зіркою, вибитою на ній червоною міддю. Підносячи фабзаєць казав :
— Окружкомові — керівнику, щоб знали й щоб не заїдалися. Регулятор, зразу видно як там з машинкою, а під будьоновкою ми всі рівні... За єднання книжки регулятора та будьоновки... Урра !
(Продовження на наступній сторінці)